Німе́цька мо́ва (Deutsch, die deutsche Sprache) — германська мова індоєвропейської мовної сім'ї. Державна мова у Німеччині, Австрії, Швейцарії, Ліхтенштейні, Люксембурзі та Бельгії, одна з офіційних мов ЄС. Рідна мова німців та німецьких етнічних меншин світу. Має понад 120 мільйонів носіїв. Належить до західногерманської мовної підгрупи. Використовує на письмі німецьку абетку на основі латинської.
Головна мова філософії і науки в XIX — першій половині XX ст., через що її переносно називають мовою Гете, Канта, Гегеля. Одна з найпопулярніших європейських мов нарівні з англійською, іспанською, італійською та французькою. Нею написана друга за величиною після англійської кількість наукових праць, художніх творів та публіцистичних текстів.
Назва (або deutsche Sprache) австро-баварська Deitsch алеманська Dütsch і Deitsch нижньонімецька Düütsch нижньосаксонська Duuts ріпуарська Dütsch фризька Dútsk західнофризька Düütsk люксембурзька Däitsch лімбурзька Duits
Поширення і статус
Як офіційна головна мова Німеччина (близько 81 млн носіїв) Австрія (7,5 млн носіїв) Ліхтенштейн (близько 40 тис. носіїв)
Як одна з офіційних мов Бельгія (поряд з французькою та нідерландською) Італія (на рівні регіону Південний Тіроль, поряд з італійською; близько 300 тис. носіїв) Люксембург (близько 300 тис. носіїв; використовується нарівні з люксембурзькою та французькою) Швейцарія (75 % німецька, 4—6 млн носіїв, використовується нарівні з французькою, італійською та ретороманською)
Як мова національних меншин
Бразилія — 1 900 000 США — 1 483 100 Франція — 1 200 000 Росія: Європейська частина — 75 000, Сибір — 767 300 Казахстан — 358 000 Аргентина — 300 000 Парагвай — 200 000 Польща — 173 000 Австралія — 150 000 Чилі — 150 000 Угорщина — 145 000 Канада — 128 350 Румунія — 70 000 Чехія — 50 000 Нідерланди — 47 775 Україна — 38 000 Намібія — 30 000 Данія — 20 000 Словаччина — 12 000 Хорватія — 11 000 Молдова — 7300 Латвія — 3780 Естонія — 3460 Литва — 2060
Варіанти мови
Діалекти
Усі німецькі діалекти належать до західногерманського діалектного континууму, до якого входить також нідерландська мова. На території сучасних Німеччини, Австрії, Швейцарії, Люксембурга, Ліхтенштейна, Італії і Нідерландів вирізняють три великі групи діалектів: нижньонімецькі (Niederdeutsch), середньонімецькі (Mitteldeutsch) і південнонімецькі (Oberdeutsch), причому останні дві групи прийнято розглядати у складі верхньонімецьких діалектів, мовним кордоном яких на півночі є Бенратська лінія. Окремі діалекти та мовні варіанти, що входять у кожну з цих груп, мають окрім географічних також мовні відмінності, що виникли під впливом багатьох чинників: культурних, географічних та історичних. Свої особливості у фонетиці і лексиці мають австрійський та швейцарський варіанти, для яких характерні інша артикуляція початкових p-, t-, k-, вживання в мові іноземних слів, австріцизмів і гельвецізмів та інші особливості, не характерні для німецької мови Німеччини.
Нижньонімецькі діалекти Нижньонімецька група діалектів (Niederdeutsch, Plattdeutsch) поширена на півночі Німеччини і в східній частині Нідерландів. Нижньофранкські діалекти зазвичай виділяють (як діалекти нідерландської мови) в окрему групу. Нижньосаксонські — об'єднуються поняттям нижньонімецька мова. Західні діалекти цієї мови відрізняються від східних насамперед у історичному контексті, оскільки мови сходу певний час зазнавали потужного впливу слов'янських мов. Деякі діалекти східно-нижньонімецького простору перетинаються з східно-середньонімецькими діалектами.
Нижньофранкський Голландський Брабантський () Фламандський () Лімбурзький Зеландський Нижньорейнський () Нижньосаксонський () Вестфальський () Остфальський () Північно-нижньосаксонський () Східно-нижньонімецький () Марксько-бранденбурзький () Мекленбурзько-померанський () Задньопомеранський () Нижньопрусський ()
Середньонімецькі діалекти Середньонімецька група діалектів поширена в середній частині Німеччини, причому область її розповсюдження являє собою вузьку смугу, що відокремлює нижньонімецький діалекти від південнонімецького. Середньонімецькі діалекти, як і північна група, поділяються на дві частини — західну і східну. Західна здебільшого включає франкські діалекти, що тривають до південнонімецького простору. У східній частині переважають тюрінзько-верхньосаксонські діалекти, що займають великі території на захід від лужицької діалектної групи.
Західно-середньонімецькі () Середньофранкський () Рейнсько-франкський () Гессенський () Східно-середньонімецькі ()
Лужицький ()
Саксонський (, вкл.: , частково ) Сілезький Верхньопрусський ()
Південнонімецькі діалекти Південнонімецька група діалектів поширена в південній частині Німеччини, в Швейцарії та Австрії. Північна частина південнонімецького простору охоплена східно- і південнофранкськими діалектами, що належать до великої групи франкських діалектів, продовжуються на північно-заході до Нідерландів та Бельгії. Відповідно, західну і східну частину займають дві найбільші групи — алеманські і баварські діалекти
Верхньофранкський () Східно-франкський () Південно-франкський () Алеманський / Швейцарський (Alemannisch / Schweizerdeutsch ) Швабський (Schwäbisch) Нижньоалеманський () Верхньоалеманський () Гірськоалеманський () Баварський (Bairisch) Північно-баварський (Nordbairisch) Середньобаварський (Mittelbairisch) Південно-баварський (Südbairisch)
Історія
Розвиток
Слово утворено від давньогерманського і означає «говорить мовою народу», «народний», на відміну від «говорить латиною». Латинське , утворене на його основі і що вперше з'явилося в доповіді нунція Грегора синоду в 786 році н. е., описувало народи, що не говорять латинською, зокрема німецькі (у тому числі і голландською мовою).
Сучасна літературна німецька мова (, або ) розвинулась на основі верхньо-(південно-) і середньонімецьких діалектів (докладніше див. Німецькі діалекти), які зазнали у VI—VIII століттях н. е. так званого другого пересування приголосних, поступово вона також чинила вплив на діалекти, які не зазнали цього процесу. Варто зауважити, що вживання прикметників hoch (нім. високий, верхній) і niedrig (nieder-) (нім. низький, нижній) в цьому випадку описує географію мови, а не його якісну оцінку.
Середньовіччя послужило початком розвитку нової письмової та усної літературної німецької мови.
У 1521 Мартіном Лютером було перекладено на тоді ще не усталену новонімецьку письмову мову () Новий, а в 1534 — Старий Заповіт, що, на (спірну) думку вчених, вплинуло на розвиток мови цілих поколінь, тому що вже в XIV столітті було помітно поступовий розвиток загальнорегіональної письмової німецької мови, яку також називають ранньою новою німецькою мовою (). Створення літературної письмової німецької мови було переважно завершено в XVII столітті.
На відміну від більшості європейських країн, літературна мова яких ґрунтується на діалекті столиці, німецька літературна мова є чимось «середнім» між середньо- і верхньонімецькими діалектами і вважається місцевою тільки в Ганновері. У північній частині Німеччини ця мова поширилася у сферах державного управління і шкільної освіти під час Реформації. В епоху розквіту Ганзи по всій північній Німеччині панували нижньонімецькі діалекти і нідерландська мова. З часом літературна німецька в північних регіонах Німеччини практично витіснила місцеві діалекти, які лише частково збереглися до сьогоднішнього часу. У центрі та на півдні Німеччини, де мова спочатку була більше схожа на літературну, населення зберегло свої діалекти.
Періоди історії німецької мови 750—1050: давньоверхньонімецька мова 1050—1350: Середньоверхньонімецька мова 1350—1650: Ранньоверхньонімецька мова З 1650: Нововерхньонімецька мова, сучасна німецька мова
Перші словники
Йоганн Крістоф Аделунґ випустив в 1781 перший великий словник. Брати Грімм у 1852 почали створення великого Словника німецької мови (), який був завершений лише в 1961.
Фонетика і фонологія
Німецька фонетика та фонологія — це насамперед фонетична і фонологічна системи літературної німецької мови, оскільки сама німецька мова неоднорідна, має декілька стандартних варіантів у залежності від країни поширення і багато діалектів, кожен з яких має свої власні фонетичні особливості.
Наприкінці XVIII століття еталонною німецькою вимовою вважалася саксонська, що пояснюється сильним впливом саксонських діячів мистецтва і науки на німецьку культуру. Уже в XIX столітті вимова, характерна для мови жителів північної Німеччини, істотно зміцнила свої позиції, що, з одного боку, було пов'язане з посиленням Пруссії і створенням під її егідою об'єднаної Німецької імперії, з другого — стандартами північнонімецької вимови, що вже зміцнилися в усному мовленні.
Ця вимова вперше було кодифікована в «Сценічній вимові» (Deutschen Bühnenaussprache) Теодора Зібса в 1898 році. Сучасні орфоепічні словники загалом лише з невеликими відхиленнями відповідають нормам, встановленим Зібсом. Так, наприклад, сучасна вимова звука [r] вже не відповідає фонемі /r/. Сьогодні визнаними нормами вимови вважаються норми Конрада Дудена, які були наведені в його «Орфоепічному словнику» (Duden-Aussprachewörterbuch), що розкриває всі основні правила фонетики і фонології, але водночас не завжди відображає сучасний стан німецької вимови. Причиною цих невідповідностей є зміна в мові німців, пов'язана з низкою факторів, серед яких чільне місце займає вплив сучасної західної культури. Проте норми літературної німецької мови та її фонетики і фонології продовжують викладатися в німецьких школах та вищих навчальних закладах.
Система голосних і приголосних звуків
Фонетика німецької мови нараховує 44 звуки, серед яких розрізняють 16 голосних, 3 дифтонги, 22 приголосні і 3 африкати (звукосполучення [kv] та [ks] часто розглядають як африкати, проте в МФА вони не враховуються). Крім стандартного набору звуків, у німецькій можуть бути використані також звуки [ʌ] (Dublin), [æ] (Canberra), [ɜ:] (New Jersey), [ɔ:] (Hall), [ɶ:] (Chef d'ɶuvre), [w] (Waterproof), [θ] (Commonwealth), [ð] (Ciudad Trujillo), [ʤ] (Gin), які використовуються переважно в словах іноземного походження.
У залежності від положення язика німецькі голосні поділяються на голосні переднього (i, e, ä, ö, ü) і заднього ряду (a, o, u). Вони бувають довгими і короткими, причому 8 голосних літер дають 16 голосних звуків. Тривалість голосних пов'язується з якістю складу, який вони утворюють. Тож розрізняють відкриті (що закінчуються на голосний або складаються з одного голосного) і закриті склади (що закінчуються на одну або кілька приголосних). Дифтонгом називається злита вимова в одному складі двох голосних. Залежно від участі голосу німецькі приголосні поділяються на глухі, дзвінкі (проривні та щілинні) і сонорні (звучні). Африкатом називають злиту вимову двох приголосних.
Наголос
Словесний наголос у німецькій мові має фіксований характер і майже не змінює свого положення в слові. У кореневих словах наголос падає, як правило, на перший склад, у словах з префіксами наголос падає або на префікс, або на корінь. Тож виділяють наголошені (un-, ur-, ab-, auf-, aus-, bei-, ein-, mit-, nach-, vor-, zu-) і ненаголошені префікси (be-, ge-, ent-, emp-, er-, miss-, ver-, zer-), які ще називають напівпрефіксами і префіксами (наголошеність є однією з причин протиставлення цих афіксів). Більшість німецьких суфіксів ненаголошені, проте існує ціла група наголошених суфіксів (-ist, -ent, -ant, -ee, -eur, -ion, -tät, -ur, -at, -it, -ot, -et). У складних словах наголос буває головним (зазвичай падає на перший компонент слова) і другорядним. Другорядний наголос зазвичай падає на другий компонент (наприклад, як у слові Zeít-verschiébung), проте існують і винятки (наприклад, як у слові Jáhr-húndert), а в абревіатурах наголос часто падає на останню літеру (die BRD [be:’ɛr'de:]).