Тихий океан

Ти́хий океа́н — частина Світового океану. Обмежений материками Євразія і Австралія на заході, Північна і Південна Америка на сході, лінією, що проходить між півостровами Чукотським (мис Унікин) і Сьюард на півночі, Південним океаном на півдні. Найбільший з океанів на Землі. Площа з морями близько 180 мільйонів км² (1/3 поверхні земної кулі та 1/2 Світового океану), об'єм води 710 млн км³. Найглибший басейн Світового океану, середня глибина — 3 980 м, максимальна глибина — 11 022 м (Маріанська западина)rgo.ru . Солоність води не дуже велика і коливається в межах від 30 до 31%.

Історичний нарис Перші наукові дані про Тихий океан були отримані на початку 16 століття іспанським конкістадором В. Нуньєсом де Бальбоа. У 1520-21 Ф.Магеллан уперше перетнув океан від протоки, названої його ім'ям, до Філіппінських островів. Протягом 16-19 століть океан вивчався численними. натуралістами. Систематичні дослідження розпочалися з початку 19 ст. (географічної експедиції І. Ф. Крузенштерна, Ю. Ф. Лисянського, О. Є. Коцебу, Ф.Ф.Беллінсгаузена, М.П.Лазарева, Ч.Дарвіна. Перша власне океанографічна експедиція — кругосвітна подорож англійського судна «Челленджер» (1872-76), дала велику інформацію про фізичні, хімічні, біологічні і геологічні особливості Тихого океану. Великий внесок у його вивчення наприкінці 19 століття внесли наукові експедиції на суднах: «Витязь» (1886-89, 1894-96) Росія, «Альбатрос» (1888—1905) США; у 20 ст.: на суднах «Карнегі» (1928-29) — США, «Снелліус» (1929-30) — Нідерланди, «Діскавері II» (1930) — Велика Британія, «Галатея» (1950-52) — Данія і «Витязь» — СРСР. Новий етап дослідження почався з 1968, коли з американського судна «Гломар Челленджер» було почато глибоководне буріння.

Загальні характеристики

Районування Зазвичай Тихий океан ділять на дві області — Північну і Південну, що межують по екватору. Також проводять межу по осі екваторіальної протитечії, тобто приблизно по 5° північної широти. Раніше акваторія Тихого океану частіше підрозділялася на три частини: північну, центральну і південну, межами між якими служили Північний і Південний тропіки.

Окремі ділянки океану, розташовані між островами або виступами суші, мають свої назви. До найбільших акваторій Тихоокеанського басейну відносяться Берингове море на півночі; затока Аляска на північному сході; затоки Каліфорнійська і Теуантепек на сході, біля берегів Мексики; затока Фонсека біля берегів Сальвадору, Гондурасу і Нікарагуа і дещо південніше — Панамська затока. Біля західного узбережжя Південної Америки є всього декілька невеликих заток, наприклад Гумаякіль біля берегів Еквадору.

У західній і південно-західній частинах Тихого океану численні великі острови відокремлюють від основної акваторії безліч міжострівних морів, таких як Тасманове море на південний схід від Австралії і Коралове море у її північно-східного узбережжя; Арафурське море і затока Карпентарія на північ від Австралії; море Банда на північ від острова Тимор; море Флорес на північ від однойменного острова; Яванське море на північ від острова Ява; Сіамська затока між півостровами Малакка і Індокитай; затока Бакбо (Тонкінська) біля берегів В'єтнаму і Китаю; Макасарська протока між островами Калімантан і Сулавесі; Молуккське море і Сулавесі відповідно на схід і півночі від острова Сулавесі; Філіппінське море на схід від Філіппінських островів.

Особливий район на південному заході північної половини Тихого океану є море Сулу в межах південно-західної частини Філіппінського архіпелагу, де також є безліч невеликих заток, бухт і напівзамкнених морів (наприклад, море Сібуян, Мінданао, Вісаян, бухта Маніла, затоки Ламон і Лейте). Біля східного берега Китаю розташоване Східно-Китайське і Жовте море; останнє утворює на півночі дві затоки: Бохайвань і Західно-Корейську. Японські острови відокремлені від Корейського півострова Корейською протокою. У цій же північно-західній частині Тихого океану виділяються ще декілька морів: Внутрішнє Японське море серед південних Японських островів; Японське море на захід від них; північніше — Охотське море, що з'єднується з Японським морем Татарською протокою. Ще далі на північ, безпосередньо на південь від півострова Чукотка, знаходиться Анадирська затока.

Найбільші утруднення викликає проведення межі між Тихим і Індійським океанами в районі Малайського архіпелагу. Жодна із запропонованих меж не могла задовольнити одночасно ботаніків, зоологів, геологів і океанологів. Вважається межею розділу так звана лінія Воллеса, що проходить через Макасарську протоку. Також пропонується межа через Сіамську затоку, південну частину Південно-Китайського моря і Яванське море.

Береги

Береги Тихого океану настільки розрізняються від місця до місця, що важко виділити які-небудь загальні риси. За винятком крайнього півдня, узбережжя Тихого океану обрамлене кільцем згаслих вулканів, відомих як Тихоокеанське вогняне коло. Більша частина берегів утворена високими горами, так що абсолютні відмітки поверхні різко змінюються на близькій відстані від берега. Все це свідчить про наявність на периферії Тихого океану тектонічно нестабільної зони, щонайменші переміщення в межах якої є причиною сильних землетрусів.

На сході круті схили гір підходять до самого берега Тихого океану або відділяються від нього неширокою смугою прибережної рівнини; така будова характерна для всієї прибережної зони, від Алеутських островів і затоки Аляска до мису Горн. Тільки на крайній півночі Берингове море має низовинні береги.

У Північній Америці в прибережних гірських хребтах зустрічаються окремі знижені ділянки та проходи, але в Південній Америці величний ланцюг Анд утворює майже суцільний бар'єр на всьому протязі материка. Берегова лінія тут досить рівна, а затоки та півострови зустрічаються рідко. На півночі найглибше врізані в сушу затоки П'юджет-Саунд і Сан-Франциско і протока Джорджія. На більшій частині південноамериканського узбережжя берегова лінія згладжена і майже ніде не утворює бухт і заток, за винятком затоки Гуаякіль. Проте на крайній півночі та крайньому півдні Тихого океану існують дуже близькі за будовою ділянки — архіпелаг Олександра (південна Аляска) і архіпелаг Чонос (біля берегів південного Чилі). Для обох районів характерні численні острови, великі й малі, з обривистими берегами, фіордами та фіордоподібними протоками, що створюють затишні бухти. Решта частини тихоокеанського узбережжя Північної та Південної Америки, незважаючи на велику протяжність, представляє лише обмежені можливості для судноплавства, оскільки там дуже мало зручних природних гаваней, а узбережжя часто відділяється гірським бар'єром від внутрішньої частини материка. У Центральній і Південній Америці гори утруднюють сполучення між заходом і сходом, ізолюючи нешироку смугу Тихоокеанського узбережжя. На півночі Тихого океану Берингове море більшу частину зими скуто кригою, а узбережжя північного Чилі на значному протязі є пустелею; цей район відомий своїми родовищами мідної руди та натрієвої селітри. Райони, розташовані на крайній півночі та крайньому півдні американського узбережжя, — затоки Аляска та околиці мису Горн, — здобули погану славу своєю штормовою і туманною погодою.

Західне узбережжя Тихого океану істотно відрізняється від східного; береги Азії мають безліч заток і бухт, що в багатьох місцях створюють безперервний ланцюг. Численні виступи різного розміру: від таких великих півостровів, як Камчатка, Корейський, Ляодунський, Шаньдунський, Лейчжоубаньдао, Індокитай, до незліченних мисів, що розділяють дрібні бухти. На азійському узбережжі часті гори, але вони не дуже високі та зазвичай декілька віддалені від берега. Вони не утворюють суцільних ланцюгів і не є бар'єром, що ізолює прибережні райони, як це спостерігається на східному березі океану. На заході в океан впадає багато великих річок: Анадир, Пенжина, Амур, Ялуцзян (Амноккан), Хуанхе, Янцзи, Сицзян, Хонгха (Червона), Меконг, Чаупхрая (Мінам). Багато їх цих річок утворили розлогі дельти, де проживає численне населення. Річка Хуанхе виносить в море так багато наносів, що її відкладення утворили перемичку між берегом і великим островом, створивши таким чином Шаньдунський півострів.

Ще одна відмінність між східним і західним узбережжям Тихого океану полягає в тому, що західний берег облямований величезною кількістю островів різного розміру, часто гористих і вулканічних. До цих островів належать Алеутські, Командорські, Курильські, Японські, Рюкю, Тайвань, Філіппінські (їх загальна кількість перевищує 7 000); нарешті, між Австралією і півостровом Малакка знаходиться величезне скупчення островів, за площею зіставне з материком, на яких розташована Індонезія. Всі ці острови мають гірський рельєф і входять до складу Вогняного кола, що підперізує Тихий океан.

Лише небагато великих річок американського континенту впадають в Тихий океан — цьому перешкоджають гірські хребти. Виняток становлять деякі річки Північної Америки — Юкон, Кускоквім, Фрейзер, Колумбія, Сакраменто, Сан-Хоакін, Колорадо.

Моря розташовані головним чином на його північних і західних околицях: Берингове, Охотське, Японське, Східно-Китайське, Жовте, Південно-Китайське; міжостровні об'єднані під назвою Австрало-Азійське середземне море; околичні — Коралове, Тасманове.

Острови

За кількістю (близько 10 тисяч) і загальною площею островів (близько 3,6 млн км²) Тихий океан займає перше місце серед океанів. материкові острови розташовані в основному на його західній окраїні — Сахалін, Японські, Тайвань, всі великі острови Малайського архіпелагу, острови Нової Зеландії та інші; на сході — більша частина островів біля берегів Північної та Південної Америки; вулканічні острови — більша частина Алеутських, Курильських, Рюкю, Гавайських, Самоа, Маркізьких, Табуаі, Галапагос і інших островів; коралові острови, крім окремих вулканічних — Каролінські, Маршалові, Туамоту, Гілберта та інші.

Острови центральної та південно-західної частин Тихого океану об'єднуються під назвою Океанія.

Рельєф дна

Дно океану унікальне в геотектонічному відношенні, має більше вулканів, підводних гір і атолів, аніж усіх інших океанах разом. Тихий океан з усіх сторін оточений довгими суцільними поясами складчастих гір з дієвими вулканами. Загальними особливостями рельєфу дна є найбільша, в порівнянні з іншими океанами, його розчленованість і слабкий розвиток шельфу (1,7 % всієї площі океану). Шельф (до 800 м) в Беринговому, Східно-Китайському, Південно-Китайському і Яванському морях, глибше зовнішнього краю від 150 до 500 м. Широкий шельф в Австралії, біля штату Квінсленд рясніє кораловими спорудами, на зовнішньому краї окантованим найбільшим у світі Великим Бар'єрним рифом. Вздовж Північної та Південної Америки на сході океану — вузький шельф (декілька десятків кілометрів).

Материкові схили круті, часто ступеневі, розчленовані каньйонами (Монтерей, Беринга) та інше. По західній і північній периферії океану від півострова Аляска до Нової Зеландії простягається система котловин околичних морів (глибина від 3 000 до 7 000 м), острівних дуг і зв'язаних з ними океанічних жолобів — Алеутський, Курило-Камчатський, Ідзу-Бонінський, Маріанський, Філіппінський та інші. В межах ложа Тихого океану знаходяться просторі улоговини (Північно-Східна, Північно-Західна, Центральна, Південна, Перуанська та інші з глибинами від 4 000 до 7 000 м), розділені великими підняттями. Найбільша структура Тихого океану — Східно-Тихоокеанське підняття, що входить у світову систему серединно-океанічних хребтів, проте на відміну від інших хребтів цієї системи воно розділяє океан на дві асиметричні частини та позбавлене чітко виражених рифтових долин.

Характерні вулканічні хребти та вали: Лайн, Гавайський, Північно-Західний (Імператорський), Маркус-Неккер та інші. Східну частину Тихого океану перетинають численні зони розломів: Мендосіно, Кларіон, Кліппертон та інші.

Донні осади