Геополітика (від — земля + — мистецтво управління державою) — політологічна концепція, що вбачає у політиці засадничу, визначальну роль географічних факторів: просторове розташування країни, розмір території, наявність або відсутність, обмеженість природних ресурсів, кількість населення. Існує класична геополітика та критична (постмодерна).
Погляди на сутність геополітики Геополітика — наука, яка розглядає вплив географічних чинників на внутрішню та особливо зовнішню політику держав і націй. Однак таке тлумачення вже не є актуальним. На сьогодні є цілий ряд наукових шкіл, які по-своєму трактують цей термін. Різні розуміння сутності геополітики можна об'єднати у 2 групи: 1) традиційне (класичне), 2) сучасне (розширене).
Геополітика це мистецтво і практика використання політичної влади над певною територією. Традиційно, цей термін застосовувався в основному в плані впливу географії на політику, але його використання розвинулася за останні сто років достатньо, щоб охопити ширший зміст. У наукових колах вивчення геополітики припускає аналіз географії, історії та суспільних наук з врахуванням просторової політики і моделей на різних рівнях (від рівня держави на міжнародному).
Геополітика — це цілеспрямована діяльність суб'єкта міжнародних відносин у контексті усього спектру зовнішніх і внутрішніх факторів, що дають змогу цьому суб'єкту здійснювати контроль над простором з метою реалізації своїх життєво важливих інтересів.
Геополітика — це одна з галузей зовнішньої політики. Вона поділяється на ряд окремих підгалузей. Політика балансу сил — запобігання домінування у міжнародній системі одного, або групи держав. Отто фон Бісмарк з цього приводу висловився надзвичайно вдало: «Уся політика може бути зведена до формули — постарайся бути серед трьох у світі, де править крихкий баланс п'яти держав. Це єдиний справжній захист проти формування ворожих коаліцій».
Розрізняють традиційну геополітику, нову геополітику (геоекономіку) і новітню геополітику (геофілософію).
Традиційна геополітика є «географічним розумом» держави; акцентує увагу на військово-політичну могутність держави і домінуючу роль географічних чинників у захопленні чужих територій.
Геоекономіка на відміну від традиційної геополітики робить акцент на економічній могутності держави.
Новітня геополітика, у якій домінує сила духу над військовою та економічною потужністю, сприяє подоланню традиційного географічного та економічного детермінізму завдяки розширенню базисних факторів, які визначають поведінку держав у міжнародних відносинах.
Формування і розвиток В історичному контексті геополітику розглядають як науку про вплив географічного середовища на політичне життя держав. «Цей напрям аналізу світових процесів бере початок з другої половини XIX століття»Крисаченко В. Геополітика // Науковий інструментарій українознавця. Довідник — К.: ННДІУВІ, 2012. — С.4. «З цього часу можна вести мову про існування геополітики як науки, а саме: про формування предметів її дослідження, понятійно-категоріального апарату, кола інтересів та обширу закономірностей існування певної території як геополітичної реальності».Крисаченко В. Геополітика // Науковий інструментарій українознавця. Довідник — К.: ННДІУВІ, 2012. — С. 4.
Формування геополітики у самостійний напрям політичних досліджень пов'язане з іменами Фрідріха Ратцеля та Рудольфа Челлена, який є автором терміну геополітика. Геополітика почала формуватися з початку XX століття в умовах швидкої інтернаціоналізації світових економічних процесів, виходу на світову арену США як провідної держави, національно-визвольних рухів в Азії, а потім і в Африці. Після першої світової війни (у 1922 році) у Німеччині був створений Інститут Геополітики. Геополітичні концепції німецької школи, яку очолював Карл Гаусгофер, а саме, «теорія життєвого простору» значним чином виправдовували німецьку агресію і розв'язання другої світової війни.Енциклопедичний політологічний словник. За ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна. — К.,1997, С.67
Геополітика постала як специфічна галузь знань, у якій обґрунтовується досягнення державами своїх цілей, забезпечення життєво важливих інтересів у зв'язку з ресурсами географічного середовища. Вона поєднала стратегічні інтереси держав з економіко-географічним вивченням ресурсного потенціалу територій.
У зв'язку зі змінами, що відбувалися у міжнародних відносинах та у світовій економіці після Другої світової війни (зокрема поява ядерної зброї, двополярність світу, національно-визвольні рухи, неоколоніалізм), формувалося ширше розуміння геополітики. У США і Західній Європі у післявоєнний період геополітика набуває двох нових значень: як геостратегія у вирішенні конкретних зовнішньополітичних та військових завдань; як пояснення районування політичних процесів регіонального і глобального рівнів. На такій основі формувалася концепція стримування СРСР, «теорії доміно» для пояснення процесів у колишніх колоніях. Переважна більшість сучасних політологів визнають роль географічного чинника у політиці, але не вважають його вирішальним.
Геополітичні інтереси країн поширюються на міжнародні води світового океану, Антарктиду, космічний простір. Наприкінці XX століття, у зв'язку з розпадом світової соціалістичної системи та її центру — СРСР та трансформацією двополярного світу у багатополюсний, а також з посиленням та стрімким розвитком інформатизації, предметне поле геополітики суттєво розширюється, охоплюючи новітні явища буття людства, зокрема веб-ресурси інформації та електронні засоби масової комунікації.
Предмет вивчення Основним об'єктом вивчення геополітики є геополітична структура світу, представлена безліччю територіальних моделей. Дослідження механізмів та форм контролю над територією — одне з основних завдань геополітики. Історичним ядром геополітики виступає географія, метою якої насамперед є дослідження прямих і зворотніх зв'язків між властивостями території і балансом (суперництвом або співпрацею) світових силових полів. Методологічним ядром геополітики при цьому є «моделювання» на загальнопланетарному рівні, хоча у складі цієї наукової дисципліни існують і регіональні, і локальні розділи, наприклад, дослідження меж, проблем спірних територій, міждержавних конфліктів і т. д. Проте, регіональні і локальні проблеми можуть успішно досліджуватися тільки у контексті зазначеного методологічного ядра, тобто від загального до конкретного.
У наукових колах геополітика передбачає географічний, історичний та соціологічний аналіз питань, пов'язаних з політикою і територіальними структурами на різних рівнях (від державного до міжнародного). При цьому розглядаються політичне, економічне і стратегічне значення географії, в залежності від місця розташування, розміру, функції та взаємовідносин місцевостей і ресурсів.
Один з провідних американських геополітиків, Збігнєв Бжезинський, зазначає, що геополітика є теорією позиційної гри на «світовій шахівниці».
Основні геополітичні школи
Східноєвропейська У період Середньовіччя язичницька Східна Європа, Балтія та Балкани опинилися поміж двох потужних цивілізацій, що виникли на місці колишньої Римської імперії — латинської і візантійської. Рим та Константинополь направляли до варварських держав, у т.ч. до Руської держави, християнських місіонерів-проповідників. У 988 році князь Володимир Великий вирішив прийняти християнство із Константинополя, охрестив Русь та одружився із сестрою візантійського імператора (при цьому абетка, книжна мова та церковна література були запозичені з Болгарського царства). У ХІ-ХІІ ст. розпочався процес роздробленості Русі на фактично незалежні удільні князівства, які почали гуртуватися навколо нових політичних центрів та географічно-економічних зон. У ХІІІ ст. на руських землях знову відбулись активні міжцивілізаційні процеси. У 1240 році на Новгородську державу напали шведські (католицькі) лицарі. Також велися війни проти язичницьких князівств Балтії. Майже синхронно відбувається навала монголів на Причорномор'я — у 1240 р. Київ, сакральний та політичний центр Русі, впав, а більшість князівств стали залежними від Золотої Орди.
У вказаний період князі намагалися лавірувати між Сходом та Заходом, але врешті-решт відбулася стабілізація політичних векторів: північно-східні князі обрали орієнтацію на Золоту Орду (беруть активну участь у походах монголів аж до XV ст., укладають династичні шлюби з монгольською знаттю, переймають східні методи правління та правові аспекти і навіть придушують антимонгольські повстання власних підданих), а південно-західні — на Центрально-Східну Європу (укладають династичні шлюби з польською, литовською, угорською знаттю, вводять магдебурзьке право, співпрацюють з католицьким духовенством, використовують латинську мову у дипломатії).
У XV ст. відбувається криза Золотоординської держави і у кінці століття Московське князівство позбувається залежності від Орди та розпочинає власну експансію, перетворившись у царство, а пізніше — у імперію, фактично, замінивши попередню східну імперію. Поміж ВКЛ та Московською державою відбуваються запеклі війни. Остання активно претендує на спадщину Візантії та розвиває імперський проект, внаслідок чого на початку XVI ст. формує концепцію Третього Риму. У той же час відбулося завоювання Візантії турками-османами, внаслідок чого Східна Європа стала межею трьох цивілізацій — католицької, православної та мусульманської.
У XVIII ст. Східна Європа була поділена між Габсбурзькою імперією, Російською імперією та Османською імперією. Тобто територія сучасної України у Ранньомодерний період була місцем зіткнення трьох культур. Деякі російські імператори намагалися впроваджувати реформи та реорганізувати власну державу на європейський манір, проте усі спроби були невдалими, та часто закінчувалися вбивствами. Останній російський імператор Микола ІІ був убитий російськими революціонерами 1918 р., проте фактично одразу на тих самих територіях утворилася нова держава — Совєтський Союз.
У різні періоди існування Радянський Союз мав різну, часом двоїсту геополітичну політику і практику. Маючи на меті поширення у світі соціалізму в цілому і збільшення своєї території зокрема, довоєнний СРСР, з одного боку, не приєднав народно-революційні Монголію, Танну-Туву, Гілян, однак, з іншого боку, підтримав невдалу спробу утворення Китайської Радянської Республіки, а також розділив з нацистською Німеччиною Східну Європу згідно з пактом Молотова — Ріббентропа, окупувавши Польщу, Захід України і Білорусь, а також Балтію, Бессарабію, Північну Буковину та частину Фінляндії.
У ході Другої світової війни і одразу після неї СРСР різко зміцнив свій вплив у світі, заволодів кількома соціалістичними державами-сателітами («країнами народної демократії»), а також приєднав безпосередньо до себе деякі нові території — Східну Пруссію, невелику частину Північної Фінляндії, Закарпаття, Південний Сахалін і Курили, Танну-Туву. СРСР підтримував створення у Південній Європі «малого СРСР» з Болгарії, Югославії, Албанії Румунії та Греції.
У післявоєнний період визначилася неспроможність СРСР виграти заочне економічне змагання, довести власні внутрішні якісні переваги; його увага все частіше зосереджувалася на питаннях безпосереднього світового протиборства, на провокуванні будь-яких революційних рухів, що сприяли досягненню історичної, тобто остаточної ґлобальної перемоги. Створений Москвою соціалістичний табір був потужним чинником, що формував практично всю структуру світових військово-політичних відносин. У другій половині XX століття СРСР очолив другий з найпотужніших військово-політичних блоків ОВС. Радянська геополітика широко оперувала поняттями «світу капіталізму» і «світу соціалізму», що протистояли один одному.