Назінська трагедія () — трагічні події, що відбувалися, починаючи з середини травня до середини серпня 1933 року на острові Назіно на сибірській річці Об, поблизу впадіння річки Назіно. На цьому острові в тайзі поблизу села Назіно в Александровському районі під час насильницької депортації «соціально небезпечних та декласованих елементів» було висаджено близько 6100 чоловік без харчів, даху над головою, предметів побуту та робочого приладдя. Через злидні, голод, хвороби та спроби втечі за тринадцять тижнів у живих залишилось близько 2200 чоловік. Відомо про непоодинокі випадки канібалізму.
Повідомлення про ці події досягли верхівки ВКП(б) у вересні 1933 року. Була зупинена масштабна кампанія висилання «небезпечних» або «асоціальних» груп до спеціальних поселень для розробки багатих на ресурси, але малопридатних для життя просторів СРСР. Натомість, ці групи осіб стали або відправляти до таборів системи ГУЛаг, або розстрілювати.
Передумови
Наслідки примусової колективізації
На початку 1930-х років Радянський Союз перебував у глибокій кризі. Після проголошення КПРС масштабної кампанії боротьби проти селян — власників засобів виробництва — лідер партії та держави Йосип Сталін закликав наприкінці 1929 року «винищити куркулів як клас», у Радянському Союзі відновились кризи поставок продуктів харчування. Унаслідок розкуркулення та примусової колективізації були поглиблені вже існуючі проблеми, які спричинила форсована індустріалізація, оскільки вона була фінансована за рахунок експорту сільськогосподарської продукції у великих обсягах. У багатьох регіонах Радянського Союзу стали виникати кризи з постачанням продовольства, які призводили до голоду. Масова міграція з охоплених голодом регіонів, безконтрольний приплив населення до міст та погіршення кримінальної обстановки в містах свідчили про посилення напруження в суспільствіВерт, Государство против своего народа, в Чорна книга комунізму..
Державна влада, у відповідь на масові переселення селян з охоплених голодом регіонів, які вона вважала контрреволюційними заколотами, вжила жорстких заходів. На початку 1933 року спецслужба ОДПУ збудувала на вокзалах та важливих транспортних шляхах контрольні пункти, аби перехоплювати селян з України, де в розпалі був Голодомор — геноцид українського народу (див. Голодомор в Україні). Біженців перехоплювали, та відправляли або до таборів системи ГУЛаг, або повертались назад до охоплених голодом регіонів. 23 січня 1933 року був виданий наказ, яким заборонялось продавати селянам квитки на залізницю. Водночас працівники правоохоронних та секретних органів провели тисячі арештів у західній частині Радянського Союзу, у Білорусі, на заході України та в Карелії. Арешти були направлені проти уявних заколотників або підозрюваних у шпіонажі. В'язниці в тих регіонах, часто з дуже поганою охороною, через масові арешти були переповнені в'язнями, часто втричі або навіть вдесятеро від норми. У в'язницях смертність досягла безпрецедентної висоти. В Узбекистані, щомісяця помирали 15 % ув'язнених від голоду. У в'язниці в Ташкенті, цей коефіцієнт у лютому 1933 року досяг 25 %.
Впровадження внутрішніх паспортів
На початку 1933 року для мешканців важливих міст були впроваджені внутрішні паспорти. Протягом року 27 мільйонів чоловік отримали посвідчення особи. Система внутрішніх паспортів мала допомогти взяти під контроль міграцію селян до міст, яка ставила під загрозу створену великими зусиллями систему забезпечення продуктами. Москва, Ленінград, та інші міста, серед яких були популярні місця відпочинку партноменклатури такі як Сочі та Туапсе, мали бути очищені від небажаних осіб. До них належали кримінальні та «інші асоціальні та соціально небезпечні елементи».
У секретному наказі були перелічені групи осіб, яким було заборонено давати внутрішній паспорт: зокрема, за винятком пенсіонерів та інвалідів, особам, які не були задіяні на виробництві або організації та не виконували суспільно-корисної праці. Куркулі, які втекли з місця депортації, не отримували паспорт. Починаючи з 1 січня 1931 року те саме стосувалось мешканців міст без роботи, або звинувачених у саботажі чи дармоїдстві. Внутрішній паспорт також не видавався особам без права на громадянство, засланим і ув'язненим. Також «асоціальні елементи» зі зв'язками в кримінальному середовищі були викреслені з переліку можливих отримувачів паспорту. Біженці з закордону також не отримували посвідчення, якщо не могли довести політичне переслідування у себе на батьківщині. Також без паспорта мали залишитись члени родин перелічених вище груп осіб у випадку спільного проживання. Особи, яким було відмовлено у видачі паспорту, мали 14 днів аби покинути місто. Їм було заборонено переселятись до міст з особливим статусом. Для Москви та Ленінграду заборона на в'їзд поширювалась також і на місцевість 100 кілометрів навкруги.
Адміністрація Москви за березень та квітень 1933 року, два перших місяці компанії, відмовила у видачі паспорту особам. У Ленінграді це число досягло . Багато з тих, хто наперед знав про відсутність шансів отримати паспорт, пішов у підпілля. Це спонукало міліцію посилити контроль та влаштовувати облави. У проміжку з березня до липня 1933 року осіб без паспортів були затримані в Москві; у Ленінграді це число дорівнювало 4776. Затримані отримували позасудове покарання: вислання з міста та заборона на в'їзд до 30 інших міст. Другим варіантом була депортація до «спеціальних поселень». Третім варіантом було ув'язнення до табору системи ГУЛАГ на три роки. Багатьом було відмовлено в особистому розгляді справи. Натомість, затримані були одразу депортовані.
«Великий план» депортації
Генріх Ягода, голова ОДПУ, та Матвій Берман, начальник ГУЛАГу, разом розробили план депортації близько одного мільйону осіб до Західного Сибіру та Казахстану. План ставив на меті виселити підозрілих в антирадянських настроях осіб із міст та сіл та, водночас, колонізувати безлюдні простори Радянського Союзу. За даними планувальників, кампанія мала коштувати 1394 мільйони карбованців. Через два роки після переселення ці інвестиції мали розпочати приносити перші результати. У цей час, за оцінками плану, депортовані особи вже мали бути здатними забезпечити себе всім необхідним та віддавати надлишки до державної скарбниці.
Обидва планувальники покладались на досвід масової депортації двох мільйонів селян. Депортації селян розпочались 1930 року у відповідь на спротив або підозру в спротиві примусовій колективізації. На початку лютого 1933 року Ягода та Берман передали Сталіну «великий план» депортацій. Він його затвердив із доповненням про звільнення завдяки висилці переповнених в'язниць.
Узгодження та підготовка
Відкидання плану західносибірськими функціонерами
7 лютого 1933 року Ягода повідомив телеграмою голову ОДПУ в Західному Сибіру, що невдовзі має розпочатись висилка в цей регіон одного мільйона осіб. Депортованих слід було направляти до маловивчених, незнайомих місцевостей посеред боліт і лісів на півночі Нариму. Ягода вимагав надіслати йому вичерпну інформацію про організацію з прийому депортованих на місці.
Два дні потому представник західносибірського ОДПУ зустрівся з обома високопоставленими представниками СибТАБу, які відповідали за адміністрацію та управління трудовими таборами і спеціальними поселеннями, а також із вищим партійним працівником Сибіру, Робертом Ейхе. План Ягоди був визнаний нездійсненним: пересилка одного мільйона переселенців вичерпає всі наявні в регіоні ресурси, ускладнить і так вже глибокі проблеми забезпечення продуктами, посилить соціальне напруження, загострить проблеми з місцевим «бандитизмом». Ефективний нагляд за такою великою кількістю депортованих осіб із наявними силами був неможливий.
Регіональному відділу ОДПУ, Сібтабу та партії було відомо про велику кількість загиблих серед депортованих до Західного Сибіру в проміжку від 1930 до 1932 років. Лише в 1933 році в Наримському окрузі депортовані починаючи з квітня 1931 року до квітня 1932 року померло близько поселенців, або 11,7 % від загальної кількості. Насамперед, однак, партійні та адміністративні органи непокоїло питання безпеки, оскільки близько десяти тисячам депортованим вдалось втекти. Велика кількість втеч, погіршення кримінальної обстановки, посилення «бандитизму» служили попередженням про можливість суспільного вибуху. З огляду на це Ейхе, як відданий сталініст та головний відповідальний за проведення розкуркулення і примусової колективізації в Західному Сибіру, у листі від 10 лютого 1933 року обґрунтував незгоду з «масштабним планом».
Узгодження
Представники СибЛАГу та західносибірського ОДПУ провели в Москві переговори з представниками міністерства економіки та Держплану на тему «масштабного плану». У результаті переговорів кількість депортованих була зменшена до . Як наслідок, виділені на депортацію матеріальні та транспортні засоби були радикально зменшені, частково до 20 % від початкових обсягів. 7 березня 1933 року Роберт Ейхе затвердив цей компромісний варіант. Через три дні цей план був затверджений і Політбюро в Москві. 20 квітня 1933 року нарешті рада народних комісарів ухвалила рішення створити під управлінням ОДПУ системи «робочих поселень», організованих за зразком вже існуючих «спеціальних поселень» для «куркулів».
Підготовка на місці
У комендатурі Александровсько-Ваховська комендант Дмитро Цепков 16 лютого 1933 року вперше дізнався з отриманої телеграми, що одразу як відновиться судноплавство на Обі, йому слід готуватись приймати 25 000 депортованих Цепков створив комісію з п'ятьох осіб, яка мала скласти місцеві план підготовки та робіт. Комісія ухвалила рішення створити в 200 кілометрових околиці Александровського 30 поселень вздовж річки Об. Завдяки ізольованому розташуванню поселень серед болот та диких лісів успіх втечі мав бути мінімізований.
Інші роботи були залишені на стадії підготовки. Всі зроблені в березні та квітні спроби найняти робочих для зведення об'єктів інфраструктури, таких як бараків, бань, хлібопекарні, провалились. Така сама доля спіткала плани побудувати або винайняти човни для доставки депортованих річкою до поселень. Цепкову не було відомо, що більша частина відправлених до комендатури Александровсько-Ваховське депортованих були жителями міст, без досвіду сільських робіт, таких як корчування або орання.
5 травня 1933 року Цепков отримав дві телеграми. У них повідомлялось про відправлення декількох тисяч «декласованого елементу» одразу як погодні умови дозволять транспорт із Томська. Дані про розмір першого «контингенту» різнились. Перша телеграма згадувала про 3000 осіб, у другій телеграмі йшлося про 5000 до 6000 осіб. На початок травня на місцях майже нічого не було готове, оскільки місцеві чиновники очікували зустрічати депортованих у кінці червня, або від шести до восьми тижнів пізніше. У телеграмах ясно йшлося про те, що контингент депортованих складатиметься не з одних куркулів, а слід також очікувати і на міських жителів, які ОДПУ вважало можливими заколотниками. Тому поселення поблизу Александровського здавалось прийнятним виходом із цієї ситуації. Було обрано острів на відстані 70 км від Александровського, поблизу місця впадіння річки Назіно, на який мали бути доставлені «декласовані елементи». Звідти вже менші групи мали бути відвезені на місця призначення до поселень на береги Обі та її приток.
Депортація
Депортовані групи
До Західного Сибіру були депортовані люди з України, Поволжя, Північного Кавказу, місць відпочинку на Чорному Морі, а також із Ленінграда та Москви. Грубо їх можна поділити на три групи. Перша група складалась з селян, таких як «куркулі» або «саботажників колективізації». Ця група складала більшість депортованих. До другої групи належали ті, хто на пунктах контролю не зміг пред'явити нові внутрішні паспорти. Серед них були і ув'язнені з переповнених в'язниць.