Хокей із шайбою входить до програми Олімпійських ігор починаючи з 1920 року. Чоловічий турнір уперше провели на літніх Олімпійських іграх в Антверпені, а 1924 року він став постійною частиною зимових Олімпійських ігор у Шамоні. Жіночий турнір вперше відбувся 1998 року на Іграх у Нагано.

Олімпійські ігри спершу призначалися для аматорів. Проте поява в країнах Східного блоку спортсменів, яких утримувала держава, остаточно підірвала ідеологію «чистого аматорства», адже ставила в невигідне становище західних спортсменів, що фінансували себе самі. Радянський Союз виставляв команди спортсменів, які формально були студентами, військовими чи працівниками певних установ, але фактично отримували державне фінансування і тренувалися повний робочий день. 1986 року Міжнародний олімпійський комітет (МОК) дозволив усім спортсменам (зокрема й професійним) брати участь в Олімпійських іграх, починаючи з 1988-го. Спершу Національна хокейна ліга (НХЛ) не хотіла відпускати своїх гравців, адже Олімпіада відбувається в середині сезону, і участь великої кількості хокеїстів змусила б призупинити чемпіонат. Зрештою гравців НХЛ допустили до участі, починаючи з 1998 року. Ліга пропустила турніри 2018 та 2022 років, але погодилася повернутися 2026-го і надалі.

З 1924-го до 1988 року турнір складався з попереднього раунду у формі колового турніру, а також медального раунду. Медалі вручали за набраними в ньому очками. 1992 року вперше ввели плей-оф. 1998 року формат знову змінили, щоб узгодити його з календарем НХЛ. У 1998 та 2002 роках перший етап турніру проводили без гравців НХЛ та без шести найкращих команд світу: Канади, Чехії, Фінляндії, Росії, Швеції та США. Вони долучалися в основному раунді. 2006 року формат турніру знову переглянули, що дозволило гравцям НХЛ брати участь у всіх іграх.

Матчі на Олімпіаді відбуваються за правилами Міжнародної федерації хокею із шайбою (IIHF), які дещо відрізняються від правил НХЛ. У чоловічому турнірі збірна Канади домінувала в перші три десятиліття, здобувши шість із семи золотих медалей у 1920–1952 роках. У цей період збірні США, Чехословаччини та Швеції також часто вигравали медалі. З 1920 до 1968 року переможці олімпійського турніру одночасно ставали чемпіонами світу з хокею. Збірна СРСР вперше взяла участь в Іграх 1956 у Кортіна-д'Ампеццо й невдовзі випередила Канаду як провідна міжнародна команда, вигравши сім із дев’яти турнірів, у яких брала участь. Збірна США здобула золото в 1960 та 1980 роках, а перемога у фіналі 1980 року над СРСР дістала назву «Диво на льоду». Після перемоги в Осло 1952 року канадській команді довелося чекати 50 років на наступну золоту медаль. Далі вона повторила цей успіх на Іграх у Солт-Лейк-Сіті і в себе дома у Ванкувері. Серед інших чемпіонів — Велика Британія (1936), Об'єднана команда (1992), Швеція (1994 і 2006), Чехія (1998), Росія під назвою Спортсмени-олімпійці з Росії (2018) і Фінляндія (2022). Інші медалі на цих турнірах здобували Швейцарія, Німеччина та Словаччина.

У липні 1992 року МОК затвердив жіночий хокей як олімпійську дисципліну. Перший турнір відбувся на Іграх у Нагано 1998 року. Північноамериканські команди домінували в цих змаганнях, вигравши на сьогодні всі золоті медалі. Сполучені Штати перемагали в 1998 та 2018 роках, а Канада в усіх інших розіграшах — 2002–2014 та 2022 років. Бронзові медалі вибороли Швеція, Фінляндія та Швейцарія.

Хокей у програмі Олімпійських ігор

Перший олімпійський турнір з хокею відбувся на літніх Олімпійських іграх 1920 в Антверпені. Тоді міжнародні хокейні організації ще тільки формувалися. 15 травня 1908 року створено Міжнародну федерацію хокею із шайбою (IIHF), керівний орган цього виду спорту, яка до 1947 року мала назву Ligue Internationale de Hockey sur Glace (LIHG). На Олімпійському конгресі 1914 року в Парижі хокей із шайбою занесли до списку факультативних видів спорту, які могли бути додані до олімпійської програми в майбутньому. Рішення додати хокей до програми літніх Олімпійських ігор ухвалили в січні 1920 року – за три місяці до початку змагань. Серед обставин, які спонукали до цього, було зобов'язання п'яти європейських країн взяти участь у турнірі, а власники арени відмовлялися надавати її для змагань з фігурного катання, якщо в програмі не буде хокею. IIHF вважає турнір на Олімпійських іграх 1920 року водночас і першим чемпіонатом світу з хокею. Відтоді кожен олімпійський турнір з хокею на льоду до 1968 року вважається чемпіонатом світу. Від початку Олімпійські ігри призначалися для аматорів, тому гравців Національної хокейної ліги (НХЛ) та інших професійних ліг до участи не допускали.

Перші зимові Олімпійські ігри відбулися 1924 року в Шамоні (Франція). Розділ 1, стаття 6 Олімпійської хартії у редакції 2007 року визначає зимові види спорту як «такі, що проводяться на снігу або льоду». МОК зробив зимові Ігри постійною частиною олімпійського циклу, а хокей на льоду та фігурне катання завжди входили до їхньої програми. До 1992 року зимові Олімпійські ігри проводилися того самого року, що й літні. Відтоді вони відбувається на третій рік кожного олімпійського циклу (тобто 1994, 1998 тощо).

Історія змагань Дисципліна2024283236485256606468727680848892949802061014182226РокиЧоловічий турнір••••••••••••••••••••••••••26Жіночий турнір••••••••8Загалом дисциплін1111111111111111112222222234

Чоловічий турнір Літні Олімпійські ігри 1920 року

Перший чоловічий олімпійський турнір з хокею на льоду відбувся під час літніх ігор 1920 року в Антверпені. Його організував комітет, до складу якого входив майбутній президент IIHF . Матчі проводили за . Перший раунд був турніром на вибування, у якому визначали золотого медаліста. У другому раунді змагалися команди, які програли золотому медалісту; переможець отримував срібну медаль. У фінальному раунді брали участь команди, які програли переможцям і першого, і другого раунду; переможець отримував бронзову медаль.

Турнір тривав від 23 до 29 квітня. У ньому взяли участь сім збірних: , Чехословаччина, , , Швеція, та . Канаду представляли володарі — . Сполучені Штати скерували на турнір команду всіх зірок, до складу якої входили чотири гравці канадського походження. Шведська команда складалася переважно з гравців у хокей з м'ячем, багато з яких грали в хокей із шайбою лише під час приготувань до турніру. Канадці виграли всі три гри в першому раунді й вибороли золоту медаль. У фіналі вони перемогли Швецію, а різниця шайб проти всіх суперників становила 27–1. У наступних двох раундах Сполучені Штати вибороли срібну медаль, а Чехословаччина — бронзову. Система Берґваля зазнала різкої критики, особливо з боку шведів, яким довелося зіграти шість матчів (три перемоги), тоді як володарі бронзових медалей чехословаки зіграли тільки три матчі (виграли один). Автор системи Ерік Берґваль заявив, що її застосували неправильно, і що за срібну медаль мали грати всі команди, які поступилися в першому раунді, а не лише ті три, які програли Канаді. Через таку критику систему Берґваля більше не застосовували в хокейних змаганнях.

1924–1936 На перших зимових Іграх 1924 року у Шамоні турнір з хокею відбувався за круговою системою і складався з попереднього й медального раундів. Медалі присуджували за співвідношення перемог і поразок у медальному раунді. Цей формат застосовували до 1988 року, хоча кількість команд та зіграних ігор дещо змінилася. , що представляли Канаду, увійшли в історію як одна з найдомінантніших команд в історії Олімпіади, здобувши перевагу над суперниками із загальним рахунком 110:3. очолив таблицю бомбардирів — 36 голів. Збірна США виграла срібну медаль, а Велика Британія — бронзову. 36 голів Вотсона залишаються рекордом олімпійського хокейного турніру, а його 36 загальних очок (результативні передачі тоді не фікували) трималися до 2010 року, коли їх за увесь час виступів на ОІ покращив Теему Селянне.

У зимових Олімпійських іграх 1928 в Санкт-Моріці взяли участь одинадцять збірних. дістали перепустку до медального раунду, де виграли всі свої матчі із загальною різницею шайб 38–0 (11–0 проти Швеції, 14–0 проти Великої Британії та 13–0 проти Швейцарії). Збірні Швеції та вибороли свої перші медалі – срібну та бронзову відповідно. Вперше виступила збірна Німеччини, яка посіла дев'яте місце. На Олімпійських іграх 1932 Канада знову виграла золото. Цього разу змагалися чотири команди, які грали між собою по два матчі. Німеччина здобула історичну бронзову медаль, першу для себе в цьому виді спорту.

За два дні до початку зимових Олімпійських ігор 1936 у Гарміш-Партенкірхені канадські функціонери подали протест щодо двох британських гравців, та , які раніше виступали в Канаді, але без дозволу перейшли до клубів . IIHF стала на бік Канади, але Велика Британія погрожувала зняти команду з турніру, якщо хокеїстів не допустять. Щоб уникнути конфлікту, Канада відкликала протест незадовго до початку Ігор. У турнірі п'ятнадцять учасників поділялися на чотири групи. Велика Британія стала першою командою, яка окрім Канади здобула олімпійське золото. Канадці виграли срібло, а американці - бронзу. Друга світова війна завадила проведенню зимових Олімпійських ігор 1940 та 1944 років.

Виклики щодо визначення аматора 1936 року (CAHA) переглянула власне визначення аматора й вийшла з , попри ймовірність того, що її гравці втратять право виступати на Олімпійських турнірах. 1937 року заснував (AHAUS) після суперечок з США щодо статусу міжнародних аматорів. 1940 року CAHA та AHAUS об’єдналися, утворивши . Її президент добивався визнання з боку МОК на умовах, прийнятних для CAHA. Після цього президент CAHA пригрозив, що Канада може бойкотувати Олімпійські ігри через трактування поняття «аматор». Розгляд питання в МОК відклали після скасування зимових Олімпійських ігор 1940 та 1944 років через Другу світову війну. 1947 року LIHG погодилася на об’єднання з Міжнародною асоціацією хокею із шайбою, змінила назву на IIHF та визнала AHAUS регуляторним органом хокею у США замість AAU.

1948–1952 IIHF розглядала можливість провести хокейний турнір на Зимових Олімпійських іграх 1948 року або ж організувати того року у Швейцарії окремий Чемпіонат світу. За повідомленнями, зі складу (USOC) агітував делегатів від IIHF голосувати проти допуску AHAUS до участі в Іграх. LIHG ухвалила резолюцію, згідно з якою її команди змагатимуться лише з тими збірними, які затвердили CAHA та AHAUS. З цим погодився Швейцарський оргкомітет. Тоді Брандидж пригрозив, що Олімпійський комітет США бойкотуватиме Ігри, якщо буде визнано команду AHAUS. Попри його постійні закиди, що команда AHAUS «заплямована професіоналізмом», Швейцарський оргкомітет наполіг на її допуску. Брандидж і AAU натомість підтримували участь студентської команди NCAA. Після тривалих переговорів, які завершилися лише вночі напередодні початку Ігор, команді AHAUS дозволили виступити, однак МОК оголосив, що її матчі не враховуватимуться в офіційній турнірній таблиці.

та здобули по сім перемог і зіграли внічию у матчі між собою. Чемпіонів визначили за різницею шайб: Канада випередила суперника із середнім показником 13,8 шайби за гру проти 4,3 у Чехословаччини. Збірна Чехословаччини досягла прогресу, вигравши чемпіонати світу 1947 та 1949 років. Команда AHAUS 1948 року посіла четверте місце.

1950 року розпочалися обговорення, чи має бути хокей у програмі зимових Олімпійських ігор 1952 в Осло. МОК вимагав гарантій, що збірні дотримуватимуться його аматорського кодексу, а не правил IIHF, і прагнув усунути від переговорів президента IIHF . Джордж Дадлі та В. Дж. Гарді заявили, що за таких умов перемовини неможливі і що вони не погодяться відсторонити Крааца. Дадлі назвав підхід МОК диктаторським і недемократичним, і припустив, що IIHF обговорюватиме проведення власного чемпіонату світу 1952 року. Крім того, він наголосив, що Олімпійські ігри без хокею матимуть фінансові труднощі. У підсумку хокей залишили в програмі, а олімпійським чемпіоном вдруге поспіль стала . Наступної золотої медалі їй доведеться чекати 50 років. вибороли срібну медаль, а шведи — бронзову. Фінляндія дебютувала на турнірі.

1956–1976