B-1 Lancer ( «Ла́нсер») — американський надзвуковий стратегічний бомбардувальник зі змінною стрілоподібністю крила виробництва компанії Rockwell International (нині — частина Boeing). Був розроблений у 1960-х рр. для заміни дозвукових Boeing B-52 Stratofortress, але останні використовуються у ПС Сполучених Штатів і сьогодні.
Перша його версія B-1A була розроблена на початку 1970-х років, але серійно не випускалася. Було побудовано всього чотири B-1A.
Модифікація B-1B, яка стала серійною версією цього літака, використовується у ПС США дотепер.
Після розформування Командування стратегічної авіації і його переданням до Бойового командування Повітряних сил США у 1992 році, ядерні можливості B-1B були призупинені, і його переобладнали для виконання звичайних бомбардувань. Вперше він взяв участь у бойових діях під час операції «Лис пустелі» в 1998 році, а потім під час дій НАТО в Косово наступного року. B-1B підтримував військові сили США і НАТО в Афганістані та Іраку. Станом на 2025 рік ПС США мають 43 B-1B. Літак Northrop Grumman B-21 Raider має почати замінювати B-1B після 2025 року; планується, що всі B-1 будуть виведені з експлуатації до 2036 року.
Розробка
Передісторія У 1955 році ПС США висунули вимоги до нового бомбардувальника, який би поєднував вантажопідйомність і дальність польоту Boeing B-52 Stratofortress із максимальною швидкістю 2 Махи літака Convair B-58 Hustler. У грудні 1957 року ПС США обрали для цієї ролі проєкт B-70 Valkyrie від компанії North American Aviation — шестидвигунний бомбардувальник, із максимальною швидкістю 3 Махи на великій висоті (21 000 метрів). Перехоплювачі Радянського Союзу, єдина ефективна зброя проти бомбардувальників у 1950-х роках, вже не могли перехоплювати літаки Lockheed U-2, що літали на великій висоті; Valkyrie мала літати на подібній висоті, але з набагато вищою швидкістю, і очікувалося, що літак зможе просто пролетіти повз винищувачі.
Однак до кінця 1950-х років зенітні керовані ракети класу «земля — повітря» (ЗКР) почали становити загрозу для літаків, що летіли на великих висотах, як це було продемонстровано у 1960 році, коли був збитий літак U-2 Гаррі Пауерса«May 1960 – The U-2 Incident. – Soviet and American Statements.» Keesing's Record of World Events, Volume 6, 1960.. Стратегічне авіаційне командування ПС США (SAC) було обізнане з цими змінами та ще до інциденту з U-2 почало переводити свої бомбардувальники на тактику проникнення на малих висотах. Така тактика значно знижує дальність виявлення радарами завдяки використанню рельєфу місцевості — таких елементів, як пагорби й долини, які переривають пряму видимість між радаром і бомбардувальником, унеможливлюючи його виявлення як радарами, так і спостерігачами. Крім того, радари того часу зазнавали впливу «перешкод» від сигналів, що відбивалися від землі й інших об'єктів, через що існував мінімальний кут над горизонтом, нижче якого вони не могли виявляти цілі. Бомбардувальники, що летіли на малих висотах, могли залишатися нижче цього кута, просто тримаючись на відстані від радарних позицій. Сукупність цих чинників робила ЗКР того часу неефективними проти літаків, що летіли на малих висотах. Ті самі фактори також ускладнювали виявлення таких літаків винищувачами-перехоплювачами, що діяли на великих висотах, адже їхні радари не могли легко розпізнавати цілі на фоні «шуму» від наземних відбиттів (через відсутність можливості виявлення та ураження цілей, що знаходяться нижче рівня польоту винищувача).
Перехід від висотних до низьковисотних профілів польоту серйозно вплинув на B-70, конструкція якого була оптимізована для польотів на великих висотах. Через вищий аеродинамічний опір на малих висотах B-70 міг летіти лише на дозвуковій швидкості, що суттєво скорочувало його дальність польоту. У результаті це був би літак з дещо вищою дозвуковою швидкістю, ніж у B-52, але з меншою дальністю. Через це, а також у зв'язку зі зростаючим значенням міжконтинентальних балістичних ракет (МБР), програму створення бомбардувальника B-70 було скасовано у 1961 році президентом Джоном Ф. Кеннеді«NASA-CR-115702, B-70 Aircraft Study Final Report, Vol. I, p. I-38.» NASA, 1972., а два прототипи XB-70 були використані у програмі надзвукових досліджень.
Хоча B-52 ніколи не призначався для виконання місій на низьких висотах, його гнучкість дозволила йому перевершити передбаченого наступника, оскільки характер повітряної війни змінився. Величезний запас пального дозволяв B-52 довше діяти на малих висотах, а великі розміри фюзеляжу дали змогу встановити вдосконалені системи радіоелектронної боротьби та обману для протидії радарам. Під час В'єтнамської війни концепцію, згідно з якою всі майбутні війни мали бути ядерними, було спростовано, а модифікація «велике черево» («Big belly») збільшила загальне бомбове навантаження B-52 до 27 000 кг, перетворивши його на потужний тактичний літак, здатний уражати як стратегічні цілі з великих висот, так і наземні війська. Набагато менше бомбове відділення B-70 зробило б його значно менш корисним у цій ролі.
B-1A Міжнародна ситуація на наприкінці 1960-х рр. все ще залишалася досить хиткою, оскільки повним ходом йшла холодна війна. Зважаючи на закриття програми North American XB-70 Valkyrie, в США був потрібний новий стратегічний надзвуковий бомбардувальник, який міг би нести крилаті ракети з ядерною боєголовкою. Крім того вже тоді поставала необхідність заміни парку B-52 Stratofortress, які з розвитком систем ППО ймовірного супротивника здавалися неефективними.
Зважаючи на це, 3 листопада 1969 року ПС США оголосили конкурс на новий бомбардувальник, розробляти який взялися дві провідні авіабудівні компанії Америки — North American Rockwell, яка зайнялася розробкою планера, та General Electric, на яку було покладено розробку двигунів. Проект майбутнього бомбардувальника отримав назву В-1A.
Проект знаходився під контролем президента США Річарда Ніксона, оскільки останній хотів мати широкий діапазон засобів для можливого удару у відповідь під час ядерної війни з СРСР. В цьому плані Ніксон керувався концепцією гнучкого реагування, яка була запропонована адміністрацією Джона Кеннеді у 1961 році.
Контракт на виробництво та випробування п'яти В-1A, а також 40 двигунів F101 було укладено 5 червня 1970 року, а 1971 року цю кількість скоротили до одного наземного та трьох літальних зразків. 23 грудня 1974 року з аеродрому у місті Палмдейл, що у штаті Каліфорнія у повітря піднявся перший прототип нового бомбардувальника B-1A (Air Force serial no. 74–0158), на який було встановлено двигуни YF-101. Після проходження серії повітряних випробувань літак було відправлено до резерву.
Доля наступного представника серії В-1A була подібною — після першого польоту 14 червня 1976 року та серії випробувань його використання було припинено. Під час планових випробувань 5 жовтня 1978 року на ньому було досягнуто швидкості 2,2 М.
Було збудовано ще два дослідних В-1A, випробування яких загалом завершилися успішно. Але після приходу до влади у 1977 році новообраний президент США Джиммі Картер відмовився від серійного виробництва цих бомбардувальників, надавши перевагу використанню крилатих ракет в зв'язку з появою в СРСР нового винищувача МіГ-31, який міг перехоплювати надзвукові бомбардувальники«Carter's Big Decision: Down Goes the B-1, Here Comes the Cruise.» Time, 11 July 1977. Retrieved 8 October 2009.. Представники Пентагону також заявили, що крилата ракета повітряного базування AGM-86 (ALCM), яку можна запускати з наявного парку B-52, надасть ПС США рівноцінну здатність проривати радянську ППО.
З дальністю польоту 2400 км, ALCM можна запускати далеко за межами досяжності радянських засобів повітряної оборони, і вона могла проникати вглиб території на малій висоті, як бомбардувальник (але з набагато меншою ефективною площею розсіювання радіохвиль (ЕПР) через менші розміри), причому у значно більшій кількості та за нижчою вартістю. Невелика кількість B-52 могла запускати сотні таких ракет, перевантажуючи систему ППО. Програма з модернізації B-52 і розробки та розгортання ALCM обійшлася б щонайменше на 20 % дешевше, ніж заплановане будівництво 244 літаків B-1A.
30 червня 1977 року президент Картер оголосив про скасування програми B-1A на користь міжконтинентальних балістичних ракет (МБР), балістичних ракет, що запускаються з підводних човнів (БРПЧ), а також модернізованого флоту бомбардувальників B-52, озброєних крилатими ракетами ALCM. Картер назвав це «одним з найважчих рішень, які я ухвалив із моменту вступу на посаду». Жодної згадки про роботи над технологією «стелс» не було оприлюднено, оскільки програма залишалася цілком таємною. Але сьогодні відомо, що на початку 1978 року Картер дав дозвіл на проєкт «бомбардувальника з передовими технологіями» (ATB; Advanced Technology Bomber), який згодом призвів до створення B-2 Spirit.
У США реакція на скасування була розділена за партійною ознакою. Міністерство оборони було здивоване оголошенням, оскільки очікувало, що замість повного скасування кількість замовлених B-1 буде просто зменшена до приблизно 150 одиниць. Конгресмен Роберт Дорнан (республіканець, Каліфорнія) заявив: «У Москві вже відкорковують горілку і подають ікру»Belcher, Jerry. «Dropping B-1 Would Bring World War III, Dornan Says.» Los Angeles Times, 11 June 1977.. Водночас, схоже, що радянська сторона була більше стурбована великою кількістю ALCM, які становили значно серйознішу загрозу, ніж менша кількість B-1. Радянське інформагентство ТАСС прокоментувало, що «реалізація цих мілітаристських планів серйозно ускладнила зусилля зі стримування стратегічної гонки озброєнь».
Західні військові лідери загалом позитивно сприйняли це рішення. Головнокомандувач НАТО Александр Гейґ назвав ALCM «привабливою альтернативою» B-1. Французький генерал Жорж Бюїс зазначив: «B-1 — це грізна зброя, але не надто корисна. За ціну одного бомбардувальника можна отримати 200 крилатих ракет».
Після того майже на чотири роки програма бомбардувальника В-1 була заморожена, але з обранням у 1981 році президентом республіканця Рональда Рейгана ситуація змінилася. Випробування В-1 були поновлені, але В-1A вже не задовольняв вимоги військового відомства США і на його основі почалася розробка нової версії стратегічного бомбардувальника, який отримав назву B-1B. Літак повинен був не лише нести ядерну зброю, а також бути підтримкою сил швидкого розгортання в віддалених районах.
B-1B
2 жовтня 1981 року президент Рейган заявив про намір замовити 100 нових бомбардувальників B-1B та зробити його в майбутньому основним стратегічним надзвуковим бомбардувальником ПС СШАCoates, James. «Reagan approves B-1, alters basing for MX.» Chicago Tribune, 3 October 1981. Retrieved 28 July 2010.. В січні 1982 року ПС США уклали з Роквеллом два контракти на загальну суму 2,2 мільярда доларів на розробку та виробництво 100 нових бомбардувальників В-1. У конструкцію було внесено численні зміни, щоб зробити її краще придатною для очікуваних місій, у результаті чого з'явився «B-1B».
Порівняно зі своїм попередником B-1B мав посилену конструкцію корпусу та шасі, що дозволило йому здійснювати зліт та посадку з більшим корисним навантаженням (з 179 до 216 т.). Регульовані повітрозабірники, які встановлювалися на В-1A, було змінено на простіші нерегульовані, що призвело до зменшення максимальної швидкості з 2,22 М до 1,25 М. Проте зменшилась радіолокаційна помітність літака, а на малих висотах швидкість навіть зросла (з 0,85 М до 0,96 М). Також зазнала змін конструкція гондол двигунів, і посилено комплекси радіоелектронної боротьби.
Прототипами B-1B стали переобладнані другий і четвертий B-1A, їхні випробування пройшли в березні 1983. Перший політ серійного B-1B Лансер відбувся 18 жовтня 1984 року, а офіційне прийняття на озброєння у повітряних силах США — 1 жовтня 1986 року. Всі сто літаків були виготовлені до травня 1988 року«B-1B Background Information.» Boeing. Retrieved 8 October 2009..