Територіально УПА ділилася на чотири Генеральні воєнні округи: УПА-Північ (Волинська, Рівненська і частина Житомирської та Київської областей); УПА-Захід (Дрогобицька, Львівська, Тернопільська, Станиславівська (нині Івано-Франківська) та частини Закарпатської і Чернівецької областей), з окремою воєнною округою «Сян» (Перемищина, Холмщина, Лемківщина, Надсяння); УПА-Південь (територія Вінницької і Кам'янець-Подільської (з 1954 — Хмельницької) областей, північна частина Тернопільської та південна Рівненської областей). УПА-Схід (частини Київської і Чернігівської областей), частково сформована, окремого командування для УПА-Схід не створено. На цьому терені діяли лише поодинокі повстанські частини.

Групи ділилися на воєнні округи, а округи на тактичні відтинки (сотні).

Територіальні штаби УПА і деяких куренів та загонів мали такі відділи: оперативний, розвідчий, вишкільний, політично-виховний, організаційно-персональний і тиловий. До тилового відділу належали інтендантура й Український Червоний Хрест (голова Катерина Зарицька) з медичним персоналом, що, ясна річ, не був винятково українським. Командування загонів мали таку структуру: командир, бунчужний, політичний виховник, санітар (деколи лікар), начальник розвідки й польової жандармерії. У куренях іноді були і капелани.

Комплектування загонів відбувалося на добровільних засадах, проте на початку фахівців було мобілізовано. Щоб доповнити старшинські кадри, організовано вишкільні курси: існували старшинська школа «Дружинники» з шестимісячною програмою, курси санітарів, медсестер, мінерів, політвиховників, адміністраторів.

Тактичною одиницею УПА був загін — сотня або курінь. Організаційно-штатна структура сотні передбачала 150—200 вояків; проте зазвичай сотні були неповні. Загони озброєно легкою піхотною зброєю, включаючи станкові кулемети, фаустпатрони й протитанкові рушниці, а подекуди й легкі гармати. Уже за перших місяців радянської окупації було здійснено перехід до дій меншими загонами, щоб збільшити маневреність й полегшити забезпечення провізією.

Спершу в УПА існували лише функціональні ранги: курінний (командир батальйону), сотенний (командир роти), чотовий (командир взводу), ройовий (командир відділення). Згодом, ухвалою УГВР, введено підстаршинські (підофіцерські) звання: старший стрілець, вістун, булавний, старший булавний; — і старшинські (офіцерські): хорунжий, поручник, сотник, майор, підполковник, полковник, генерал-хорунжий, генерал-майор, генерал-полковник. Звання генерала-хорунжого мали Роман Шухевич («Тарас Чупринка») і шеф генерального штабу Дмитро Грицай («Перебийніс»), звання полковника — їх наступники на цих постах: Василь Кук («Коваль») і Олекса Гасин («Лицар»), а також командувачі УПА-Захід та УПА-Південь: Василь Сидор («Шелест»), Омелян Грабець («Батько»), перший головнокомандувач УПА Дмитро Клячківський та інші.

Зброю та уніформу УПА здобувала як трофей або купувала на чорному ринку. В УПА існувала тільки піхота, за винятком початків УПА, коли були й кавалерійські частини та артилерія. У сотнях, як правило, були два кулемети і 8—10 автоматів, гвинтівки та пістолети-кулемети. Зброя була німецького, радянського, угорського, польського, чеського і румунського виробництва.

За перші роки радянської окупації УПА провела кілька великих політичних і збройних акцій, спрямованих проти примусової мобілізації до радянської армії, переслідування Церкви, вивозу населення. У лютому 1946 була проведена антивиборча акція, а згодом — протидія примусовій колективізації. У цих акціях УПА нападала на відділення НКВС, звільняла політичних в'язнів, вбивала колаборантів. Було поширено підпільну літературу, влаштовувано пропагандистські збори населення. У 1947 здійснено частковий розпуск загонів УПА і включено їх у збройне підпілля, іншим доручено «легалізуватися». Оперативними одиницями УПА, замість сотень і куренів стали рої(відділення) й чоти(взводи).

Джерела Українська Повстанська Армія. Історія нескорених / Відп. ред., упоряд. В. В'ятрович; Авт. кол.: Р. Грицьків, І. Дерев'яний, Р. Забілий, А. Сова, П. Содоль. Центр досліджень визвольного руху; Український інститут національної пам'яті. — Львів: Центр досліджень визвольного руху, 2007. — 352 с. ISBN 978-966-8041-43-3