Білоруська операція (22 червня — 9 липня 1941) — стратегічна оборонна операція Червоної армії під час Другої світової війни.
Проводилась військами Західного фронту за участі Пінської військової флотилії. В рамках операції була проведена прикордонна оборонна битва і контрудари на борисовському та лепельскому напрямках.
Ціною величезних втрат радянським військам вдалося уповільнити рух німецької групи армій «Центр» в напрямку на Смоленськ і Москву. Це дало змогу Ставці ВГК розгорнути війська другого стратегічного ешелону на рубежі Західна Двіна — Дніпро.
Загальна ситуація На Білоруському напрямі наступали групи армій «Центр» фельдмаршала Ф. Бока, в складі група армій мала 4-ту та 9-ту польові армії і 2-гу танкову армію, загальна чисельність вояків складала понад 630 000, до 12 500 гармат і мінометів, 810 танків.
Масовані повітряні удари літаків люфтваффе зірвали організований вихід першого ешелону радянських прикордонних військ до державного кордону. За перші кілька днів було загалом знищено 1200 радянських літаків, більшість з них на летовищах.
Групі армій протистояв Західний фронт під керівництвом генерала армії Д. Г. Павлова, котрий нараховував 44 дивізії з 678 000 вояків, до 10 300 гармат та мінометів, до 2190 танків і 1540 бойових літаків. Радянське командування планувало у першому ешелоні армій прикриття 13 стрілецьких дивізій, тоді як з нацистського боку їм було протиставлено 28 дивізій — 24 піхотні та 4 танкові.
Ще в ході артилерійської підготовки німецькі війська захопили мости через Західний Буг, в тому числі й біля Бреста. На кожній прикордонній заставі наступаючі зіштовхнулися з серйозним опором, і були змушені вводити головні дивізійні сили, найдовше оборонялася Брестська фортеця.
В перші дні зав'язалася битва за повітря, за 22 червня Західний фронт втратив 738 літаків — майже 40 % всього складу, окрім того льотчики Люфтваффе виявилися набагато вивченішими.
Наземні радянські частини вступали в бій з ходу, окремими частинами, суцільного фронту оборони не було створено — зустрівши опір, супротивник обходив частину, атаки йшли з флангів та тилу. Швидкому оточенню сприяли парашутні десанти в тилах радянських частин та просування автоматників на мотоциклах із завданням виведення з ладу ліній зв'язку, захоплення аеродромів, мостів та військових об'єктів. Багато стрілецьких дивізій з перших годин війни були розчленовані, багато опинилися в оточенні, зв'язок з ними перервався; до сьомої години ранку штаб Західного фронту втратив телефонне сполучення з арміями. Хоча радянські механізовані корпуси і почали просування до кордону, через їх велику віддаленість від ділянок прориву кордону, порушення зв'язку, панування німецької авіації «обрушитися всіма силами на противника та знищити його» згідно Директиви № 2 від 7 годин 15 хвилин 22 червня радянські війська не могли ніяк. Через плутанину з наказами — як зазначав у свої спогадах тодішній начальник штабу 4-ї армії генерал-майор Л. М. Сандалов, перші півтори години бойові дії сприймали як провокацію з німецької сторони, і власне ніяких контрзаходів не було прийнято відразу.
Прикордонні бої В зоні дії 3-ї армії генерал-лейтенанта В. І. Кузнецова відразу постала серйозна загроза — на північній частині Білостоцького виступу, безперервно бомбардуючи частини та штаб в Гродно, нацисти до середини дня 22 червня вивели з ладу всі лінії зв'язку, протягом доби його не було ні зі штабом фронту, ані з сусідніми частинами. Тим часом піхотні дивізії 9-ї німецької армії відкинули 3-тю радянську армію в південно-східному напрямі.
11-та армія Північно-Західного фронту, не витримавши тиску 3-ї танкової групи Гота, поспішно відходить на Каунас та Вільнюс, фланг 3-ї армії залишився відкритим. Проти 56-ї стрілецької дивізії генерал-майора С. П. Сахнова, що займала фронт оборони в 40 кілометрів, наступали 3 піхотні дивізії 8-го армійського корпусу.
Майже дві доби тримав оборону 213-й стрілецький полк майора Тимофія Яковича Яковлєва (був полонений, в концтаборах) на Августовському каналі північніше містечка Сопоцькин, добу утримував позиції біля села Красне 37-й стрілецький полк, вночі відійшли на новий рубіж під керівництвом політрука В. І. Лівенцева — в подальшому — партизан, Герой Радянського Союзу.
На південному краю Білостоцького виступу прийняла бій радянська 4-та армія генерал-майора О. А. Коробкова проти сил, що в 3-4 рази перевищували її; зв'язок був і тут порушений. Стрілецькі з'єднання армії не встигли зайняти планованих рубежів оборони, під ударами 2-ї німецької танкової групи відходять; цей відступ ставить в складне становище з'єднання 10-ї радянської армії, котра знаходилася в центрі Білостоцького виступу. З самого початку вторгнення штаб фронту з нею не мав зв'язку, тому Павлов літаком в Білосток відправляє свого заступника, генерал-лейтенанта І. В. Болдіна з завданням визначити становище військ та організувати контрудар в напрямі Гродна — це передбачалося ще довоєнним планом.
Керівництво Західного фронту за весь день 22 червня не отримало ні одного донесення з армій, в Москву теж не поступала об'єктивна інформація про становище на фронтах, після 12-ї години для з'ясування становища та допомоги Сталін на Західний фронт надсилає найбільшу групу — замісники наркома оборони маршали Радянського Союзу Б. М. Шапошников та Г. І. Кулик, замісник начальника Генштабу генерал-лейтенант В. Д. Соколовський, начальник оперативного управління генерал-лейтенант Г. К. Маландін однак з'ясувати дійсне становище на фронті та розібратися в ситуації їм не вдалося.
На основі розрізнених доповідей, які ставали застарілими вже через 30 хвилин — 1 годину, нарком оборони та начальник Генерального штабу зробили висновок, що бої ведуться в основному поблизу кордону, а найбільшими атакуючими угрупуваннями є Сувалківська і Люблінська, та саме від їх дій буде залежати подальший перебіг боїв. Потужне німецьке угрупування, що завдавало удару з району Бреста, радянське Головне командування через доповіді штабу Західного фронту, котрі іноді суперечили самі собі, порахувало за недостатньо велике, також не було розуміння загальної повітряної ситуації.
Згідно уривочних даних начальник штабу Західного фронту генерал Климовських зробив помилковий висновок, що 3-тя та 10-та армії до кінця дня відійшли, а 4-та армія продовжує займати позиції на кордоні — так він доповів Генеральному штабу о 22-й годині 22 червня — насправді на той час 4-та армія була відкинута від кордону на 20-25 кілометрів, а передові танкові німецькі частини прорвалися на 60 км.
Порахувавши, що удару у відповідь буде достатньо та керуючись попереднім планом на випадок війни з Німеччиною, нарком оборони пізнього вечора 22 червня підписує Директиву № 3. Силам Західного фронту наказувалося у взаємодії з Північно-Західним фронтом, стримуючи противника на Варшавському напрямі, завдати контрударів у фланг та тил і знищити Сувалківське угрупування та до кінця 24 червня зайняти Сувалки; 25 червня згідно плану Західний фронт мав разом з силами інших фронтів перейти в наступ та розгромити ударне угрупування групи армій «Центр». Ця директива не відповідала реаліям, тому завадила силам Західного фронту створити оборону, штаб фронту, отримавши її глибокої ночі, почав проводити підготовку до її виконання, але зробити це за лічені години та без зв'язку з арміями виявилося неможливим.
Ранком 23 червня командуючий Західним фронтом наказує завдати контрудару в напрямі Гродно та Сувалок силами 6-го та 11-го механізованих корпусів та 36-ї кавалерійської дивізії, об'єднавши їх в оперативну групу під керуванням свого заступника генерала Болдіна, участь мали брати і з'єднання 3-ї армії. Проте виконати такий план бойові частини не мали можливості — діючі в напрямі контрудару з'єднання 3-ї армії продовжували відступати, 11-й механізований корпус вів тяжкі бої на широкому фронті, 6-й механізований корпус знаходився на відстані 60-70 кілометрів від району контрудару, 36-та кавалерійська дивізія від Гродно була ще далі. З уривчастих донесень, котрі поступили до середини 22 червня, було відомо, що частини 1-го стрілецького корпусу, опираючись на Осовецький укріплений район, відбивали атаки, зовсім не було даних про стан справ в з'єднаннях 5-го стрілецького корпусу. В другій частині дня 22 червня командування змогло з'ясувати, що 49-та та 113-та стрілецькі дивізії 4-ї армії відходять під ударами переважаючих німецьких сил в північно-східному напрямі, до кінця дня ці з'єднання були розрізненими і вели бої в 15-20 кілометрах від кордону.
Таким чином, в розпорядженні генерала Болдіна виявилася тільки частина сил 6-го механізованого корпусу генерала М. Г. Хацкілевича, і то лише до полудня 23 червня. 6-й корпус вважався найбільш укомплектованим у Радянській армії, він нараховував 1022 танки, з них 352 КВ-1 та Т-34, однак він зазнав великих втрат ще в часі висування від постійних авіанальотів. І вже до кінця дня 23 червня ці з'єднання призупинили наступ — через брак палива та набоїв.
Запеклі бої зав'язалися біля Гродна, після захоплення міста силами Вермахту в бій був введений 11-й механізований корпус генерала Д. К. Мостовенка; перед початком нацистсько-радянської війни у його складі нараховувалося 243 танки, за перші два дні війни мотосклад зазнав значних втрат в боях та від бомбардувань. 24 червня в боях за Гродно з'єднанню групи Болдіна з допомогою фронтової авіації та 3-го корпусу далекого бомбардування полковника М. С. Скрипка вдалося добитися певних успіхів, але після двох днів боїв в корпусі залишалося 50 танків. Свої бойові машини танкісти 6-го мехкорпусу змушено частково підірвали, а частково спалили при відступі, генерал Хацкілевич загинув у бою.
Проти радянської групи, котра завдавала контрудару, фельдмаршал Бок направляє основні сили 2-го повітряного флоту, німецькі літаки безперервно кружляли над полем бою, завдаючи бомбових ударів та розстрілюючи з кулеметів піхоту, цим частини 3-ї радянської армії та групи Болдіна були позбавлені можливості маневру.
24 червня продовжувалися важкі бої за Гродно, але танкові можливості за явного переважання швидко закінчилися — нацистські сили поповнилися протитанковою та зенітною артилерією та свіжою піхотною дивізією. Власне група Болдіна зуміла на дві доби прикувати до боїв за Гродно значні сили супротивника та завдала їм значних втрат, цим, хоч й не на довго, полегшилося становище 3-ї армії; перехопити ініціативу не вдалося, механізований склад корпуса зазнав трагічних втрат.
Південніше Бреста на стику з військами Південно-Західного фронту тримала оборону 75-та стрілецька дивізія генерал-майора С. І. Недвігіна, в бою біля Черська та Домачева німці втратили 20 автомобілів та до 600 бійців. Біля Дрогичина та Семятич кілька діб билися в оточенні 16-го та 17-го кулеметних батальйонів Брестського укріпленого району, утримуючи трьохамбразурний ДОТ «Орел», через тиждень, по закінченні набоїв, бійці в ДОТі підірвалися. Особистий склад 17-го артилерійсько-кулеметного батальйону зайняв оборону в недобудованих будовах військового містечка та кілька днів відбивав атаки.
В Гродненському укріпленому районі кілька днів тримав оборону 9-й окремий кулеметний батальйон капітана П. В. Жили. В районі міст Августів — Граєво серйозний опір чинили бійці 239-го стрілецького полку, його батальйони розгорнулися біля військового містечка, відкинули 2 атаки, відійшли в напрямі Білостоку під загрозою повного оточення.
Для відвернення охоплення 4-ї армії генерал-майор Недвігін розгортає на річці Нурець 13-й механізований корпус Ахлюстіна — на той час майже не мав бронетехніки, відразу піддалися масованій атаці. Мотоциклетний полк В. І. Нечипоровича 208-ї механізованої дивізії, обороняючись в Бранську, двічі вибивав нацистські сили з містечка. 31-ша танкова дивізія полковника Сергія Андрійовича Колиховича відбила кілька атак німецької піхоти та танків при обороні в районі Боцьки.