Арнор (від квен. Arnanóre/Arnanor та синд. Ara (високий, королівський) та (N)dor (земля), у перекладі — «Королівська земля») — у творах північне королівство дунаданів у Середзем'ї. Свою назву воно отримало тому, що було засновано Еленділом, який був Верховним Королем не тільки для Арнору, але також і для Ґондору. Фактично як єдина держава проіснувало до 862 року Третьої Епохи та було відновлено лише на початку Четвертої Епохи після Війни Персня та коронації Араґорна.
Як розповідається у додатках до «Володаря Перснів» «у часи розквіту Арнор охоплював увесь Еріадор, окрім земель за річкою Лун та земель на схід від Сірого Потоку і Шумної, де розташовувалися Рівенделл і Край Гостролиста»Толкін, Дж. Р. Р. Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. — Львів: Астролябія, 2006, с. 965; Населення Арнору складалося не тільки з дунаданів, але також включало у себе як людей, споріднених з аданами, котрі раніше перебували у дружніх стосунках з нуменорцями, так і місцеві племена, частина з яких ставилися до дунаданів вороже. Серед них були, наприклад, нащадки народу, який колись жив у Білих Горах, споріднені з горянами Сірого Краю. Столицею Арнору був Аннумінас на березі озера Ненуял.
Історія
Заснування та перші роки існування Арнору Арнор було засновано 3320 року Другої Епохи Еленділом, чиї сини Ісілдур та Анаріон приблизно у цей самий час заснували Ґондор на півдні Середзем'я. Історії обох цих держав тісно пов'язані між собою, і обидва вони відомі як Королівства Дунаданів у Вигнанні.
Ще до заснування Арнору на його теренах жила досить велика кількість нуменорського населення, яка опинилася там у процесі повільної еміграції нуменорців з Острову, що почався за часів Тар-Менелдура та, особливо, Тар-АлдаріонаTolkien, J. R. R. (1980), Christopher Tolkien, ed., Unfinished Tales, Boston: Houghton Mifflin, Aldarion and Erendis: The Mariner's Wife, ISBN 0-395-29917-9. Більшість нуменорців жили у гавані Віньялонде, пізніше відомої як Лонд-даерJ.R.R. Tolkien, Christopher Tolkien (ed.), Unfinished Tales, «The History of Galadriel and Celeborn». До появи дунаданів землі Арнору були батьківщиною для «людей сутінків» (), споріднених з аданами, і тому найперші колоністи невдовзі змішалися з корінним населенням. Від початку землі Арнору вважалися кращими для проживання за південні землі, які пізніше стали частиною Ґондору, тому що неподалік у Ліндоні жили Ельфи з народу Ґіл-Ґалада. Але пізніше, коли нуменорці підпали під тінь Саурона, вони почали селитися все далі на південь у портових містах, як-от Пеларґір або Умбар.
Отже, Еленділ прибув до краю, населеного людьми, які, на відміну від його сучасників у Нуменорі, загалом залишалися друзями ельфів, і які, на відміну від місцевого населення земель Ґондору, зберегли знання та мудрість Давніх Часів. Під час Війни Останнього Союзу Арнор утратив переважну більшість населення і тому арнорське військо після повернення з Мордору нагадувало лише бліду тінь своєї минулої сили.
Після загибелі Еленділа, який був першим королем Арнору, його старший син Ісілдур перебрав владу над Північним Королівством та проголосив себе Верховним Королем Арнору та Ґондору, яким він раніше управляв спільно із братом. Однак у 2 році Третьої Епохи він загинув під час повернення на північ, потрапивши у засідку орків на Ірисових полях. Оскільки троє його старших синів загинули разом з ним, наступним королем Арнору після кількох років безвладдя у 10 році Третьої Епохи став наймолодший син Ісілдура Валанділ, який тоді був ще дитиною та жив у Рівенделі. Утім, ані Валанділ, ані його спадкоємці (яких усього було шестеро) ніколи не робили серйозних спроб утвердити своє верховенство над Ґондором, то ж після загибелі Ісілдура обидві країни існували вже як рівні та незалежні держави.
Розквіт та початок занепаду Після перемоги Останнього Союзу Арнор перебував на вершині своєї слави та могутності. . З Ґондором його з'єднувала Королівська, або Північно-Південна дорога, яка проходила землями Каленардону. У Мінгіріаті та Енедвайті обидва королівства спільно підтримували її у порядку, і так само спільно формували гарнізон у Тарбаді. Територією Арнору проходила також Східно-Західна дорога, яка з'єднувала Рівенделл із Сірими Гаванями.
У Північному Королівстві перебували також три з семи палантирів, привезених Вигнанцями з Нуменору — один у Аннумінасі, один на вежі Амон-Сул і один у вежах Емін-Берайд.
Однак у дійсності сили Арнору суттєво підірвала війна та поразка на Ірисових полях, і північні дунадани так ніколи й не оговталися після своїх втрат. Перші кілька століть Третьої Епохи були досить спокійними, але схоже, що вже навіть на цьому етапі населення Арнору почало скорочуватися .
Громадянська війна та розпад Після смерті у 861 році Третьої Епохи Еарендура, десятого короля, через суперечки між трьома його синами у Арнорі розпочалася громадянська війна. Найстарший син Еарендура на ім'я Амлаїт претендував на владу над усім королівством, однак у результаті змушений був задовольнитися лише однією з областей краю — Артедайном з центром у Форності, у той час, як двоє інших синів заснували свої власні королівства у Кардолані та Рудаурі. Колишня Арнорська столиця Аннумінас знелюдніла та перетворилася на руїни.
Розпад Арнору прискорив занепад північної гілки дунаданів. Між трьома новоутвореними королівствами час-від-часу спалахували сутички на кордонах, утім, загалом, відносини Артедайну та Кардолану залишалися рівними, у той час як Рудаур був налаштований вороже по відношенню до них обох та вступив у жорстокий конфлікт із Кардоланом за володіння вежею Амон-Сул та її палантиром.
Близько 1300 року Третьої Епохи у горах на північний схід від Арнору постала лиха сила Короля-Чаклуна, який утворив утворив своє власне королівство у Анґмарі. Пізніше стало відомо, що то був проводар назґулів, розсіяних після перемоги Останнього Союзу над Сауроном у 3434 році Другої Епохи, проте не знищених остаточно.
Падіння Останніми королями Рудаура були вже не нуменорці, але нащадки людей, які перебували на службі у Короля-Чаклуна. Під їхньою владою край перетворився на васала Анґмару та на ворога Кардолану та Артедайну. 1409 року Третьої Епохи Анґмар підкорив та знищив Рудаур як незалежне королівство, і останні з дунаданів, так само, як і більшість іншого населення, залишили цей край. Постійні битви з Анґмаром почали виснажувати сили Артедайна, а Кардолан припинив своє існування невдовзі після 1409 року Третьої Епохи.
Формально з падінням Рудаура та Кардолана Артедайн залишився єдиним правонаступником колишнього Арнору, однак фактично цей край був лише блідою тінню колись великого та могутнього королівства Арнору до його розділення. Остаточно Артедайн впав у 1974 році Третьої Епохи, коли Король-Чаклун взяв Форност. Наступного року коаліція ельфів Ліндону і Рівенделлу, людей Ґондору та залишків людей Артедайну здобула «піррову перемогу» у Битві за Форност, звільнила місто та знищила сили Анґмару. Однак відновлювати королівство було вже нікому: більшість населення Арнору загинула у війнах; уціліли тільки гобіти у Ширі та люди у Брі і, можливо, кількох інших поселеннях. Тому залишки дунаданів Арнору переселилися у місцевість під назвою Кут на південь від Рівенделу, де деякі з них стали відомі як Слідопити Півночі. З допомогою ельфів ці люди залишилися схованими від решти Середзем'я та перетворилися на ізольований та мандрівний народ.
Відновлення
Після своєї коронації під іменем Короля Елесара Араґорн відновив Арнор як частину нового Возз'єднаного Королівства і знову зробив його столицею Аннумінас. З падінням Саурона Арнор знову перетворився на безпечне для проживання місце, і, хоча у ньому залишилося значно менше населення, ніж у Ґондорі на півдні, за деякий час Арнор знову перетворився на більш населений край, не зважаючи навіть на те, що територія його зменшилася з наданням самоуправління Ширу.
Землі Арнору
Артедайн Артедайн (, від діалектного синдарського «ард», ardh («королівство») та «едайн», edain («адани»), у перекладі — «Королівство Аданів») — область у Арнорі, а згодом незалежна держава, що розташовувалася на північному сході Еріадору в землях від льодової затоки Форохель на півночі до річки Барандуїн (Брендівинної) на півдні та від річки Лун на заході до Грозогір на сході. Включав також землі на північ від Східно-Західної дороги.
Як незалежна держава виник у 861 році після смерті короля Еарендура унаслідок суперечок між його синами. Першим королем Артедайну став старший син Еарендура Амлаїт, який переніс столицю з Аннумінаса до Форноста. На території Артедайну залишилися усі три палантири Арнору. Найбільшими містами краю були вже згаданий Форност та Брі з прилеглими околицями. Аннумінас, хоч і залишився на території Артедайну, однак після розпаду Арнору знелюднив та перетворився на руїну.
На відміну від інших королівств, що утворилися на території Арнору, у Артедайні лінія нащадків Еленділа та Ісілдура ніколи не переривалася, хоча у Кардолані та Рудаурі їхній їхній рід через деякий час припинив своє існування. Тому вже у 14 столітті Третьої Епохи королі Артедайну почали претендувати на верховну владу над усім колишнім Арнором, і на знак цього, починаючи з Арґелеба І, почали обирати собі імена з префіксом «ar (a)» (король, королівський).
Між Артедайном та іншими двома королівствами часто спалахували конфлікти, головним чином за право володіння Грозогорами та землями на захід від них. Крім того, і Рудаур, і, спочатку, Кардолан, перетендували на вежу Амон-Сул, у якій зберігався один з палантирів.
Близько 1300 року Третьої Епохи на північно-східному кордоні Артедайну постало королівство Анґмар. Його правителем був Король-Чаклун, проводар назґулів, хоча тоді це ще не було відомо дунаданам. Приблизно у цей час Арґелеб І, син Мальвеґіла, уперше почав претендувати на владу над усім Арнором, але проти нього виступили горяни Рудаура, які на той момент захопили владу у краї та вступили у спілку з Анґмаром. У зв'язку з цим, Арґелеб І збудував укріплення на Грозогорах, однак, коли 1356 року Рудаур разом з Анґмаром напали на Артедайн, він загинув у битві. У зв'язку з новою загрозою, яка виходила від Анґмару, Кардолан визнав суверенітет Артедайна над своїми землями, і відтоді терен знову почав називатися Арнором. Арвелеґ, син Арґелеба І, разом з союзниками-кардоланцями та у спілці з Ліндоном вибив ворогів з Грозогір, і після того протягом 53 наступних років утримував кордон по лінії Грозової, Великої дороги та річки Мітейтель.
Кардолан за потреби надсилав допомогу Артедайну, однак 1409 року Третьої Епохи і він, і Рудаур були завойовані Анґмаром, а вежу Амон-Сул було спалено та сплюндровано, а Артедайн уцілів тільки завдяки ельфійській допомозі з Лоріену та Гаваней.
Після 1409 року наступ Анґмару було зупинено, і Північне Королівство насолоджувалося миром, хоча його населення продовжувало скорочуватися. Це скорочення набуло настільки загрозливого характеру, що 1601 року король Арґелеб ІІ віддав чималу дещицю найкращих орних земель Артедайну прибулим гобітам, оскільки ці землі повністю знелюднилися. Цю місцевість пізніше стали називати Широм.