Пе́тер Га́ндке (, 6 грудня 1942, Альтенмаркт, Ґріффен, Каринтія) — австрійський письменник і перекладач, нагороджений багатьма преміями. Лауреат Нобелівської премії за 2019 рік.
Один із найвідоміших у світі сучасних австрійських літераторів. Критикуючи рутинне красне письменство й шаблонне мислення, він наголошував на протиставленні індивіда й навколишнього світу. Став відомим наприкінці 1960-х — на початку 1970-х насамперед завдяки творам «Наруга над публікою» і «Страх воротаря перед пенальті». У ставленні до Югославських війн Гандке займав просербську позиціюMeyers großes Taschenlexikon in 25 Bänden, B.I.-Taschenbuchverlag, Mannheim, Leipzig, Wien und Zürich, 7. Auflage, 1999, Band 9, ISBN 3-411-11097-X, S. 170. Розголос і неоднозначну реакцію викликали його критика позиції західних політиків у цьому питанні, виступи проти бомбардування Югославії силами НАТО в 1999 році, а також промова на похороні Слободана Мілошевича.
Життєпис
1942—1945: народження і роки війни Петер Гандке народився 6 грудня 1942 року в домі свого діда — Ґреґора Зіуца. 9 грудня новонародженого охрестили в монастирській католицькій церкві Успіння Богородиці. Мати майбутнього письменника — Марія Гандке, до шлюбу Сівец (1920–1971), була каринтійська словенка. 1942 року вона познайомилася з майбутнім біологічним Петеровим батьком, німецьким банкіром Еріхом Шенеманном, уже одруженим чоловіком, що служив солдатом у Каринтії, і завагітніла від нього. Ще перед народженням сина Марія одружилася з берлінцем, трамвайним кондуктором, а на той час військовослужбовцем вермахту, Адольфом Бруно Гандке († 1988). Про свого біологічного батька Петер Гандке дізнався незадовго перед тим, як здобув середню освіту.
Родину Петера Гандке майже не зачепила Друга світова війна. Тільки перед самим кінцем війни відчувся її вплив. Корінних словенців депортовано в концентраційні табори, а Каринтія стала районом бойових дій словенських партизанів. Коли починалося бомбардування, жителі Ґріффена ховалися не в бомбосховищах, а в печерах.
1945—1948: Берлін і повернення до Ґріффена Родина поселилась у дільниці Панков, яка тоді належала до радянської зони окупації Берліна. В Адольфа Гандке не було постійної роботи, і політична ситуація не давала надії на поліпшення. 24 червня 1948 року в Берліні запровадили блокаду, а незадовго перед тим чотири члени родини Гандке (Петерова сестра Моніка народилася 7 серпня 1947 року) на світанку сіли в поїзд і поїхали до Ґріффена. Через те, що не було паспортів, довелося перебратися через німецько-австрійський кордон у вантажівці. Згодом Петер Гандке не міг не згадати цієї пригоди. 1957 року в шкільному творі він докладно описав обставини повернення на батьківщину.
1948—1954: життя і перші шкільні роки в Ґріффені
У Ґріффені шестилітньому Петеру було важко знайти спільну мову з дітьми ще й через свою берлінську говірку. І донині він рідко вдається до каринтійського діалекту, переважно послуговується літературною мовою.
Якийсь час Адольф Гандке діставав допомогу як безробітний, але щораз більше грошей витрачав на спиртне і дедалі частіше сварився з жінкою. Нарешті він найнявся до свого шурина Ґеорґа Зіуца. У селищі, де тон задавали церковники й місцеві поміщики, Адольф належав до найбідніших. Згодом Петер Гандке сам себе назвав «син халупника» (Kleinhäuslersohn).
Попри всі прикрощі, Петер виростав у провінційному ідилічному світі, у якому низкою йшли робота, відвідування церкви, прогулянки, свята убою свиней та картярські ігри. Багато з цих вражень Гандке передав у своїх творах. Наприклад, його перший роман «Шершні» мальовничо описує сільське життя.
13 вересня 1948 року Петер пішов до місцевої початкової школи й відвідував її до 14 вересня 1952 року. Закінчивши четвертий клас, він два роки — до 10 липня 1954-го — навчався в Ґріффенській неповній середній школі для хлопців і дівчат і діставав добрі та відмінні оцінки. Тоді вступив у католицьку гуманітарну гімназію в Танценберґу. 7 липня 1954 року Петер успішно склав вступний іспит, але з поради викладача цієї гімназії пішов не в належний третій клас, а в другий, бо майже не знав латинської мови. Всі роки навчання він жив у гуртожитку при гімназії.
1954—1959: гімназія в Танценберґу
Невдовзі після початку навчання Петер Гандке написав твір на шістнадцяти сторінках під назвою «Моє життя. Частина 2», чим показав свою схильність до літературної творчості. Вчився він на «відмінно». У гімназії велику увагу приділяли викладанню латинської, грецької й англійської мов. Один рік тут вивчали італійську та словенську мови, а два роки — стенографію. У Петера склалися приязні стосунки з учителем Райнгардом Музаром, який викладав німецьку й англійську мови, а у 1957 році став його класним керівником. Музар бачив хист цього учня й заохочував його до писання. Удвох на прогулянках вони обговорювали Петерові твори, які потім публікувалися в гімназіальній газеті Fackel («Факел»). Згодом Музар вплинув на вибір професії Петера Гандке, порадивши вступити на юридичний факультет. Мотивував це тим, що на цьому факультеті річну навчальну програму можна засвоїти за кілька місяців, а решту часу — віддавати літературній творчості.
1959—1961: навчання в Клаґенфурті
У 1959 році семикласник Петер Гандке вимушено змінив місце навчання. У католицькій школі-інтернаті панувала сувора дисципліна, день починався з обов'язкового богослужіння, було багато заборон. Петера застали на читанні забороненої книжки Ґрема Ґріна. Серед навчального року довелося кинути гімназію й повернутися до Ґріффена, де батьки на той час побудували своє власне житло. Петер вступив у класичну гімназію в Клаґенфурті, що за 35 кілометрів від Ґріффена, й щодня їздив туди-назад автобусом. Того ж таки 1959 року він узяв участь в учнівському літературному конкурсі в Клаґенфурті й здобув нагороду. У газеті Kärntner Volkszeitung опубліковано обидва його твори: «Безіменний» (Der Namenlose) — 13 червня 1959, «А в той час» (In der Zwischenzeit) — 14 листопада 1959 року. В 1961 році Петер Гандке склав випускні іспити з відзнакою, яку, крім нього, мали тільки два однокласники.
1961—1965: студентські роки в Граці
У 1961 році Гандке вступив на юридичний факультет Грацького університету імені Карла і Франца. Усі студентські роки він наймав маленьку кімнатку у кварталі Ґрац-Вальтендорф. Вчився без особливого ентузіазму, але успішно. Петер міг оплатити видатки на навчання й проживання завдяки стипендії й грошам від батьків. Крім того, був репетитором грецької мови й підробляв на фірмі, що пересилала товари транспортом. Працював у пакувальній кімнаті, яку освітлювали люмінесцентними лампами, через що псувався зір. Довелося носити окуляри з темними скельцями, які згодом стали прикметною рисою молодого письменника на його публічних виступах.
За час навчання у Петера Гандке склалися уподобання, які вплинули на його життя і творчість. Він часто ходив у кіно, а згодом не тільки писав сценарії і режисерував, але й виступав як доповідач і член журі на кінофестивалях. Ще одне хобі — рок-музика. Петер був завзятий користувач музичних автоматів у кафе, великий любитель «Beatles», «Rolling Stones» та інших груп того часу. У пізніших книжках Гандке відчуваються ремінісценції текстів пісень цих музикантів.
З 1963 року літературна діяльність Гандке набирає чіткішої форми. Він познайомився з Альфредом Гольцінґером, який очолював відділ літератури і літературних вікторин Грацького радіо. Там пішли в ефір перші короткі художні твори Гандке, який для цього радіо писав також оглядові статті на різні теми, зокрема про Джеймса Бонда, «Бітлз», футбол, мультфільми і поп-музику. Гандке розглядав різні масові явища і викладав свої думки в новій формі, пристосованій до теми.
Частиною цих радіопередач були численні огляди книжок. Того ж таки року він зустрів Альфреда Коллеріча, відповідального редактора літературного журналу manuskripte («манускрипти»), у якому 1964 року опубліковано ранні твори Гандке. Заприятелював також із письменником Петером Понґрацом, вступивши в 1963 році до грацької літературної спілки Forum Stadtpark («Форум Штадтпарк»). Був також член літературної спілки Grazer Gruppe («Грацьке угруповання»), до якої належали, зокрема, Ельфріде Єлінек і Барбара Фрішмут. 21 січня 1964 року там уперше зачитали твори Гандке.
У липні й серпні 1964 року Гандке, відпочиваючи зі своїм шкільним приятелем на острові Крк, написав велику частину свого першого роману «Шершні». Восени того ж року надіслав машинопис Клаґенфуртському радіо, а в січні 1965 року переробив цей твір. Після того, як видавництво Luchterhand («Люхтерганд») відмовилося прийняти «Шершнів», влітку 1965 року видавництво Suhrkamp («Зуркамп») взяло їх до друку. Незабаром після цього Гандке не пішов на третій державний іспит. Покинув університет, щоб присвятити себе літературній діяльності.
1966: прорив Навесні 1966 року, ще перед тим як вийшли у світ «Шершні», Гандке, який тоді носив зачіску в стилі «Бітлз», привернув до себе увагу, ефектно виступивши на засіданні «Групи-47» у Принстоні. Після кількагодинних читань він, знудившись виступами маститих колег, у довгій уїдливій промові звинуватив авторів у «імпотенції опису». Не оминув і літературної критики — «такої самої безглуздої, як ця література». У цій промові Гандке порушив ще одне табу, узвичаєне на засіданнях «Групи-47», — розпочав суперечку на літературні теми. У членів групи було неписане правило, що темою дискусії завжди має бути конкретний текст, а не література як така. У магнітофонному записі цього виступу чути перешіптування, сміх і репліки слухачів. Гандке прикро зачепив кількох своїх колег, у тому числі Ґюнтера Ґрасса (як виявилося з їхніх пізніших коментарів), та інші учасники зустрічі прихильно сприйняли промову й згодом повторювали її тези — трохи відредаговані й пом'якшені. Молодий письменник різко виступив проти вершків літератури, і його виступ став дискусійною темою оглядових статей.
1966 року відбулася прем'єра п'єси Гандке «Наруга над публікою». Режисер Клаус Пайманн і досі підтримує з Гандке як товариські, так і творчі зв'язки. Театральні критики відзначили цей провокаційний, новаторський твір, завдяки якому Гандке підтвердив свою репутацію — «жахливої дитини». Цього ж року в театрі «Обергаузен» під керівництвом Ґюнтера Бюха поставлено п'єси Гандке — «Пророцтво» (1964) і «Самообмова» (1965), і на них були добрі відгуки критиків. Ось так за кілька місяців Петер Гандке став своєрідною поп-зіркою німецькомовної літературної сцени.
У 1966 році Петерова подруга й майбутня дружина, акторка Лібґарт Шварц дістала запрошення працювати в дюссельдорфському театрі Forum Freies Theater («Форум фраєс театер»), й у серпні цього року молода пара переїхала до Дюссельдорфа.
1967—1970: Дюссельдорф, Париж, Кронберґ
У Дюссельдорфі Гандке жив до 1968 року. У 1967-му він опублікував роман «Вуличний торговець» і одружився з Лібґарт Шварц. Тоді ж, прочитавши твір Томаса Бернгарда Verstörung («Розгубленість») й будучи під великим впливом цього автора, Гандке відгукнувся статтею «Як я читав „Розгубленість“ Томаса Бернгарда». Згодом між цими двома австрійськими письменниками склалися взаємно неприязні стосунки. 11 травня 1968-го відбулася прем'єра вистави Петера Гандке «Каспар» у Франкфурті-на-Майні (режисер Клаус Пайманн) і в Обергаузені (режисер Ґюнтер Бюх).