Маастри́хтський до́гові́р () (формально, До́гові́р про утво́рення Європе́йського Сою́зу), також відомий як До́гові́р про функціонува́ння Європе́йського Сою́зу (ДФЄС) — договір, який започаткував Європейський Союз. Укладений у 1992 році між тодішніми дванадцятьма державами-членами Європейських Спільнот, він оголосив про «новий етап у процесі європейської інтеграції» головним чином у положеннях про спільне європейське громадянство, про потенційне запровадження єдиної валюти та спільну зовнішню політику та політику безпеки, а також ряд змін до європейських інституцій та процедур прийняття ними рішень, не в останню чергу посилення повноважень Європейського парламенту. Незважаючи на те, що багато хто сприймав це як провісник «федеративної Європи», ключові сфери залишалися міжурядовими, а національні уряди надалі колективно приймали ключові рішення. Ці конституційні дебати тривали під час переговорів щодо наступних договорів (див. нижче), кульмінацією яких став Лісабонський договір 2007 року.
Після боргової кризи в єврозоні, що розгорнулася в 2009 році, найпоширенішим посиланням на Маастрихтський договір було посилання на правила відповідности – «маастрихтські критерії» – для валютного союзу.
На тлі та возз’єднання Німеччини, а також в очікуванні прискореної глобалізації, договір врегулював напруженість між державами-членами, які прагнули глибшої інтеграції, і тими, хто бажає зберегти більший національний контроль.
Положення договору «Вирішивши продовжувати процес створення дедалі тіснішого союзу між народами Європи», Договір пропонує «подальші кроки, які необхідно здійснити для просування європейської інтеграції» під сімома заголовками.
Розділ I, Загальні положення, засновує Європейський Союз (ЄС) на основі трьох, уже частково об’єднаних Європейських Спільнот: Європейської економічної спільноти (ЄЕС), Європейської спільноти вугілля та сталі (ЄОВС) та Європейської спільноти з атомної енергії (Євратом). Він підтверджує, що серед його цілей є «запровадження громадянства Союзу», спільного для громадян держав-членів; «економічний і валютний союз, що зрештою включає єдину валюту»; і «спільна зовнішня політика та політика безпеки, включаючи остаточне формування спільної оборони».TEU pp.3–4
Розділ II, Положення про внесення змін до Договору про заснування Європейської економічної спільноти, переформулює ЄЕС як центральну «підвалину» Союзу. Він вносить поправки до Римського договору ЄЕС, перейменовуючи його на Європейську Спільноту, щоб відобразити ширші амбіції Союзу. Поправки передбачають (як детально описано в доданих протоколах) поетапне просування до валютного союзу, включаючи перш за все критерії цінової стабільности для прийняття єдиної валюти та для діяльності майбутнього Європейського центрального банку (ЄЦБ).
Інші поправки створюють офіс європейського омбудсмена, розширюють допомогу структурних фондів біднішим регіонам ЄС; і розширити компетенцію Спільноти в освіті, культурі, охороні здоров'я, захисту споживачів, транс'європейських мережах, промисловости та довкіллі.
У цих та інших сферах, які не підпадають під «виключну компетенцію» Спільноти, відповідно до «принципу субсидіарности» дії мають бути вжиті лише у тому випадку, якщо «через масштаб або наслідки» цілі не можуть бути досягнуті більш «ефективно» самими державами-членами.TEU pp. 13–14
У кількох із цих сфер Договір спрямований на посилення «демократичного функціонування» інституцій шляхом надання безпосередньо обраному Європейському парламенту прав не лише на консультації, але й на спільне прийняття рішень щодо деяких категорій європейського законодавства. Він також надає парламенту повноваження підтверджувати (і, отже, накладати вето) на кандидатури Ради для членів Європейської комісії, виконавчого органу Спільноти.
Розділи III та IV вносять зміни до договорів про заснування ЄОВС та Євратому, щоб завершити їхнє включення до структури Європейської Спільноти.
Розділи V і VI розширюють існуючі міжурядові консультації з питань зовнішньої політики, безпеки та оборони, а також щодо співпраці у сферах юстиції та внутрішніх справ. В обох випадках держави-члени повинні «інформувати та консультуватися одна з одною в рамках Ради ЄС.TEU pp. 124, 134
Розділ VII, Прикінцеві положення, охоплює ряд питань.
Статті Договору позначалися літерами від A до S.
До Договору додаються Протокол і Угода про соціальну політику. З метою забезпечення того, щоб динаміка єдиного європейського ринку поважала певний мінімальний соціальний захист і захист зайнятости, вони дозволяють Раді Міністрів затверджувати відповідні пропозиції Європейської Комісії на основі кваліфікованої більшости, а не одностайної згоди.
Сполучене Королівство не було стороною Угоди про соціальну політику та забезпечило «відмову» від протоколу.Lourie, Julia (2004), "Employment Law and the Social Chapter", in Britain and the European Union, Philip Giddings and Alan Drewry eds. Воно мало зробити те ж саме щодо зобов'язання вступити у фінальну, єдиновулютну, стадію валютного союзу (Сполученому Королівству не довелося відмовлятися від фунта стерлінгів).
Процедурна історія
Підписанти
Держави-підписанти були представлені:
Марк Ейскенс і Филип Мейштадт (Бельгія) Уффе Еллеман-Єнсен та Андерс Фоґ Расмуссен (Данія) Ролан Дюма та П'єр Береговуа (Франція) Антоніс Самарас та Ефтіміос Христодулу (Греція) Джеррі Коллінз і Берті Агерн (Ірландія) Джанні Де Мікеліс і Ґвідо Карлі (Італія) Жак Поос і Жан-Клод Юнкер (Люксембург) Ганс ван ден Брук і Вім Кок (Нідерланди) Жоао де Деус Пінейру та Жорже Брага де Маседу (Португалія) Франциско Фернандес Ордоньєс і Карлос Сольчаґа (Іспанія) Дуґлас Герд і Френсіс Мод (Сполучене Королівство) Ганс-Дітріх Геншер і Тео Вайґель (Німеччина)
Внаслідок нідерландського головування в Раді Європейських Спільнот протягом попередніх шести місяців переговорів Договір було підписано в Нідерландах, у місті Маастрихт. Дванадцятьма членами Європейських Спільнот, які підписали Договір 7 лютого 1992 року, були Бельгія, Данія, Франція, Німеччина, Греція, Ірландія, Італія, Люксембург, Португалія, Іспанія, Нідерланди та Сполучене Королівство.
Ратифікація
У Договорі зазначалося, що він повинен бути ратифікований Високими Договірними Сторонами відповідно до їх відповідних конституційних вимог.TEU p. 139 У випадку Данії, Франції та Ірландії для цього були потрібні референдуми.Parsons, Craig (2006).
На договір було відхилено з різницею 50,7% проти 49,3%. Поступки, досягнуті наприкінці року в , включаючи, що дуже важливо, таке ж звільнення від єдиної валюти, яке отримала Великобританія (Данія не повинна була відмовлятися від крони), дозволили провести . 18 травня 1993 року Маастрихтський договір був схвалений 56,7% голосів.
В Ірландії , що дозволяє державі ратифікувати Договір, була схвалена на референдумі, що відбувся 18 червня 1992 року за підтримки 69,1%.
У вересні 1992 року на ратифікацію договору підтримали лише 50,8%. Цей незначний відрив у голосуванні за ратифікацію у Франції, відомий на той час як «», змусив Жака Делора прокоментувати, що «Європа починалася як елітарний проєкт, у якому вважалося, що все, що потрібно, — це переконати тих, хто приймає рішення. Ця фаза доброго деспотизму закінчилася».Anell, Lars (2014).
У парламенті Сполученого Королівства ратифікація не набрала явної більшости. На знак протесту проти відмови від соціальної політики лейбористи виступили проти, тоді як «антифедералісти» розкололи правлячі консерватори. Прем’єр-міністр Джон Мейджор зміг протистояти своїм «», лише прив’язавши ратифікацію до виживання уряду під час вотуму довіри. (Дослідники та спостерігачі припускають, що у Сполученому Королівстві Маастрихтська угода стала «критичною переломною точкою» з точки зору розбіжностей усередині Консервативної партії щодо європейської інтеграції та остаточного розколу правлячої партії у 2016 році на фракції «Вийти та залишитися»).
У Німеччині Маастрихтська угода була прийнята Бундестагом 2 грудня 1992 року більшістю у 543 з 562, а Бундесрат — одностайністю. Бундестаг мав внести зміни до Основоположного закону ФРН, щоб «легалізувати членство Німеччини в Європейському Союзі (стаття 23), а також створити Європейський валютний союз (стаття 88)». Ратифікація була відкладена через оскарження у Федеральному конституційному суді Німеччини, скаржники стверджували, що поправки, що передають суверенні повноваження Європейському Союзу, порушують демократичні принципи (стаття 20 і 38(1)), які не підлягають змінам (стаття 79( 3)); отже, Маастрихтський договір має бути неприйнятним. Суд виніс своє рішення 12 жовтня 1993 року, постановивши, що Маастрихтський договір сумісний із Основоположним законом, але за умови, що Європейський Союз не може наділити себе додатковими повноваженнями без схвалення Бундестагу. Суд також підтвердив своє рішення у справі Solange II, визнаючи верховенство рішень Суду Справедливости, зберігаючи при цьому повноваження переглядати вторинне право Спільноти, щоб гарантувати захист основних прав у тісній співпраці з Судом Справедливости. Німеччина була останньою країною-членом, яка ратифікувала договір, і він набув чинности 1 листопада 1993 року.
Громадянство Європейського Союзу З моменту створення Європейської економічної спільноти в 1957 році інтеграціоністи стверджували, що вільний рух працівників є логічним наслідком вільного руху капіталу, товарів і послуг і невід'ємною частиною створення спільного (а згодом і єдиного) європейського ринку. З часом виникла суперечність між переміщеним працівником як «мобільною одиницею виробництва», що сприяє успіху єдиного ринку, і реальністю мігрантів Спільноти як особистостей, які прагнуть реалізувати «особисте право» жити і працювати в іншій державі задля власного добробуту і добробуту своїх родин. Договір ґрунтувався на зростаючій думці про те, що існує загальноєвропейська основа для прав громадянства.
Договір передбачає, що «кожна особа, яка має громадянство держави-члена, є громадянином Союзу».TEU p. 15 Це спільне і паралельне громадянство надає мігрантам з держав-членів не тільки громадянське право на проживання та працевлаштування, але також, і вперше, політичні права. У новій державі проживання в ЄС громадяни держав-членів мають право голосувати та бути обраними як на місцевих, так і на виборах до Європейського Союзу. Невирішеним у Договорі залишається питання їх доступу до соціальних прав. Тривали політичні дебати щодо того, хто має мати доступ до державних послуг і систем соціального забезпечення, що фінансуються за рахунок податків.JHH Weiler, 'The European Union belongs to its citizens: Three immodest proposals' (1997) 22 European Law Review 150
Економічний і валютний союз
Франко-німецька угода Президент Франції Франсуа Міттеран був змушений відмовитися від центрального елементу своєї соціалістичної програми в 1983 році, роботи, що викликала рефляцію, через спекуляції проти франка. Відтоді Міттеран мав намір залучити Німеччину до валютного партнерства. Після падіння Берлінської стіни наприкінці 1989 року Німеччина прагнула возз’єднатися. Франція, Сполучене Королівство та решта Європи висловили занепокоєння щодо об’єднання. Коли в 1990 році канцлер Німеччини Гельмут Коль попросив возз'єднання, Міттеран погодився б лише в тому випадку, якщо Німеччина відмовиться від німецької марки та прийме спільну валюту. Без консультації з президентом Бундесбанку Карлом Отто Пьолем Коль прийняв угоду. Незважаючи на цю перемогу Франції, багато хто вважав, що ціною німецької співпраці став диктат Німеччини правил єдиної валюти. Бундесбанк дав зрозуміти, що економічний успіх Німеччини буде понад усе.
Кризи ERM