Шакал звичайнийОсобливості Екології Шакала Звичайного (Canis Aureus L.) на Острові Бірючий, шакал золотавий (Canis aureus) — вид родини псових (Canidae), ряду хижих. Вид, що активно розселюється принаймні в останні 20 років на північ, і наразі відомий на більшій частині країн Східної Європи до Естонії включно. Цей соціальний хижак всеїдний, споживає від плодів і комах до малих копитних. У 2015 році дослідження ДНК показали, що шість африканських підвидів C. aureus мають бути виділені в окремий вид, Canis anthus. Вид занесений до Директиви Європейського Союзу 92/43/ЄС «Про збереження природних оселищ та видів природної фауни і флори» та ряду інших природоохоронних документів.

Поширення

Ареал у світі Широко розповсюджений (через всеїдність) у Туреччині, на Балканському півострові, на Аравійському півострові й далі по всій південно-західній Азії (в тому числі на Шрі-Ланці) до В'єтнаму. З недавніх пір зареєстрований також в Угорщині та на півдні України. Золотаві шакали з Ізраїлю мають вищу генетичну різноманітність, ніж з Європи. Це, ймовірно, пов'язано з тим, що ізраїльські шакали гібридизовані з собаками, вовками та Canis anthus.

Мешкає в найрізноманітніших місцях проживання, це можуть бути напівпустелі, різного виду луки, савани, ліси, мангрові ліси, узбережжя, сільськогосподарські й приміські місця проживання в Індії та Бангладеш. Має здатність відмовитися від води і спостерігається на островах, які не мають прісної води. Шакали уникають безводних пустель, але їх можна знайти на краю пустель або в оазах. Шакали зустрічаються біля гірської станції на висоті 2000 м в Індії. Вони витримують морози до -25 й більше градусів, але не адаптовані до глибокого снігу.

Ареал в Європі

Рештки шакалоподібного хижака (Canis cf. aureus) знайдено у Горішньовигнанській стоянці (датується пізнім пліоценом) біля с. Горішня Вигнанка Тернопільської області. У дослідженні Яворницького згадується що за часів Запорозької Січі це був звичайний звір (називався чокалка) на території вольностей низових козаків . У XIX ст. найближчими до України територіями, де мешкав шакал, були Кавказ і Греція.

Порівняно з більшим видом Canis lupaster, знайдено досить небагато викопних решток C. aureus, але, зокрема, з пізнього плейстоцену на території Італії. Скам'янілості, що належать до голоцену (11 700 років тому) та неоліту (10 200–4000 років тому), свідчать про те, що шакали населяли Далмацію (прибережну Хорватію) та південну Грецію. У період між середньовіччям та першою половиною ХХ століття, були знайдені записи золотавого шакала в Паноанському басейні вздовж Дунаю та Сходу Чорного моря, що передбачало нову експансію з Азії до Європи. На початку XX ст. ареал шакала поширився на всі Балкани, на початку XXI ст. досяг на півночі Італії, Австрії, Угорщини, Румунії, Молдови, України.

Починаючи з 1998—2000 років, цей вид почав розселення територією України. Найстабільніший його ареал сформовано в приморських регіонах, зокрема в заплавах Дунаю, Дністра, Бугу і Дніпра. З 2015 року окремі особини фіксуються на теренах Швейцарії, Німеччини, Чехії, Словаччини, Польщі, Білорусі, Литви, Латвії, Естонії.

На початку 2018 року шакала звичайного внесено до офіційного списку ссавців Білорусі .

Поширення в Україні З початком XXI століття шакал звичайний розширює свій ареал в Україні. Вид фіксується в різних регіонах країни, при цьому найбільша кількість спостережень припадає на південні області, зокрема Одеську, Миколаївську та Херсонську і полюбляє селитися біля водойм, у заростях очерету, на луках та у степових зонах.

За даними обліку Українського товариства мисливців і рибалок, чисельність виду в Україні зросла з 344 особин у 2021 році до 1857 особин у 2024 році.

У 2023 році шакала звичайного вперше зафіксували на Поліссі, зокрема в межах Чорнобильської зони відчуження, де його поява є нетиповою для регіону.

У 2024 році вид почали реєструвати в нових регіонах України. Повідомлялося про його появу на Київщині, де шакалів спостерігали поблизу населених пунктів. Того ж року вид уперше задокументували на Прикарпатті, де його реєстрували поблизу людських осель і в лісових масивах, що раніше не було характерним для цього регіону. У січні 2025 року на території Тисменицької та Калуської громад було відстріляно понад 20 шакалів. Станом на березень 2025 року облікували 18 особин в Калуському й Івано-Франківському районах.

Також шакалів зафіксовано на Тернопільщині. Першу підтверджену фіксацію виду в області зареєстровано у лютому 2025 року на території Національного природного парку «Дністровський каньйон».

На Закарпатті також спостерігається стрімке зростання чисельності шакала звичайного. У 2024 році фотопастка поблизу Виноградова зафіксувала зграю з понад 10 особин. За даними Українського товариства мисливців і рибалок, чисельність виду в області становила близько 60 особин (без урахування результатів обліків по норах), тоді як раніше шакал траплявся тут лише поодиноко.

У серпні 2025 року було отримано першу фотофіксацію шакала звичайного на острові Хортиця в Запоріжжі, що остаточно підтвердило його присутність у межах міста. Перші повідомлення про звукову фіксацію шакалів датуються 2005 роком, а з початком повномасштабної війни та руйнуванням Каховського водосховища кількість таких повідомлень значно зросла. Це узгоджується з твердженням Дмитра Яворницького, який зазначав, що за часів Запорозької Січі шакал вважався звичайним звіром на цих територіях і мав назву «чокалка», а сучасні спостереження підтверджують відновлення історичного ареалу виду. Повідомлялося і про подальші спостереження виду в різних регіонах України, зокрема в південних областях, де він реєструється найчастіше.

У червні 2026 року була остаточно підтверджена присутність шакала звичайного в Чорнобильському радіаційно-екологічному біосферному заповіднику як нового для цієї території виду.

Розширення ареалу шакала звичайного в Європі та Україні пов’язують із його високою пластичністю поведінки, здатністю пристосовуватися до різних ландшафтів і всеїдним харчуванням. Це забезпечує виду можливість успішно існувати в різних природних умовах, зокрема поблизу людських поселень. Розширення ареалу також розглядають у контексті загальніших змін у популяціях великих хижих ссавців у Європі.

Морфологія Морфометрія. Довжина голови й тіла: 600—1060 мм, хвіст: 200—300 мм, висота в плечах: 380—500 мм, вага: 7—15 кг.

Опис. Хутро, як правило, досить грубе й не дуже довге. Спинна область строката чорна й сіра; голова, вуха, боки, і кінцівки руді або червонувато-коричневі; низ блідо імбирного або майже білого кольору, а кінчик хвоста чорнийRonald M. Nowak Walker's carnivores of the world — JHU Press, 2005, P. 94.

Поведінка Він суворо нічний у районах проживання людей, але може бути частково денним у інших місцях. Дуже опортуністичний щодо їжі, поживою є молоді газелі, гризуни, зайці, наземні птахи і їхні яйця, плазуни, жаби, риби, комахи, і фрукти. Не проминає падло за нагоди, але є хорошим мисливцем.

Основною соціальною одиницею є пара і їхнє потомство. Моногамія є правилом, хоча зв'язок у парі, схоже, не такий сильний, як у Canis mesomelas (Шакал чепрачний). Іноді молодь минулого року залишаються в безпосередній близькості від батьків і, навіть, матері та її нового потомства. Однак частіше один або два підлітки залишаються з батьками, утримуючись від розмноження, й допомагають у догляді за наступним поколінням.

Життєвий цикл Пологи відбуваються переважно у квітні-травні в Центральній Азії, але протягом усього року в тропічній Азії. Вагітність триває 63 дні. Приплоди містять від одного до дев'яти цуценят, як правило, двоє — четверо. Вага новонароджених 201—214 грам. Очі відкриваються приблизно на 10 день. Твердою їжею починають живитися у віці близько 3 місяців. Обоє батьків забезпечують їжу та захист. Статева зрілість настає в 11 місяців. У неволі тривалість життя становить до 16 років.

Таксономія

Біологічна родина Псові складається з південноамериканських псових, лисицеподібних псових та вовкоподібних псових. Усі види вовкоподібних псових мають подібну морфологію та мають 78хромосом, що потенційно дозволяє їм схрещуватися між собою. До вовкоподібних псових належить група шакалів, яка включає три види: Lupulella mesomelas, Lupulella adusta та Canis aureus. Ці три види мають приблизно однакові розміри, подібну зубну та скелетну морфологію і відрізняються один від одного переважно забарвленням хутра. Раніше вважалося, що вони мають різні ареали поширення в Африці, які перекриваються у Східній Африці (Ефіопія, Кенія та Танзанія). Хоча групу шакалів традиційно вважали однорідною, генетичні дослідження показують, що шакали не є монофілетичною групою (тобто не мають спільного предка), і між собою вони є лише віддалено спорідненими. Отже, коректність уживання розмовної назви «шакал» для позначення всіх цих видів є сумнівною.

Мітохондріальна ДНК (мДНК) передається по материнській лінії і може простежуватися на тисячі років у минуле. Тому філогенетичний аналіз послідовностей мДНК у межах виду дає змогу відтворити історію материнських ліній, яку можна представити у вигляді філогенетичного дерева. Генетичне дослідження псових 2005 року показало, що вовк і собака є найближчими родичами на цьому дереві. Наступними за ступенем спорідненості є койот (Canis latrans), золотавий шакал і Canis simensis, усі з яких, як було показано, здатні до гібридизації із собакою в природних умовах. Далі за спорідненістю йдуть Cuon alpinus та Lycaon pictus, які не належать до роду Canis. За ними слідують Lupulella mesomelas та Lupulella adusta — представники роду Lupulella і найбільш базальні члени цієї клади.

Результати двох недавніх досліджень мДНК золотавих шакалів свідчать про те, що зразки з Африки є генетично ближчими до сірого вовка, ніж зразки з Євразії. У 2015 році масштабне ДНК-дослідження золотистих шакалів дійшло висновку, що шість підвидів C.aureus, поширених в Африці, слід перекласифікувати як новий вид C.anthus (африканський вовк), що зменшило кількість підвидів золотавого шакала до семи. Філогенетичне дерево, отримане в цьому дослідженні, показує, що золотавий шакал відокремився від лінії вовка/койота близько 1,9млн років тому, тоді як африканський вовк — близько 1,3млн років тому. Дослідження також встановило, що золотавий шакал і африканський вовк мають дуже подібну морфологію черепа та тіла, що вводило таксономістів в оману й призводило до їх об’єднання в один вид. Автори роботи припускають, що така подібність зумовлена походженням обох видів від більшого спільного предка.

Еволюція

Canis arnensis — вимерлий вид псових роду Canis, який був ендеміком Середземноморської Європи у ранньому плейстоцені приблизно 1,9млн років тому. Його описують як невеликого собаку, подібного до шакала, і, ймовірно, предка сучасних шакалів. За своєю анатомією та морфологією він ближчий до сучасного золотавого шакала, ніж до двох африканських видів шакалів — чепрачного та смугастого.

Найдавнішу викопну рештку золотавого шакала знайдено у скельному притулку , розташованому за 10 км на північний схід від Бейрута (Ліван). Фрагмент одного зуба датується приблизно 7600 років тому. Найдавніші викопні рештки золотавого шакала в Європі походять з Дельф та Кітсоса в Греції й датуються 7000–6500 роками тому. Незвичайну викопну знахідку — п’яткову кістку — було виявлено в Азиській печері в Нагірному Карабасі; її датують середнім плейстоценом і описують як таку, що, ймовірно, належить золотавому шакалу, хоча її таксономічна належність залишається суперечливою. Скам’янілість описується як дещо менша й тонша за печерну рись, подібна за розмірами до лисиці, але занадто велика для неї, і водночас подібна до вовка, проте занадто мала. Оскільки золотистий шакал за розмірами займає проміжне положення між цими видами, ця викопна рештка, ймовірно, може належати саме золотистому шакалу. Відсутність чітко ідентифікованих викопних решток золотавого шакала в регіоні Кавказу та Закавказзя, де цей вид нині мешкає, свідчить про те, що він є відносно недавнім поселенцем у цих регіонах.