О́тто Вільге́льм Ран (; 18 лютого 1904 — 13 (14) березня 1939) — німецький письменник, історик-медієвіст, археолог, арманіст, оберштурмфюрер СС. Відомий своїми працями, які присвячені пошуку Святого Грааля та дослідженням віровчення катарів.
З 1936 року вступив до наукового товариства «Аненербе», де очолив і провів низку найвідоміших експедицій Третього Рейху, завданням яких було знайти Святий Грааль.
У 1937 році Рана звинуватили в гомосексуальності та в тому, що у нього єврейське коріння, унаслідок чого 1939-го року видатний історик загадково помер на горі Куфштайн в австрійських Альпах — за офіційною версією покінчив життя самогубством.
Отто Вільгельм Ран згодом став одним із прототипів для героя серії пригодницьких фільмів Індіани Джонса.
Біографія
Дитинство, юність
Отто Ран народився 18 лютого 1904 року у віруючій родині чиновника юстиції Карла Рана та Клари Гамбургер. З раннього дитинства батьки виховували в ньому високі моральні якості, ще школярем Отто почав цікавитися історією стародавніх країн та народів. Особливий інтерес хлопчик виявляв до катарицизму, християнського віровчення середньовіччя та з часом визнане єрессю католицькою церквою, — це захоплення молодого Отто переросло в майже релігійне переконання.
Навчався у гуманітарній гімназії у Бінген-ам-Рейні; згодом, коли його родина була вимушена переїхати, продовжував навчання в гімназії Ландграфа Людвіга. У період з 1922 по 1926 блискуче опанував юриспруденцію, німецьку філософію та історію за спеціальністю «література та філологія». Отто Ран мав намір написати дисертацію про провансальського трубадура Гійо, який своєю поемою про Святий Грааль надихнув тамплієра Вольфрама фон Ешенбаха створити лицаря Парцифаля, котрий нібито охороняв цю найтаємничішу християнську реліквію. Завдяки містичній опері Ріхарда Вагнера, яку композитор створив на основі твору Ешенбаха, у багатьох науковців повторно виникла зацікавленість до пошуків Святого Грааля — серед них був молодий Ран.
Святий Грааль за переказами — чаша, з якої пив Господь на Таємній вечері; у чаші, за легендою, збереглися краплини крові розіп'ятого Христа: за повір’ями — кожен, хто п’є з чаші, стає безсмертним.
Пошуки Святого Грааля
З 1928 по 1932 рік Отто Ран, закінчивши університет та здобувши ступінь ліценціата права, подорожував країнами Західної Європи: відвідав Францію, Іспанію, Швейцарію, Італію. Молодий дослідник всерйоз займався пошуками різноманітних історичних фактів та пам’яток, пов’язаних зі середньовічними катарами — і дійшов висновку, що саме катарці оберігали Грааль, один із їхніх головних символів.
У 1929 році Ран зробив висновок, що Святий Грааль, згідно з багатьма міфами та легендами, заховано в замку Мунсальвеш (у перекладі — «рятівна гора»): саме таку назву мала одна стародавня фортеця Монсегюр на півдні Франції. Улітку того ж року Отто переїхав до Лангедоку, оселився у селі Лавлане — і впродовж трьох місяців ретельно досліджував руїни колишнього замку катарів.
Ось що згадував про своє прибуття сам Отто:
Завдяки місцевому історику Антоніну Гадалю та ще кільком жителям цього краю, Ран знаходить залишки фортеці, вивчає гроти, підземні ходи, які були просто вкриті таємними символами, в тому числі і знаками тамплієрів. Уважно вивчивши план замку Монсегюр, Отто Ран визначив те, що той являє собою майже ідеальну симетрію. У той час молодий історик був упевнений на всі сто, що чаша Святого Грааля знаходиться саме тут. Паралельно шукач священного артефакту досліджує навколишні села, храм Ренн-ле-Шато, цвинтар, музеї. Все це минає недаремно, — хоча Грааль, звісно, так і не знаходить. Проте він зібрав великий історичний матеріал.
Дослідник вважав, що у свій час тамплієри змогли знайти Святий Грааль, який пізніше якимось чином перейшов у власність до вже згаданих катарів.
Катари, котрі заперечували все земне та вважали, що ікони та інші святині не потрібні істинно віруючим, вважали своїм головним ворогом католицьку церкву. Вони відкидали існування Раю та Пекла, а також майбутній Страшний Суд, не вірили і в страждання Ісуса Христа та не визнавали найголовнішу святиню Християнства — Хрест. Ненависть катарів до католицької церкви була настільки запеклою, що вони готові були об’єднуватися з усіма ворогами Риму. Дійшло навіть до того, що релігійні погляди катарів, або як їх пізніше називали — альбігойців, набули такої популярності, що стали загрожувати Папі Римському: саме тому у 1209 році папа Інокентій III оголосив хрестовий похід проти альбігойського віровчення. Війна тривала півстоліття — і врешті закінчилася поразкою альбігойців. Згідно з пізніше підтвердженими дослідженнями Рана, саме Монсегюр став останнім прихистком альбігойців: за стінами цієї фортеці єретики понад рік стримували атаки хрестоносців. Проте однієї ночі лицарі застосували важку катапульту та закидали замок камінням. У березні 1244 останній оплот альбігойців-катарців загарбали хрестоносці, а 257 єретеків, яким вдалося вижити та вцілити, загинули у страшних муках на вогні.
Однак побутує легенда, згідно з якою, в ніч перед останньою атакою декілька катарів встигли непомітно спуститися з гори та заховати найдорожчі реліквії катарицизму, зокрема й Святий Грааль. (Ран задокументував розповіді місцевих жителів про всі ці події.) Блукаючи підземними ходами та досліджуючи місцевість, Отто був упевнений, що знаходиться у кількох кроках від грандіозного відкриття, — і про це Ран писав:
До своєї першої книги, яка теж стосувалася пошуків Святого Грааля, Ран включив розповідь пастуха з Лангедоку про містичність реліквії:
Коли Рану не вдалося купити земельну ділянку в Монсегюрі, молодий чоловік переїхав до сусіднього району Юссат. Там він провів дослідження руїн фортеці Лордат та близьких до неї печер Ломбріве.
Як було згадано раніше, Рану не вдалося знайти Грааль. Проте декілька цікавих фактів не можна обійти увагою: коли Отто Ран заповнював митну декларацію при переході франко-німецького кордону, він вказав досить дивний як для археолога предмет — «мідний котел для парової установки високої потужності». Деякі історики припускають, що то міг бути той самий Святий Грааль, проте всупереч цій версії існують такі припущення: навіщо Рану було продовжувати пошуки Грааля, коли б він вже знайшов святу реліквію? Також Ран знайшов чашу темно-червоного кольору, виготовлену з метеоритного заліза, яку подарував Антоніну Гадалю. Спочатку науковець вважав, що вона і є Святим Граалем, але невдовзі був розчарований знахідкою і продовжив свої пошуки.
На службі Третього Рейху
У 1933 Отто Вільгельм Ран повертається до Німеччини, в якій за час його відсутності сталися разючі зміни: до влади приходить Гітлер, виникають нові ідеали, історію почали трактувати по-новому. Проте теорії Рана щодо Святого Грааля знаходять багатьох прихильників серед членів націонал-соціалістичної партії. Йому допомагають видати його першу книгу «Хрестовий похід проти Грааля».
Невдовзі Раном зацікавлюється рейхсфюрер СС Генріх Гіммлер, схиблений на містиці та окультизмі. Він прочитав його книгу та запросив молодого і талановитого історика до «Аненербе» як цивільну особу.
За деякими джерелами Рану навіть вдалося створити щось на зразок таємного клубу неокатарів. Також Отто Рана іноді згадують як одного з членів товариства Туле, однак, скоріш за все, це лише припущення.
Отто сподобалася служба, і він швидко рухається кар’єрними сходами. Отримавши звання референта СС, він розраховував на те, що йому дозволять зібрати наукову експедицію на пошуки Грааля, проте його сподівання були марними. Гіммлер доручив науковцеві скласти своє генеалогічне дерево. Рейхсфюрер мотивував це тим, що його родинне коріння веде до Швейцарії, і досить важко з'ясувати його чистоту. Ран погоджується і їде до Швейцарії. Він блискуче виконує поставлену перед ним роботу, але повернувшись до Німеччини розуміє, що його талант нацисти лише використовують у своїх цілях. Отто впадає у депресію, а події стрімко розвиваються.
У 1936 році Рану пропонують офіційно вступити до СС — і вже незабаром його підвищують до унтершарфюрера СС та вводять до персонального штабу рейхсфюрера СС. А незадовго до цього всього восени 1935 року, відвідавши Вестервальд, Гессен і Баварію, Отто пише листа керівнику «Аненербе» про свої дослідження у пошуках Грааля на території Німеччини.
Іншою людиною, яка сильно вплинула на особистість Рана, був знаменитий окультист Рейху Карл Вілігут. Спочатку Отто працював у його відділі Головного управління СС з питань раси і поселення, а пізніше разом із Вілігутом входив до вищезгаданого штабу рейхсфюрера СС Генріха Гіммлера.
Полюбляв читати лекції на історичні теми. Найпопулярнішою була лекція про Люцифера як ворога єврейського Бога.
Влітку 1936 року отримав офіційний дозвіл від керівників СС на експедицію до Ісландії. Більшість своїх досліджень та вражень від неї описав у книзі «Двір Люцифера» (1937 р.). Парусно-моторним кораблем «Радгрід» командував Маркус Бірнбахер — довірена особа Гіммлера; науковою частиною повністю завідував Ран. Офіційним поясненням подорожі були етнографічні дослідження. Окрім Ісландії, науковці відвідали і дослідили археологічні пам'ятки Ґренландії.
У цей же період розпочав працю над третьою (останньою) книгою, яка, за його словами, мала стати найкращим і найповнішим його твором-дослідженням. Робоча назва праці звучала як «Орфей, або Подорож в пекло і назад». Доля цього рукопису трагічна. Після таємничої смерті Рана він зник. За однією з версій його викрали нацисти, за іншою — спалила мати Отто.
Усвідомлюючи велику відповідальність, вів щоденник, у якому записував за допомогою спеціального шифру (у вигляді віршів) інформацію про пошуки Святого Граалю.
Існують деякі документи, які вказують на те, що пошуками Священної Чаші цікавився й особисто Адольф Гітлер. Зокрема, він наказав використовувати для її віднайдення всі можливі матеріальні та фізичні ресурси та надавати Отто Рану та іншим археологам, задіяним у цій справі, всю можливу допомогу.
Кінець сподіванням
Кар’єра молодого вченого стрімко зростала - стрімко й обірвалася. У 1937 році Гіммлер отримав донос на Рана, що нібито в археолога є єврейське коріння та схильність до гомосексуальності (підозрювали, що за цим стояв Вольфганг Краузе — суперник Карла Вілігута, покровителя Отто Рана). Викликавши до себе Рана, рейхсфюрер почав кричати, що той невартий того, щоб знайти Святий Грааль. Отто почав захищатися, говорити, що це все брехня і цілковита дифамація, зведена на нього, — проте Гіммлер зауважив, що Ран не склав свого генеалогічного дерева, як інші СС-івці та у свої 32 роки досі неодружений. Начальник відділу, де служив Отто, Карл Вілігут теж потрапив в опалу і допомогти своєму підопічному вже не міг.
Отримав призначення на службу в дивізії СС «Мертва голова» в концентраційному таборі Дахау; витримав там 4 місяці, взимку 1938-1939 подав рапорт про відставку.
У своєму листі до друга писав:
Своїм знайомим Ран в особистих бесідах розповідав, що його життя в страшній небезпеці. Аби якось зняти депресію, історик подорожує до Австрії — оселився в Альпах, у Куфштайні.
Смерть
У подальшому біографія археолога надзвичайно містифікована. За офіційною версією, 13 березня 1939 року Ран вирішив прогулятися горами, а саме відвідати вершини гір Вільден-Кайзер. Коли персонал готелю, де він зупинився, помітив, що постоялець довго не повертається, була зібрана невелика експедиція, яка вирушила в гори шукати Рана. Люди знайшли його вже мертвим на схилі гори Куфштайн: він сидів зі спокійною посмішкою на обличчі. Потім експерти дійшли висновку, що науковець покінчив життя самогубством за допомогою ціанистого калію — у найкращих традиціях катарів, які на відміну від католиків, не вважали самогубство за непростимий гріх.
У своїй книзі 1933-го року Отто Ран писав:
Однак лишається дуже багато запитань і досі достеменно невідомо, чи Отто Ран загинув від своєї руки, чи йому допомогли… Припускають, що Рана могли вбити за наказом Гіммлера, який хотів помститися йому за провальні експедиції та знищити непотрібного свідка.