Purpendicular — п'ятнадцятий студійний альбом британського рок-гурту Deep Purple, що вийшов у 1996 році.
Це перша платівка Deep Purple, записана за участю гітариста Стіва Морса, який змінив Ричі Блекмора. Написаний та спродюсований всіма музикантами гурту разом, Purpendicular має різноманітніше та експериментальніше звучання, ніж попередні платівки Deep Purple, та містить елементи фолкмузики, постпанку та блюзу.
Альбом вийшов на початку 1996 року і попри непогане сприйняття критиками та публікою посів рекордно низькі місця в хіт-парадах Великої Британії та США. На підтримку Purpendicular вийшли сингли «Sometimes I Feel Like Screaming», «Don't Hold Your Breath» та «Hey Cisco», а також відбулося масштабне світове турне, що тривало понад рік.
Puprendicular не став визначним альбомом Deep Purple, поступаючись за популярністю їхнім платівкам початку 1970-х років, але дозволив відродити колектив після втрати провідного гітариста, та визначив напрямок музичного руху колективу на наступні роки.
Історія створення
Передумови. Другий відхід Ричі Блекмора
В 1993 році британський рок-гурт Deep Purple вдруге залишив один з його засновників, гітарист Ричі Блекмор. Перша «ера Блекмора» тривала з моменту заснування колективу у 1968 році, аж до 1975 року, коли Блекмор пішов з колективу та разом з Ронні Джеймсом Діо та колишніми музикантами Elf створив власний гурт Rainbow. 1984 року Блекмор повернувся до Deep Purple, та протягом наступних років записав з гуртом ще чотири альбоми. Відносини між Блекмором та іншими музикантами, особливо з вокалістом Ієном Ґілланом, поступово зіпсувалися. За словами Блекмора, його музичні смаки суттєво відрізнялися від інших учасників гурту: «Наша музика була дещо монофонічною; в ній бракувало мелодій, а якщо я не чую мелодію, то в мене немає натхнення».
Під час ювілейного концертного турне на честь 25-річчя Deep Purple стосунки всередині колективу остаточно зіпсувалися. В листопаді 1993 року Гіллан та Блекмор посварилися просто під час концерту в Бірмінгемі: гітарист не вийшов на сцену на початку пісні «Highway Star», доєднався лише під час соло, а потім жбурнув склянкою з водою у вокаліста. Deep Purple спромоглися відіграти ще чотири концерти, після чого Блекмор остаточно залишив гурт.
Пошук нового гітариста. Джо Сатріані та Стів Морс Для концертів в Японії, запланованих на грудень 1993 року, Блекмору почали терміново шукати заміну. Врятував ситуацію гітарист-віртуоз Джо Сатріані, погодившись не тільки відіграти концерти в Азії, але й виступити з гуртом в Європі влітку 1994 року. Концерти пройшли чудово та дозволили пересвідчитися, що публіка буде схвально зустрічати Deep Purple навіть з іншим гітаристом. Попри успішні виступи, Сатріані не збирався залишатися в колективі, бо вважав, що його завжди порівнюватимуть із Блекмором, віддавши перевагу продовженню сольної кар'єри. В Deep Purple так само розглядали його виключно як тимчасову підміну, враховуючи чинний контракт Сатріані з Epic Records.
Після закінчення турне з Сатріані музиканти почали шукати гітариста на постійній основі. Менеджер Deep Purple запропонував членам гурту вказати декілька кандидатур музикантів, з якими вони хотіли б співпрацювати, і лише одне ім'я потрапило до всіх чотирьох списків — гітарист Kansas та Dixie Dregs Стів Морс. Морс погодився доєднатися до гурту на час невеликого «випробувального» турне по Мексиці. Коли на пресс-конференції у музиканта запитали, чи комфортно йому «у взутті Блекмора»від — «зайняти чиєсь місце», той відповів: «Наскільки мені відомо, Ричі забрав взуття з собою, коли залишив гурт». Гітарист швидко знайшов спільну мову з рештою членів Deep Purple, і під час концертів вони вже почали генерувати нові музичні ідеї. Попри вороже ставлення деяких шанувальників до новачка, за словами Ієна Ґіллана, відхід Блекмора був неминучим і врятував гурт: «Ми грали на все менших майданчиках, і вони навіть не були заповнені. Тож якби ми продовжували так і Річі не пішов, то нам настав би кінець». З приходом нового гітариста сформувався склад Deep Purple, відомий серед фанатів під кодовою назвою «Mark VII»різні склади гурту Deep Purple заведено позначати порядковими номерами: «Mark I», «Mark II», «Mark III» тощо (від — відмітка), найвідомішим серед яких є «Mark II» — Гілмор, Блекмор, Пейс, Гловер, Лорд — в якому гурт записав свої найкращі альбоми: Стів Морс (гітара), Ієн Пейс (барабани), Роджер Гловер (бас-гітара), Ієн Ґіллан (вокал) та Джон Лорд (клавішні).
Запис альбому зі Стівом Морсом
В лютому 1995 року Deep Purple вирушили до студії Greg Rike Productions у Флориді, США. Вони працювали тут декілька разів раніше і вважали, що Флорида добре підходила для довготривалих сесій. Приміщення студії знаходилося в годині їзди від помешкання Стіва Морса, а решті музикантів довелося залишити домівки в Великій Британії та орендувати житло поруч. Це дозволило повністю зосередитися на написанні та записі пісень, бо музиканти приходили в студію кожного дня як на роботу, працюючи за розкладом з ранку до вечора.
Перші п'ять-шість тижнів музиканти джемували, збирали ідеї та писали нові пісні. Це дозволило їм повернути впевненість у власних силах, бо до цього, на думку Ієна Ґіллана, вони перетворилися на колектив, що акомпанував Річі Блекмору. Раніше в Deep Purple для кожної пісні обов'язково вказували, хто саме її написав, але цього разу авторами всіх пісень були вказані всі учасники гурту без виключення. Це дозволило музикантам вільно висловлювати свої думки, пропонувати власні ідеї, не переймаючись через критику. За словами Роджера Ґловера, подібне позитивне ставлення «додало палива до гурту, і він дійсно ожив». На початку березня Deep Purple відіграли два секретні шоу у Флориді, щоб «випробувати» новий матеріал. В середині березня відбулися два концерти у Південній Кореї, потім — близько десяти шоу у Південно-Африканській Республіці, а в першій половині травня пройшли два завершальних концерти в Індії. Окрім класичних композицій гурту, Deep Purple додавали до сет-листів дві нові пісні: «Ken the Mechanic», згодом перейменовану на «Vavoom: Ted the Mechanic», та «Purpendicular Waltz».
Повернувшись до студії, гурт почав записувати пісні. Зазвичай в студії спочатку свою партію виконує барабанщик, а потім під цей «базовий трек» по черзі грають інші музиканти. Цього разу від поетапного процесу, який Ієн Ґіллан називав «холоднокровним, професійним та нещадним», вирішили відмовитися. Музиканти грали та записувалися всі разом, зберігаючи емоційність та відчуття «живого виступу». Стів Морс підкреслював: «Ця платівка посміхається тобі. Ритм-секція знаходиться „в кишені“від — що серед музикантів означає «грати разом, в єдиному ритмі, створюючи відчуття груву або свінгу», все дуже легко і з грувом. Ви відчуваєте, що люди грають разом». Запис інструментів тривав дуже швидко, бо музиканти вже грали частину пісень під час концертів, до того ж записувалися «наживо». Як згадував Морс, вони чудово порозумілися з Джоном Лордом, доповнювали один одного без зайвих слів, і гітарист навіть запропонував клавішнику використати педаль дисторшна, додавши у ланцюг між органом Гаммонда та колонкою Леслі. Демо-версія пісні «Rosa's Cantina» вийшла настільки вдалою, що її вирішили залишити без змін. Швидкому закінченню роботи над альбомом заважала лише велика кількість пісень: по-перше, Ґіллану треба було написати тексти до всіх з них, а по-друге, не всі композиції поміщалися на платівку, тому деякий час тривали суперечки, що саме варто залишити.
У вересні 1994 року роботу над альбомом було завершено. Всього музиканти створили близько шістнадцяти пісень, але до платівки потрапило лише дванадцять з них (ще одна вийшла бонус-треком для американського та японського видання). Порядок композицій мав важливе значення для лідера гурту Роджера Ґловера, бо він хотів уникнути сусідства пісень, написаних в одній тональності, надихаючись записами The Beatles. Через це в кінці роботи музиканти написали назви пісень та тональності на клаптиках паперу, поклали їх на гладку кришку фортепіано, та переміщували до тих пір, поки не обрали ідеальну послідовність.
Зміст альбому
Жартівлива назва та обкладинка «Purpendicular» є грою слів, поєднуючи назву гурту «Deep Purple» та слово «перпендикуляр» (), яке означає перетин двох прямих під прямим кутом. Ця назва з'явилася у музикантів ще під час роботи в студії та залишилася незмінною аж до виходу платівки, бо влаштовувала всіх членів гурту.
На обкладинці альбому зображені два перпендикулярних абстрактних елементи на фіолетовому тлі, що відсилало до назви гурту ( — фіолетовий). Всередині буклету також містилися тексти, які перетиналися під прямим кутом. Автором обкладинки та концепції оформлення платівки став режисер та продюсер музичних виступів Пітер Берд.
Музичні експерименти Purpendicular відрізнявся від попередніх альбомів Deep Purple стилістичним різноманіттям, що переважно було пов'язано із приходом Стіва Морса. Так, саме гітарист придумав акустичну композицію «The Aviator», яка містила елементи ірландського фолку. Штучні флажолети на електрогітарі у піснях «Vavoom: Ted the Mechanic» та «Somebody Stole My Guitar» були нетиповими для попередніх складів Deep Purple. «Sometimes I Feel Like Screaming», побудована на акустичному рифі Морса, також містить вступ, характерний для фолкмузики, хоча і продовжується у стилі хеві-метал із довгим гітарним соло. На «Rosa's Cantina» програш на органі в класичному стилі поєднувався з блюзовою мелодією та латиноамериканськими мотивами, у «Soon Forgotten» типовий для Deep Purple прогресивний рок був змішаний із постпанком, а «A Touch Away» стала чи не найбільш піднесеною та оптимістичною рок-баладою в каталозі гурту.
Попри жагу до експериментів, частина пісень на альбомі вийшли стилістично близькими до класичної творчості Deep Purple, бо четверо з п'яти музикантів входили до найвідомішого складу гурту, який записав Fireball або Machine Head. Так, партія барабанів на «Castle Full of Rascals» у виконанні Ієна Пейса містила схожі зупинки ритму, як у виданій 1970 року пісні «Speed King». В середині «Cascades: I'm Not Your Lover» Морс та Лорд в унісон грали арпеджіо на гітарі та органі, що за часів Блекмора було важливою частиною стилю Deep Purple. Прихований трек «Don't Hold Your Breath» так само представляв хардрок 1970-х років, містивши павер-акорди та енергійний вокал, подібно до класичної «Smoke on the Water».
Пригодницькі тексти Більшість текстів пісень написав Ієн Ґіллан, надихаючися пригодами, через які пройшов протягом життя: «Якщо ти бачиш двері із написом „Небезпечно“, то ти не можеш не відкрити їх, бо інакше тобі чогось бракуватиме». Водночас його тексти не були однозначними, бо Ґіллан вкладав в них подвійний, а інколи й потрійний зміст.
Пісня «A Castle full of Rascals» () містила критику політичних установ, які створюють більше незручностей, аніж приносять користі, та натякала на протистояння британських політиків. «Hey Cisco» () починалася як історія відомого кіноперсонажа «Рейнджера-одинака», проте трансформувалася у розповідь про інших героїв вестернів: Сіско та Панчо. «Somebody Stole My Guitar» () описує реальну крадіжку, що сталася із Ґілланом під час подорожі з Техасу до Лос-Анджелесу. Текст пісні «Vavoom, Ted the Mechanic» ()від — «бути захопливим, привабливим або сповненим енергії» оснований на реальній історії життя випадкового співбесідника Ґіллана, яку співак занотував на серветках і знайшов через декілька років, доповнивши вигаданими деталями біографії. Нарешті, «The Aviator» () була написана разом з Роджером Ґловером на честь Стіва Морса, що насправді наприкінці 1980-х років працював пілотом.
Вихід альбому
Альбом та сингли. Провал в Британії та США Хіт-парад (1996) Найвищапозиція Японія Japanese Albums (Oricon) 28