Закарпатський драмтеатр (юридична назва — Закарпа́тський академі́чний обласни́й украї́нський музи́чно-драмати́чний теа́тр і́мені браті́в Ю́рія-Августи́на та Євге́на Шерегії́в) — заклад культури імені Юрія та Євгена Шерегеїв у місті Ужгород, у Закарпатської области.
Історія театру Історія Закарпатського обласного академічного музично-драматичного театру імені Юрія-Августина та Євгена Шерегія – це не пряма лінія від одного установчого документа до іншого. Це історія культурної тяглості, яку зберігали люди – актори й акторки, режисери, музиканти, художники, педагоги, організатори та глядацтво. За сто п’ять років змінювалися держави, назви й адміністративні моделі, але незмінним залишалося головне – потреба Закарпаття у професійній українській сцені.Від міської сцени до українського театру.
На початку ХХ століття Ужгород уже мав активне театральне життя, однак воно було переважно гастрольним і багатомовним. Після пожежі 1903 року, яка знищила літній театральний майданчик Ізідора Гутмана, міська управа ухвалила спорудити стаціонарний театр на Новій площі – нині площі Театральній. Будівлю за проєктом Лайоша Феєра та Іґнаца Ріттера урочисто відкрили 7 вересня 1907 року. У 1937–1938 роках її реконструювали, а нині в ній працює Закарпатський академічний обласний театр ляльок «Бавка». Ця споруда створила необхідну міську інфраструктуру, однак ще не означала появи сталої української професійної трупи.
Передумови для такої трупи визріли після розпаду Австро-Угорської монархії та входження Підкарпатської Русі до Чехословаччини. У грудні 1919 року в Ужгороді заснували Руський культурно-просвітній комітет, а 1920 року при ньому діяв драматичний гурток. Водночас частина колишньої Української республіканської капели об’єдналася в музично-драматичне товариство «Кобзар». Саме зустріч цих ініціатив із організаційними можливостями Товариства «Просвіта» створила основу першого сталого українського театру Закарпаття.
27 грудня 1920 року Головний виділ Товариства «Просвіта» в Ужгороді ухвалив організувати сталий театр. 15 січня 1921 року відбулося святкове відкриття Руського театру. Августин Волошин виголосив вітальну промову, а колектив показав народну драму Михайла Старицького «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці». Переповнена зала засвідчила стійкий суспільний інтерес до українського театру.
Перші місяці театр працював як організований аматорський колектив: від 15 січня до 28 серпня 1921 року він показав двадцять п’ять вистав і три концертні програми. Ця інтенсивність дала Театральній комісії підстави перевести його на професійну основу. У серпні до Ужгорода прибув Микола Садовський – корифей української сцени, актор, режисер і організатор, який привіз досвід театру Наддніпрянської України. Під його керівництвом професіоналізувалися трупа, репертуар, гастрольна діяльність і сценічна дисципліна. Вистави «Запорожець за Дунаєм», «Мартин Боруля», «Чорноморці», «Дай серцю волю, заведе в неволю» поєднували музичність, народну основу та школу реалістичної акторської гри. Трупа гастролювала містами й селами Закарпаття, працювала для селянства та молоді, виховула нову українськомовну глядацьку аудиторію. У 1923 році керівництво перебрав Олександр Загаров, який приніс на закарпатську сцену психологічну режисуру, новітню українську й європейську драматургію. Поруч із українською класикою з’явилися сценічні прочитання Володимира Винниченка, Спиридона Черкасенка, Генріка Ібсена, а сценічний реалізм поступово ускладнювався модерними художніми пошуками.
У різні роки театр очолювали Роман Кирчів, Микола Садовський, Олександр Загаров, Юлій Бращайко, Микола Певний, Федір Базилевич і Микола Аркас. Упродовж 1920–1929 років колектив показав понад 1200 вистав, із них 152 прем’єри, – українською мовою, на сценах Закарпаття та Чехословаччини. Його діяльність створила професійне середовище, виховала акторів і глядачів, утвердивши українську сцену як простір національного самоусвідомлення.
Наприкінці 1920-х років політичний тиск і різке скорочення державної субвенції – з 280 тисяч до 40 тисяч чехословацьких крон – поставили театр у критичне становище. 31 грудня 1929 року він припинив діяльність. Це була ліквідація інституції, але не традиції – люди, професійні навички та культурна потреба вже існували й невдовзі породили нові форми театрального життя.
Після закриття Руського театру театральний рух втратив єдиний центр, проте не зник. Микола Аркас-молодший намагався відродити професійну трупу; діяли аматорські гуртки, молодіжні та пластові осередки, курси сценічної підготовки. Саме в цьому середовищі формувалося покоління, яке створило «Нову Сцену». Її засновниками й провідниками стали брати Юрій-Августин та Євген Шерегії – режисер-драматург і композитор-диригент, чиї імена сьогодні носить театр. «Нова Сцена», заснована 1934 року, виросла з молодіжної театральної ініціативи у професійну трупу. Вона послідовно утверджувала українську мову, власну драматургію і виразну національну образність. Важливою рисою колективу була внутрішня система підготовки кадрів – драматичні курси й театральна школа. У 1938–1939 роках, коли Хуст став столицею автономної, а згодом незалежної Карпатської України, «Нова Сцена» набула статусу державного театру. У цій якості театр був не додатком до політичних подій, а однією з культурних інституцій українського державотворення. За п’ять років колектив здійснив 34 прем’єри і показав близько 240 вистав на Закарпатті, у Кошицях, Празі та інших містах.
Паралельно в Ужгороді у 1936–1938 роках діяв Земський підкарпаторуський народний театр, зорієнтований переважно на російськомовний репертуар. Спроби адміністративно об’єднати його з «Новою Сценою» наштовхнулися на принципову позицію братів Шерегіїв та українського культурного середовища: Закарпаттю потрібен український театр, а не його русифікована заміна. Цей конфлікт виразно показує, що боротьба точилася не лише за сцену чи фінансування, а й за право називати власну культуру своїм іменем.
У березні 1939 року угорська окупація Карпатської України перервала діяльність «Нової Сцени». Частина митців зазнала переслідувань, частина емігрувала або шукала можливості працювати в інших колективах. У 1940–1944 роках в Ужгороді функціонував Угроруський народний театр – у межах цензури та ідеологічної політики окупаційної влади. Попри різні політичні орієнтації установ і зміну режимів, професійне середовище було збережено – актори, музиканти та сценічні працівники переходили з одного колективу до іншого й зберігали практичну пам’ять театру.
Навесні 1945 року Народна рада Закарпатської України ухвалила організувати в Ужгороді народний театр. 30 квітня новий колектив показав виставу «Руські люди» Костянтина Симонова; художником був Федір Манайло. 12 листопада 1945 року постанова Ради народних комісарів УРСР визначила створення Закарпатського обласного державного українського музично-драматичного театру з 1 січня 1946 року. На формування колективу суттєво вплинули митці Запорізького українського музично-драматичного театру імені Миколи Щорса, який гастролював на Закарпатті під керівництвом Володимира Магара. 7 листопада 1946 року театр офіційно відкрився виставою «Під каштанами Праги» Костянтина Симонова.
Радянська ідеологічна думка описувала 1946 рік як початок «нового» театру. Однак кадровий склад свідчить про складнішу картину. До повоєнної трупи ввійшли вихованці й учасники довоєнних колективів – «Нової Сцени», Угроруського народного та Земського підкарпаторуського театрів. Маруся Шерегі-Шутко, Іван Шутко, Марія Пільцер, Михайло Сочка, Петро Гоца, представники родини Левкуличів та інші принесли досвід попередніх десятиліть. Євген Шерегій у жовтні 1946 року став музичним керівником і працював у театрі до 1965-го. Отже, державна установа постала не на порожньому місці: вона поєднала місцеву професійну традицію з організаційною та кадровою підтримкою театру Володимира Магара.
Перші повоєнні десятиліття були часом інституційного зміцнення і водночас жорсткого ідеологічного контролю. Театр повинен був виконувати державні репертуарні плани, ставити радянську драматургію та формувати «правильну» картину сучасності. Поруч із цим колектив систематично повертався до української класики й музичної драми – Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Івана Карпенка-Карого, Івана Франка, Марка Кропивницького, Михайла Старицького. Саме ці вистави підтримували зв’язок із традицією, закладеною Руським театром.
У цей період творчий профіль Закарпатського театру формували режисери Володимир Магар, Гнат Ігнатович, Григорій Воловик, Віталій Авраменко, Андрій Ратмиров та інші. Серед помітних постановок перших років – «Сто тисяч» Івана Карпенка-Карого, «Дванадцята ніч» Вільяма Шекспіра, «Украдене щастя» Івана Франка, «Дай серцю волю, заведе в неволю» Марка Кропивницького. На сцені працювали Кирило Маринченко, Марія Пільцер, Микола Білецький, Петро Ластівка, Віктор Аведіков, Галина Ушенко та інші митці, які створили фундамент акторської школи обласного театру.
Музично-драматичний характер театру визначали оркестр, вокальна культура та робота композиторів і диригентів. Поруч із Євгеном Шерегієм із театром співпрацювали Дезидерій Задор, Степан Мартон та інші закарпатські музиканти. Сценографічну мову формували Федір Манайло, Андрій Коцка, Микола Манджуло, Валентина Франківська. Їхня участь вписувала сцену в ширший феномен закарпатської школи образотворчого мистецтва: вистава ставала місцем зустрічі театру, музики й живопису.
1963 року Закарпатський український музично-драматичний театр об’єднали з Мукачівським театром; установа дістала назву Закарпатського музично-драматичного театру. Реорганізація розширила кадровий склад і географію роботи, але водночас вимагала наново вибудовувати художню єдність трупи. У 1960–1970-х роках театр активно гастролював Україною та іншими республіками СРСР, працював у містах і селах області, залишаючись фактично головною українською професійною сценою Закарпаття. Важливий етап розпочався 1970 року, коли директором став Василь Руснак. У 1974–1985 роках головним режисером працював Ярослав Геляс – актор і режисер європейського масштабу, вихований львівською театральною школою. Його постановки «Чаклунка синіх гір» Володимира Сичевського, «Дон Карлос» Фрідріха Шиллера, «Незабутнє» за Олександром Довженком, «97» Миколи Куліша, «Сорочинський ярмарок» за Миколою Гоголем розширили жанровий і стильовий діапазон сцени. Поетична драма, велика класика й твори сучасних українських авторів вимагали від трупи психологічної глибини, пластичної виразності та ансамблевості.
Репертуар дедалі виразніше відкривав літературу самого краю: «Верховино, світе ти наш» Михайла Тевельова, «Жменяки» Михайла Томчанія, «Чаклунка синіх гір», «Повінь» Федора Потушняка, «Голос великої ріки» Дмитра Кешелі та інші твори. Локальна тема переставала бути етнографічною декорацією, через неї театр осмислював пам’ять, моральні конфлікти, мову й історичний досвід Закарпаття.
Від початку 1970-х років в Ужгороді споруджували нову театральну будівлю на лівому березі Ужа. Проєкт, пов’язаний з архітекторкою Санею Афзаметдіновою та київськими проєктними інституціями, у 1980-х доопрацьовували закарпатські фахівці на чолі з Михайлом Томчані. В оформленні інтер’єрів і монументально-декоративних творів брали участь Калман Штихлайтнер, Казимир Медвецький, Кароль Вальї, Павло Керестей, Василь Свида, Марія та Мігай Іванчо, Володимир Щур, Андрій Бокотей, Ференц Ерфан, Терезія Чувалова та інші митці. 15 січня 1988 року відбулося відкриття першого тетрального сезону в новому приміщенні театру з великою сценою і залою приблизно на вісімсот місць. Монументальна будівля стала не лише домівкою трупи, а й одним із найпомітніших зразків пізнього модернізму в міському просторі Ужгорода.