Балтійське цивільне право (також остзейське) — самостійне цивільне законодавство в Балтійському краї Російської імперії, що складався в найближчій спорідненості з німецьким правом. Законодавство мало багато внутрішніх поділів за окремими станами і соціальними класами населення (права земське, міське і селянське) і за окремими губерніями, містами і місцевостями. До кінця XIX століття його кодифікація розрізняла земські права Ліфляндії, Естляндії, Курляндії та Пільтена, міські права Естляндії, Ліфляндії, Курляндії, міста Нарви, а також селянські права, різні для кожної з трьох губерній Балтійського краю.

Історія Складність законодавства, як і саме існування в імперії загального права, відмінного від російського, було пов'язано з особливостями історичного розвитку краю і тих політичних впливів, які на нього впливали.

Німецьке панування Історія балтійського права починається з моменту завоювання Ліфляндії і Естляндії німцями. Правові відносини більш ранніх мешканців країни не вилились в яку-небудь певну систему, здатну залишити після себе будь-які сліди, вони не йшли далі вироблення незначної кількості грошових штрафів за найважливіші делікти і злочини. Завойовники німецького походження, навпаки, з'явилися в країну з абсолютно певними правовими поглядами і швидко встановили звичний їм порядок речей, пройнятий загальнонімецькими початками феодального ладу. Вироблене і встановлене таким шляхом звичайне право становило основу юридичної розвитку Балтійського краю на весь період єпископського і орденського панування (1198–1561 роки). Законодавству німецького імператора та папи належить в цьому розвитку незначна роль; набагато більша — впливу місцевих єпископів, данських королів для Естляндії і орденських магістратів; значну роль грають також постанови правлячих органів автономних груп, на які розпалося населення краю (ландтагів і міських рад). Про характер і склад норм Балтійського права в цей період свідчать приватні збірки права, основу найдавнішого з них, так званого Вальдемар-Еріхського права (за походженням — першої половини XIII століття, списки — XV і XVI століть), становить право Естляндських васалів, затверджене за ними данським королем Вальдемаром (1202–1241). Воно майже цілком запозичено з німецьких джерел та складено на користь васалів німецького, а не данського походження, попри підпорядкування Естляндії данському пануванню. Збірник древнього лицарського права Ліфляндії, складений за зразком Вальдемар-Еріхського права в 1-й половині XIV століття, містить переробку названого збірника в інтересах Ліфляндського лицарства за допомогою місцевих правових поглядів і постанов «саксонського зерцала», багато з яких, а особливо постанови Вальдемар-Еріхського права, наводяться тут цілком і дослівно. Ліфляндське зерцало, збірка, ймовірно, середини XIV століття, вказує на потребу регулювання не тільки ленного права, яке було предметом вищевказаних збірок, а й інших сторін побуту. Воно являє собою переробку або передачу, часто буквальну, постанов, що стосуються земського права взагалі і як у саксонському зерцалі. Пізніші компіляції мають на меті виклад того ж права для окремих місцевостей (вік-езельське ленне право кінця XV століття складається з постанов Ліфляндського зерцала, Ліфляндського лицарського права і вікського селянського права), доповнення, поширення та систематизацію старих норм (середнє ліфляндське лицарське право, 2-ї половини XIV століття, перероблене ліфляндське лицарське право початку XVI століття), ознайомлення з чинним у Німеччині правом (переробка лангобардського ленного права початку XV століття) або виклад не порушених старими збірками сторін права, і насамперед судочинства (Formulae procuratorum Діонісія Фабрі, 1533—1538 рр.; великою мірою самостійна робота). До числа цих же збірок слід приєднати і Червону книгу (), складену за ініціативою Естляндського лицарства в 1546 році з майже повним зводом Естляндського лицарського права (Вальдемар-Еріхське право, постанови данських королів та орденських магістратів і переробку лангобардського ленного права). Всі ці збірники дають послідовну картину розвитку земського права Ліфляндії і Естляндії. Міські права мають свою особливу історію. Незабаром після заснування Риги, єпископом Альбертом I були даровані в грамоті 1211 ризьким купцям різного роду пільги і привілеї, збірка яких носила пізніше назву , хоча це право і не мало нічого спільного з діючим на острові Готланді. Єпископ Миколай, наступник Альберта, в 1238 році надав Ризькій міській раді на її прохання право поліпшити , бо вони не цілком підходили до потреб міста. Місто отримало таким чином автономію в юридичній області, і з цього моменту виникає самостійне ризьке міське право, первинний склад якого відомий за двома збірниками, складеними у Ризі в XIII столітті для міст Ревеля та Гапсаля на прохання останніх. Поліпшене Готландське право скоро перестає задовольняти потребам міста, і Рига запозичує для себе право Гамбурга (між 1279 і 1285 роками), список якого 1270 був добре відомий в Ризі. Первісне Гамбурго-ризьке право було незабаром — ймовірно, вже до початку XIV століття — перероблено за допомогою ризько-ревельської, ризько-гапсальської, автономних постанов Риги і частково любекського права. Збірник цього переробленого права мав силу в Ризі до часу шведського панування; саме право було поступово поширено не тільки на міста Ліфляндії, за небагатьма винятками, а й Естляндії і Курляндії. Недоліки ризько-ревельського права привели в Ревелі до рецепції любецького міського права, подарованого місту в 1248 році королем данським Еріком IV. Наступники Еріха підтвердили це дарування і випросили в Любеку списки цього права, отримані в 1257 році латинською, а в 1282 році — нижньонімецькою мовою. Ставши основним джерелом ревельського права, любекське право було подаровано данськими королями і дрібним містах Данської Естляндії, особливо Везенбергу і Нарві. Поруч з пам'ятниками міського та земського прав до нас дійшло і кілька пам'ятників селянського права цього періоду. Найдавнішим з них є збірка Ліфляндського селянського права кінця XII століття, доповненого і розвиненого в іншому збірнику пізнішого часу. Більш великий кодекс селянського права — вік-езельське право, що становить 4-ту книгу вік-езельського ленного права і містить, крім переліку штрафів, визначення відносин селян до панів. Крім названих прав, надавали свій вплив якщо не прямо, то побічно права римське та канонічне, що вважалися субсидіарними і застосовувалися безпосередньо в процесах між духовними особами.

Польське панування Період польського панування в Ліфляндії (1561–1621 роки) ознаменувався перенесенням законодавчого верховенства в Варшаву і спробами підпорядкувати подальший розвиток балтійського права польському впливу, попри утвердження за ліфляндцями у привілеї Сигізмунда Августа . Польський уряд насамперед бажає прийняття в повному обсязі чужого, магдебурзького або саксонського права, а також і прусського процесу (Ordinatio 1589); на прохання ліфляндців останнє розпорядження, проте, скасовується, і друга Ordinatio 1598 погоджується на вироблення для Ліфляндського дворянства кодексу, складеного з польського, литовського та древнього лицарського Ліфляндського права. Сили закону він, однак, не отримав, і ліфляндський юридичний розвиток продовжував йти старим шляхом. Автономне законодавство дворянських ландтагів і міських рад продовжувало діяльно працювати над цим розвитком. Зокрема, ризька міська рада видає ряд статутів для поповнення свого права, між якими заслуговують уваги судовий статут 1581 і закон про опіки 1591, прийнятий і в інших містах Ліфляндії.

Шведське панування Шведське панування в Естляндії (1561–1710 роки) і в Ліфляндії (1629–1710 роки) виразилося в області права спершу в підтвердженні королем Еріком XIV і його наступниками в ряді грамот земських, дворянських і міських прав Естляндії та Ліфляндії, а для останньої — навіть в обіцянках скасування польських узаконень, незгодних з колишніми привілеями Ліфляндського дворянства. Пізніше, однак, шведський уряд робить ряд енергійно спроб до насадження в обох провінціях шведського права. Видані в Швеції на початку XVII століття кодекси земського права (Landslag) і старого міського права (Stadtslag) полегшили поширення шведського права на остзейські провінції. На початку того ж століття шведський уряд запропонував Естляндському і Ліфляндському дворянству ввести у себе шведські закони замість власних. Дворянство рішуче відкинуло цю пропозицію, і шведський уряд в особі герцога Карла для Естляндії і Густава-Адольфа для Ліфляндії обмежився вимогою визнання шведського права як допоміжного. Але і ця вимога викликала протидію, бо до того часу як допоміжне джерело балтійського права утвердилось римське право. Естляндцям вдалося утримати останнє в цьому значенні, і по відношенню до них шведський уряд обмежився вимогою, щоб інститути, запроваджені в життя шведськими законами, діяли за шведськими, а не римськими джерелами права. По відношенню до Ліфляндії воно продовжувало вимагати, щоб першим допоміжним джерелом права вважалися шведські закони. Звідси поява низки видань шведського права на німецькій мові в інтересах практичного його застосування. Деяким місцевостям, як, наприклад, місту Нарві, було «подаровано» цілком шведське право. Набагато рішучіше, ніж в застосуванні загального права Швеції, діяв шведський уряд в поширенні на остзейські провінції нових узаконень, не тільки спеціально для них виданих, але і тих, які мали на меті реформу діючого права самої Швеції. Останнє відбувалося або шляхом спеціальних приписів, або шляхом поступового прийняття. Таким чином Естляндія і Ліфляндія отримали нові статути церковний (1686), опікунський (1669), вексельний (1671), про заповіти (1686), ряд процесуальних законів. Сильне вторгнення шведського елемента в місцеве юридичне життя не припинило, однак, самостійного розвитку останнього, що виражається, з одного боку, в прагненні до кодифікації місцевого права, з іншого — в реформах ряду міських прав. Кодифікація права робиться в інтересах приведення до відома права для шведського уряду та узгодження його з новим правом, а також в інтересах забезпечення його від вторгнень іноземного впливу, але кілька кодифікаційних проєктів (віце-президента Ліфляндського надвірного суду Енгельбрехта, Брандіса, Крузіуса) не отримало затвердження. Що стосується реформ місцевого міського права, то наприкінці XVI століття в Ревелі було отримано нове переглянуте та доповнене видання любецького права, яке з того ж часу входить у вжиток і зберігає значення чинного права до кодифікації 1864 року. Ревель, крім того, бере в цей час любекський вексельний статут 1662 і Ганзейський морський статут 1614 року, видає статут про богоугодних закладах 1621 року, статут про опіку 1697, поширює своє право на сусідні міста (Гапсаль).

У Ризі в 1653 році Мейером та Флігелем був складений проєкт ризького міського права. 1662 року складений в Ризі на основі цієї роботи проєкт кодексу не отримує затвердження шведського короля, але входить у вжиток в Ризі і становить джерело чинного права, подібно новому любецькому праву в Ревелі, до кодифікації 1864 року. Подібно Ревелю, і Рига видає ряд власних статутів і передає своє право дрібним містам Ліфляндії. Сильний вплив на правотворення зробила судова практика, яка ввела ряд нових норм, а також прийняття римського права в Німеччині.

Розвиток права в Курляндії