Розташований у Середній Азії Узбекистан здавна має важливе геополітичне значення.
Історія держави Узбекистан і його титульної нації узбеків має більш ніж 2000-літню історію. Провідні міста Великого шовкового шляху — Самарканд, Бухара і Хіва — містяться в сучасному Узбекистані. Протягом століть узбецькі землі були території впливу різних держав, племен і народів (тюрки, араби, монголи, Персія, Російська імперія тощо).
Вирішальне значення на етногенез узбеків мали тюрки, які в XV — на поч. XX ст.ст. заснували ряд самостійних державних утворень. З експансією Росії у Центральній Азії Узбекистан спочатку включений до складу царської Росії, а на поч. ХХ ст. був частиною (республікою) СРСР.
З 1991 року з розпадом СРСР Узбекистан розвивається як незалежна держава.
На території Узбекистану збереглися тисячі пам'яток археології та архітектури, у фондах наукових центрів і музеїв зберігається велика кількість рукописів і предметів, що свідчить про самобутню і багатовікову історію країни.
Давні часи
Територія Узбекистану в доісторичну добу
Перші сліди стародавньої людини зафіксовані майже по всій території Узбекистану в епоху так званого нижнього (раннього) палеоліту (приблизно з 700—600 до 100 тис. до н. е.). Окремі кам'яні знаряддя праці цього періоду знайдено в долині річки Сох, у печері Селунгур, де виявлено останки стародавньої людини, яка отримала назву Ферганатроп, у долині р. Ахангаран (стоянка Кульбулак), в горах Байсунтау та Зеравшанської оази (Аманкутан, Зірабулак, Кутурбулак).
Найбільшими пам'ятками середнього палеоліту (100-40 тис. до. н. е.) є: Обірахмат, Ходжакент, Палтов, Кульбулак (Ташкентський вілоят — область); Аманкутан, Кутурбулак, Зірабулак, Ходжамазгил (Самаркандський вілоят), Учтут (Навоїйський вілоят). 1938 року в гроті Тешикташ Сурхандар'їнського вілояту було виявлено поховання неандертальського хлопчика.
Епоха пізнього палеоліту (40-35 — ХІІ-Х тис. до н. е.) характеризується формуванням сучасної людини (кроманьйонця). Як результат розподілу праці формується патріархат, з'являються перші зразки художнього ремесла і образотворчого мистецтва (наскельні розписи). Неабияке значення мають Самаркандська верхньопалеолітська, Акташська стоянки і знахідки Кульбулака у Ташкентському вілояті.
Період ХІІ-V тис. до н. е. увійшов в історію як час мезоліту, коли важливим досягненням стало освоєння знарядь полювання (наконечники стріл і списів) і приручення тварин. Основними заняттями було полювання і рибальство. Тільки у Ферганській долині зафіксовано і вивчено понад 100 пам'яток мезоліту, які знаходяться по берегах річок та озер. Основні: стоянки Обішир і Кушиліш (Ташкентський вілоят) і печера Мачай (Сурхандар'їнський вілоят).
VI—IV тис. до н. е. — період неоліту, або нової кам'яної доби. Відбувається перехід до досконалішої техніки обробки матеріалів: шліфування каменю, формування і обпечення глини. Крім того, виготовляється кераміка, формуються прототипи сільських поселень, а також виділяються парні сім'ї. Вже будується наземне житло з глини, зводяться курені і прибудовуються землянки. Культура мисливців і рибалок, поширена на території Хорезма і Бухари, широко відома під назвою кельтемінарської. Найбільша з її пам'яток — стоянка Джанбас-4.
Наступний історичний період — ІІІ — початок І тис. до н. е. — припадає на епоху бронзи. Людина винайшла та освоїла спосіб отримання бронзи — твердішого металу, ніж мідь. Основною сферою діяльності стає скотарство і землеробство — спочатку на природному ґрунті, а поступово і за допомогою штучного зрошування. Широко відомі такі центри культури як Шерабадська, Бандиханська, Шурчинські оази.
Кінець ІІ тис. до н. е. — І тис до н. е. — період заліза. Залізо все більше використовується у всіх можливих сферах господарства. Розвивається висока землеробська культура. Це період подальшого становлення стародавнього суспільства, утворення класів і ранніх держав, а також розпаду первіснообщинного ладу.
Стародавні держави
У стародавніх центрах землеробської культури формуються такі державні утворення як Бактрія (Сурхандар'їнський і Кашкадар'їнський вілояти, південно-східна частина Туркменістану і північно-західна частина Афганістану), Хорезм (нинішній Хорезм) і Согдіана (Самаркандський і Бухарський вілояти) зі столицею в Самарканді. Согдіана, Хорезм і Бактрія — великі і могутні царства з розвинутим землеробством, скотарством і системою державного зрошування.
У 525 р. до н. е. перси під проводом Кіра II, а потім і Доро I (Дарій) підпорядкували ці держави, включивши їх як східні володіння (сатрапії) до складу величезної Ахеменідської імперії. Згідно з історичними джерелами (зокрема Геродот), проти перського нашестя успішно боролися масагети, нам відомі цариця Тумаріс і пастух Ширак.
У 330—327 р. до н. е. завдяки величезним зусиллям ці царства були підкорені Олександром Македонським і увійшли до складу його імперії. Воєначальник-согдієць Спітамен завдає йому відчутних втрат, тому Олександр змушений шукати підтримки у місцевої знаті, діяти шляхом підкупу, політичних хитрощів, зради, щоб придушити повстання і нейтралізувати Спітамена. Після смерті Олександра Великого (Македонського) у 323 рік до н. е. ці сатрапії перейшли до одного з його воєначальників — Сельовка, який у 312 р. до н. е. утворив державу і династію Сельовкидів.
У 250 р. до н. е. Бактрійський сатрап Діодот оголосив себе незалежним правителем і утворив Греко-бактрійське царство, яке проіснувало трохи більше ніж 100 років. До його складу входили Бактрія, Согдіана і Маргіана.
Після розгрому Греко-Бактрії тохарами-юєчжами утворилося незалежне державне об'єднання — юєчжів. До нього увійшли території Сурхандар'їнського вілояту, Південного Таджикистану і північна частина Афганістану. Невдовзі держава юєчжів розпалася на п'ять самостійних князівських володінь, які проіснували близько ста років. У I ст. до н. е. серед цих володінь найвпливовішим стає Кушанське, яке й об'єднало інших під своїм верховенством. Найвищий розквіт Кушанського царства (за царів Кадфізі II і Канішке) — це кінець І і початок II ст. н. е., коли до його складу входили Сівба, Індія, Пакистан, Афганістан, Таджикистан і південні області Узбекистану. Воно перетворилося у світову державу нарівні з Римською і Ханською імперіями. Термез стає одним з великих торговельних і культурних центрів Кушанського царства. В окрузі Термеза були зведені буддійські культові комплекси (Каратепа, Фаязтепа та інші). Завдяки Великому Шовковому шляху, який з'єднує Китай і країни східного Середземномор'я, відбувається зростання торгівлі і товарообміну.
У III ст. н. е. могутність Кушана послаблює Сасанідська (перська) монархія. Вторгнення кідаритів і хіонітів у IV ст. н. е. призвело до остаточного розпаду Кушанського царства.
Крім цих держав, важливу роль в історії Узбекистану відіграли держави, що утворилися на півночі і сході нинішнього Узбекистану. Держава Кангюй (Кангха) (IV—III ст. до н. е. — V ст. н. е.) розташовувалася на частині північних територій Центральноазійського Дворіччя, Ташкентського оазису і Таласької долини. Головним містом було Чач (Ташкентський оазис). А на території Фергани існувала держава Паркана (у китайських джерелах — Давань) (II ст. до н. е. — V ст. н. е.) зі столицею Гушан (суч. Узгенд) і з розвинутими зрошувальною системою, землеробством і скотарством.
Середньовіччя
У кінці IV — на поч. V ст.ст. масагетські кочові племена, які жили в Аральському басейні, утворили державу Ефталітів (від імені ватажка цього кочового племені — Ефталана), а в другій половині V ст. (457 р.) ефталіти на чолі з Вахшунваром підпорядкували Чаганіан, Тохарістан, Бадахшан, Согд, Чач, Давань, Бухару, Турфан та інші міста. Вони встановили своє панування над всією Центральною Азією, східними областями Ірану, Північною Індією і Східним Туркестаном.
У VI ст. частина ефталітів осіла у містах і невдовзі асимілювалася з місцевим населенням, тоді як інша вела кочовий і напівкочовий спосіб життя у степових і напівпустельних районах, займаючись скотарством. Правителі прагнули встановити контроль над караванними дорогами Великого Шовкового шляху, які проходять через їхні території, поглибивши одночасно економічні і культурні зв'язки з Китаєм, Індією та Іраном.
Тюркський каганат
У VI ст. різні племена і народи Центральної Азії, Алтаю та Семиріччя об'єдналися у Тюркський каганат, який швидко розширив свої володіння, приєднавши до них все Центральноазійське Дворіччя (середина VI ст.). Таким чином, тюрки створили величезну кочову імперію, яка охоплювала простір від Кореї до Причорномор'я.
На початку VII ст. Каганат розпався на Західний і Східний. Територія сучасного Узбекистану входила до складу Західного Тюркського каганату. Великі торговельні центри цього періоду — Самарканд, Бухара, Пайкенд, Термез, ряд міст Хорезму і Чач. Поширюється бавовництво, садівництво, виноградарство, ткацтво і шовківництво (з Китаю). Наприкінці VII ст. Західно-Тюркський каганат розпався на фактично самостійні дрібні володіння, тому був легко завойований арабами.
Арабське завоювання
На початку VIII ст. починається завоювання Дворіччя на чолі з арабським полководцем — намісником Хорасана Кутейбою ібн Муслімом. 705 року він почав просуватися вглиб території Центральноазійського Дворіччя, й 715 року закінчив його завоювання, підкоривши Фергану. Центральноазійське Дворіччя отримало назву Мавераннахр (від арабської — «земля за річкою»). За короткий період майже все населення прийняло іслам. У 776-783 роках Мавераннахром прокотилася велика хвиля повстань, найбільшим з яких було повстання під проводом Муканни (рух «людей у білому одязі») проти арабів і великих місцевих землевласників, які перейшли на їхній бік.
Тюркські династії
821 року намісник Хорасана і Мавераннахра Тахір ібн Хусейн домігся певної незалежності від арабів, і правління перейшло до династії Тахирідів, яка управляла країною майже 100 років.
У кінці IX століття до влади в Мавераннахрі прийшли нащадки Саману — Саманіди, які домоглися повної незалежності від Арабського халіфату і правили до 999 року Саманіди поширили свою владу від північних схилів Тянь-Шаню до Гіндукуша, від присирдар'їнських степів до північних областей Ірану. Період правління Саманідів характеризується не тільки розквітом міст, але й розвитком культури і науки. У цей період творять видатні мислителі Сходу — Фарабі, Біруні, ібн Сіна, поети Рудакі і Дакікі та інші. У таких містах як Бухара (столиця Саманідів), Балх, Термез, Самарканд, Ургенч, Мерв, Нішапур бурхливо розвивалися ремісниче виробництво, торгівля, культурне життя, світська і релігійна освіта. В Бухарі існувала бібліотека Диван ал хікла («Сховище мудрості»), одним з читачів якої був ібн Сіна.
999 року південні державу Саманідів захопили Газневіди (держава розташована в південному Афганістані, Таджикистані, північній Індії та Ірані, до південної частини Каспійського моря), а інша частина — Шаш, Фергана, Согдіана, Бухара і Самарканд — потрапили під владу Караханідів (династія правителів, які об'єднали кочові племена і створили кочову державу в Семиріччі у 2-й половині Х ст.). Караханіди підпорядкували територію від кордонів Китаю до Амудар'ї, створивши централізовану державу.
1130 року кочові тюрки під проводом династії Сельджукідів, які прийшли з районів Приаралля і нижньої течії Сирдар'ї, завдали великої поразки Газневідам і Караханідам, встановивши свою владу в Центральній Азії. Як результат слабкої централізації влади в країні при Сельджукідах у Мавераннахрі посилилися процеси роздрібненості, що привело до зміцнення самостійності окремих володінь.
Так, у цей час Хорезм стає незалежним володінням на чолі з династією Ануштегинідів, а згодом однією з найбільших держав зі столицею в Ургенчі, яка включає у свої межі всю територію нинішнього Узбекистану, північно-східний Іран, центральний і північний Афганістан до кордонів східного Туркестану. У Хорезмі процвітає наука і культура, ремісництво, торгівля, будуються нові міста.