Латинська література () — література, написана латинською мовою.

Загальна характеристика Виникла у Стародавньому Римі і найбільшого розквіту набула одночасно з розквітом самого Риму у I столітті до н. е., що тривала до кризи Римської імперії у 3 столітті. Після розколу імперії на східну та західну, а також гоніння християнства на латинську літературу, під час якого було зруйновано Александрійську бібліотеку, література латинською мовою занепадає. Так само занепадає і латинська мова, яка зі знищенням у 476 році Західної Римської імперії втрачає усіх живих носіїв і стає мертвою.

Незважаючи на це латинська мова продовжила використовуватись і в період Середньовіччя, коли вона стала офіційною мовою духовенства, а також мовою викладання в перших європейських університетах. Відповідно на латині почали створюватись релігійні твори, а також мова стала дуже популярною серед вагантів, що подорожували Європою і створювали пісні та прозові твори латинською мовою.

З початком Відродження, яке, власне, і орієнтувалося на спадщину античності, латинська література знову набирає ваги і стає мовою спілкування в середовищі гуманістів, які саме латинською мовою пишуть більшість своїх творів, що стали основою літератури епохи Відродження. Так тривало аж до XVIII століття, коли після французької революції університетське викладання було переведено з латини на нові мови, що суттєво підірвало статус латини. В результаті цього в XIX столітті латина майже повністю вийшла з ужитку.

З того часу латинська література майже зникає і на наш час на латині виходять лише офіційні документи Ватикану, а також фахові латиномовні періодичні видання.

Давньоримська література

Архаїчний період Історія літературної мови починається 240 року до н. е., коли військовополонений грек Люцій Лівій Андронік створив перший в історії європейської літератури художній переклад твору. Ним стала Гомерова «Одіссея», яка була з певними змінами та спрощеннями перекладена на латинську мову. З того часу Лівій Андронік став займатись художніми перекладами грецьких комедій і трагедій на латинську мову для їх постановки у театрі..

Діяльність Андроніка створила передумови для виникнення і інших літераторів, одним із яких став Гней Невій, що не тільки перекладав давньогрецькі твори, а й створював власні трагедії з римським сюжетом, ставши засновником нового жанру в латинській літературі — претекстати — драми, що писались на легендарні або історичні сюжети з життя Римської держави. Саме він написав претекстату «Пунічна війна» , що стала в римській літературі першим оригінальним епічним твором і описував події актуальної на той час Першої Пунічної війни, до яких було включено міфологічну основу з діяльністю олімпійських богів.

Незабаром, почали створюватись не лише невеликі драми, а й повноцінні монументальні роботи. Так Квінт Енній створив епопею «Аннали» , над якою він працював значну частину свого життя. У повному вигляді «Аннали», складалися з 18 книг з 1500−1800 віршами в кожній, які відображали історію римлян від прибуття Енея з Трої в Рим до сучасних Еннію подій. Він збирав для своєї праці численні матеріали у вигляді суспільних та приватних літописів, сімейних переказів тощо. Крім того Енній відмовився від сатурнинського вірша, яким користувалися всі римські поети до нього, і написав свою поему гекзаметрами, вперше в римській літературі використавши цей розмір, а також популяризував жанр комедії.

Справу Еннія продовжив Теренцій, автор шести комедій, які орієнтовані не на плебеїв, як у більшості авторів, а на інтелігенцію міста, через що комедії Теренція є серйозними та філософічними, а сам автор вважається одним з найкращих комедіантів латинської літератури архаїчного періоду та одним з головних осіб, що посприяли розвитку латинської літературної мови.

Іншим великим представником архаїчного періоду в галузі літературної мови є інший давньоримський комедіограф Плавт, який уособлював у своїх творах демократичний і плебейський напрям, показуючи в комедіях не філософсько-історичні сцени, а побутово-звичаєві, які були зрозумілі всім верствам населення. До нашого часу дійшло 20 комедій Плавта повністю і одна — в уривках. Проте словниковий склад комедій Плавта і фонетичний лад його мови вже значною мірою наближаються до норм класичної латини I століття до н. е. — початку I століття н. е..

Проте довгий час такі повчальні драматично-пісенні імпровізації, незважаючи на те, що їх вже використовували Невій, Енній, Пакувій та інші, не були оформлені у окремий жанр і лише завдяки Гаю Луцилію наприкінці II століття до н. е. сформувалися як літературний жанр під назвою сатура на рівні з комедією та трагедієюPuente y Franco, Antonio de; Francisco Díaz, José Francisco. Historia de las leyes, plebiscitos i senadoconsultos más notables desde la fundación de Roma hasta Justiniano (en castellà). Madrid: Imprenta de Don Vicente de Lalama, 1840.. З цього моменту сатура отримала викривальний зміст і стала популярною у стилі дактилічного гекзаметру у нащадків  — Горація, Персія, Ювенала та ін.

Класичний період Вік Цицерона

Класичний період, який також називають «золотою добою» — час найвищого розвитку латинської мови, на який припадає діяльність видатних поетів і прозаїків. Найчастіше класичний період розділяють на вік Цицерона та вік Августа. "Вік Цицерона" названий за ім'ям Цицерона, римського філософа і літератора, який став одним із зачинателів римської розповідної прози. Період починається 81 року до н. е., коли Цицерон проголосив свою першу відому промову, яка отримала назву «За Квінкція» () і триває аж до самої смерті літератора в 43 році до н. е. і завершення республіканського періоду Римської держави.

Але насамперед "Золота доба" римської літератури - це доба Августа. У історії так називався не час його правління, а період від смерті Цицерона до смерті Овідія.

На відміну від поетів більш раннього часу, твори Цицерона мають різносторонній характер і їх можна розділити на чотири групи: листи, риторичні трактати, філософські праці і промови. Його листи містять детальну інформацію про важливі періоди в римській історії та пропонують яскраву картину суспільного і приватного життя серед римського правлячого класу. Роботи Цицерона в ораторському мистецтві є цінними латинськими джерелами стародавніх теорій освіти і риторики, а філософські праці лягли в основу моральної філософії Середньовіччя.

Цицерон написав (переважно у формі платонівських діалогів) багато творів філософського характеру, де порушував політичні, релігійні та морально-етичні проблеми. Значну їхню частину складають праці з теорії держави і права («Про державу», «Про закони», «Про обов’язки» тощо), етики й теорії пізнання («Про долю», «Про природу богів», «Тускуланські бесіди», «Парадокси стоїків», «Учення академіків» та ін.), а також невеликі праці морального плану («Лелій», або «Про дружбу», «Катон», або «Про старість»). Світогляд і філософські спрямування Цицерона визначилися в цих творах не дуже чітко, що пояснювалося мінливістю політичного життя Риму, а також тією метою, що він ставив перед собою, — широко ознайомити римлян з ученням грецьких мислителів, використовуючи для цього виключно латинську мову. У трактаті «Про межі добра і зла» Цицерон писав: «Важко сперечатися з тими, хто з презирством ставиться до творів, написаних латиною... Латинська мова зовсім не бідна, ні, вона значно багатша за грецьку». Цицеронові властиві певний консерватизм у поглядах, цілковите заперечення думок грецьких матеріалістів, зокрема Епікура, і плутанина в їхніх оцінках, не меншу плутанину він допускав при визначенні розбіжностей між платонівською Академією й арістотелівською школою перипатетиків.

А втім, філософські книги Цицерона становлять значну цінність хоча б тому, що є важливими джерелами, де наведено чимало уривків із творів тих письменників, що до нас не дійшли, зокрема Еннія, Пакувія та ін.

Цицеронові належать також кілька збірок листів, що їх він написав в останні 25 років життя (до нас дійшло 744 листи, адресовані молодшому брату Квінту, другу й видавцю Тіту Помпонію Аттику та іншим відомим діячам Римської держави). Вони дають уявлення про умонастрій автора в різні періоди життя, про його ставлення до подій як державного, так і суто інтимного характеру. Велику роботу щодо збирання й публікації епістолярної спадщини Цицерона здійснив його колишній раб, а пізніше літературний секретар-вільновідпущеник Тірон.

Цицерон лишив і низку поетичних творів, зокрема поеми «Про Главка Понтійського», «Про своє консульство». Звертався він і до малих жанрів. Але ці ліричні спроби — і письменник сам це добре розумів — лише засвідчили посередність його поетичного таланту.

Цицерон належить до тих небагатьох античних письменників, які практично сприяли розвиткові не тільки римської, а й пізнішої західноєвропейської культури. Важко переоцінити його внесок у створення літературної латинської мови. Продовжуючи справу Теренція, він надав їй особливої гнучкості й мелодійності. Найскладніші думки Цицерон утілював у чіткі й зрозумілі кожному римлянинові бездоганні форми.

Разом з Цицероном в цей час творили і Юлій Цезар та Саллюстій. Цезар написав записки про галльську () і громадянську війну (), створивши новий жанр літератури — записки. А від Саллюстія до нас дійшли цілими лише дві його праці Змова Катиліни та Югуртинська війна (). Від головної праці Саллюстія, , в якій описуються події від 78 до 66 року до н. е., залишились лише фрагментиRamsey J. T. Sallust's Bellum Catilinae. 2nd Ed. — New York—Oxford: Oxford University Press, 2007. — P. 5—6.

У цей же час відбувається народження лірики. Одним з її засновників став Катулл, який створював короткі ліричні вірші з емоційною інтенсивністю. У своїх творах він використовував відверті нотки і ніжну мову.

Ще один новий стиль латинської літератури заснував римський філософ і поет Лукрецій, який інтерпретував ідеї грецького філософа Епікура і на їх основі створив філософську поему Про природу речей (), у якій поєднувались науково-філософські аспекти з літературними. Науково-філософський напрям в літературі підтримав і його сучасник Марк Теренцій Варрон, основною літературною працею якого є філософсько-моральні «Меніппові сатири» () в 150 книгах. Від Варрона походить назва відповідного жанру — Варронівська сатира. Усього ж Варрон написав понад 70 творів, загальною кількістю понад 600 книг. Він займався, зокрема, граматикою, правом, мистецтвом, історією, історією літератури.

Вік Августа

З моменту сходження на престол у 27 році до н. е. першого римського імператора Октавіана Августа починається так званий «вік Августа» в літературі — період її найвищого розквіту[* Парфенов В. Н. Император Цезарь Август. Армия. Война. Политика.  — М.: Алетейя. 2001 — ISBN 5-89329-396-7].

Саме в цей час творять одні з найвидатніших римських поетів — Вергілій, Горацій, Овідій, Тібулл, Секст Проперцій, Тит Лівій та інші. Вони створили загальноприйнятий канон прозової і поетичної мови.