London Calling (, ) — третій студійний альбом британського панк-рок-гурту The Clash. У Великій Британії платівка вийшла 14 грудня 1979 року на лейблі CBS Records; американський реліз відбувся 1980 року на лейблі Epic Records. На цьому альбомі The Clash продемонстрували широту своїх можливостей: музика з елементами ска, фанку, соулу, джазу, рокабілі, реґі становила набагато багатшу палітру, ніж на двох попередніх студійних роботах гурту. У текстах зачіпаються соціальні проблеми суспільства, такі як безробіття, конфлікти на національному ґрунті, вживання наркотиків, а також проблеми неповнолітніх.
Платівка отримала схвальні відгуки і останнім часом займає восьму позицію в списку 500 найкращих альбомів усіх часів за версією журналу Rolling Stone. London Calling потрапив в десятку найкращих альбомів чарту Великої Британії, а однойменний сингл з нього досяг Top 20 в UK Singles Chart. Загалом у всьому світі було продано понад 5 мільйонів примірників платівки. У США вона отримала статус платинової, у Великої Британії — золотий . Таким чином, альбом став не лише найуспішнішим в дискографії The Clash, але й одним з найуспішніших альбомів за всю історію рок-музики.
Запис та продюсування Після завершення запису другого студійного альбому Give 'Em Enough Rope (1978) гурт розлучився з продюсером Бернардом Родсом, який допікав музикантів постійними нотаціями та повчаннями. Обстановка на репетиціях одразу стала спокійнішою та такою, що розташовує до вільної творчості, але музикантам довелося покинути лондонську студію в районі Кемден та шукати собі новий притулок. The Clash, натхненні у той час музикою у жанрах рокабілі, ска, реґі та джаз, почали запис нового матеріалу влітку 1979 року. Тур-менеджер Джонні Грінн знайшов студію Vanilla Studios, розташовану в одному з гаражів в районі Пампліко в центрі Лондона. Там The Clash за короткий термін написали та звели демо нових пісень: автором музики став Мік Джонс, а більшості текстів — Джо Страммер .
В серпні 1979 року колектив почав запис London Calling на студії Wessex Sound Studios. До великого незадоволення представників компанії CBS Records, музиканти звернулися з проханням спродюсувати альбом до Гая Стівенса, давши йому другий шанс після невдачі з демозаписами гурту 1976 року. Стівенс був менеджером та продюсером Mott the Hoople, одного з найулюбленіших гуртів Міка Джонса. Однак Гай мав серйозні проблеми з алкоголем та наркотиками, а його анархічні методи роботи були не типові для музичної індустрії. Одного разу під час запису одного з альбомів Mott the Hoople п'яний Стівенс підпалив студію. Під час роботи з The Clash Гай теж часто здійснював ризиковані дії, наприклад, для створення потрібної атмосфери, розкидав по студії стільці та драбини. У підсумку зі Стівенсом The Clash чудово спрацювалися, особливо басист Пол Сімонон, який зазначав, що робота продюсера надала істотний вплив на гурт, а його допомога допомогла їм краще згуртуватися як колективу.
У перервах між роботою в студії музиканти грали у футбол. Спільні заняття спортом сприяли поліпшенню взаємин в гурті, а також дозволяли на час відволіктися від напружених студійних сесій. В результаті процес запису став легшим та продуктивнішим.
У вересні музиканти вирішили відпочити від роботи над платівкою та вирушили в турне Take The Fifth Tour по США. Це знову викликало невдоволення представників лейблу CBS, які вимагали від гурту нового матеріалу як можна швидше. Крім того, дотримуючись традицій панку, The Clash відмовлялися стягувати на концертах з відвідувачів більше трьох доларів, в той час як сам гурт волів жити в готелях класу люкс. Як наслідок, лейбл не був зацікавлений у фінансуванні гастролей, що викликало серйозну нестачу коштів. Відносини між музикантами та CBS ставали все більш напруженими.
В кінці жовтня The Clash повернулися в Лондон та продовжили запис альбому. Пісні записувалися за один-два підходи, і основна частина роботи над альбомом була завершена за кілька тижнів.
Музика та тексти пісень
Заголовна пісня на альбомі, «London Calling», була написана частково під враженням від вибуху ядерного реактора в Три-Майл-Айленд в березні 1979 року. Текст Джо Страммера також зачіпає теми зростання безробіття, національних конфліктів та наркоманії в Великій Британії . Друга пісня на диску, кавер-версія рокабілі Вінса Тейлора «Brand New Cadillac» 1959 року, хронологічно була першою композицією, записаної для альбому. Колектив називав її однією з перших рок-н-рольних пісень Великої Британії, і учасники гурту часто прослуховували її для «розігріву» перед записом інших композицій. Трек «Rudie Can't Fail» поєднує в собі елементи соул, реґі та поп-музики, на ньому також присутня мідна духова секція. Текст пісні представляє хроніку життя безтурботного молодого осіба, якого критикують за те, що він не може навчитися вести себе як відповідальний дорослий.
«Spanish Bombs»: тема композиції — громадянська війна в Іспанії. Пісня отримала схвальні відгуки від журналістів, один з яких навіть заявив, що «поєднуючи вдумливий текст та енергійне виконання, пісня стала найкращим моментом London Calling». Восьмий трек альбому, «Lost in the Supermarket», був написаний Страммер, який уявляв собі як проходило дитинство Джонса з його матір'ю та бабусею, коли їм доводилося жити в підваліLondon Calling: 25th Anniversary Legacy Edition. «The Last Testament — The Making of London Calling». Information about the recording of London Calling. 18 лютого 2008 року.. Пісня спершу була записана, як інструментальна композиція та названа «Working and Waiting». Ця пісня про людей, які залишили юнацький ідеалізм та стали частиною бездушного «дорослого» світу. Пісня закликає молодь боротися проти статус-кво. Десятий трек, , — перша композиція The Clash, автором якої став бас-гітарист Пол Сімонон, він так само виступив як провідний вокаліст. Сімонон спочатку не був упевнений в тексті своєї пісні, що описує параноїдальний погляд на життя, але у результаті вирішив дописати її спільно зі Страммером.
У тексті «Death or Glory» Страммер описував ретроспективу свого життя, визнаючи зростаючі складнощі та відзначаючи тяжкість відповідальності, яка лягає на плечі дорослої людини. Під час роботи над «The Card Cheat», група записувала всі інструменти двічі та накладала одну запис на іншу, намагаючись створити дуже об'ємне та потужне звучання. Кавер-версія реґі-хіта «Revolution Rock» отримала суперечливі оцінки від преси. Страммер та Джонс були розкритиковані виданням New Musical Express за «нездатність створити переконливу пісню про кохання». Остання пісня альбому, «Train in Vain», повинна була поширюватися безкоштовно, по рекламному угодою з New Musical Express, але угода зірвалася, і композиція була додана в альбом в останній момент, — вже після того, як конверти були віддруковані, через що пісня на обкладинці першого видання London Calling не вказана.
Назва та обкладинка Робочим варіантом назви альбому було The Last Testament, але в підсумку музиканти вирішили іменувати його London Calling по назві першої композиції платівки. Вираз походить від тексту військових позивних, коли абонент, що зв'язується по радіостанції, спочатку вимовляє: «This is London calling» .
На обкладинці альбому зображений басист Пол Сімонон, який розбиває на сцені свій Fender Precision Bass під час концерту в нью-йоркському залі Palladium 21 вересня 1979 року в рамках американського турне Take The Fifth Tour. Фото зробила Пенні Сміт, що знімала гурт на концертах і за лаштунками спеціально для London Calling. Сміт не хотіла використати цей кадр, вважаючи, що промахнулася з фокусом, але Страммер та графічний дизайнер Рей Лоурі переконали її, що потрібен саме цей знімок та затвердили його остаточно. 2002 року журнал Q назвав фотороботу Пенні Сміт «найкращим рок-н-рольних знімком всіх часів», підкресливши, що автору вдалося схопити «кінцевий момент рок-н-ролу — повну втрату самоконтролю». Сам конверт London Calling видання помістило на дев'яте місце в списку «100 найкращих обкладинок альбомів всіх часів» .
Обкладинка була оформлена Реєм Лоурі і є пастішем на перший альбом Елвіса Преслі Elvis Presley; використані ті ж шрифти назви, кольору та загальна ідея.
Відомий художник Емін Трейсі, запрошений Джо Страммером супроводжувати групу в турне 1979 року, сказав, що ніхто навіть не помітив, що фотографія була не в фокусі, оскільки під час гастролей половина оточення групи і самі музиканти постійно перебували в нетверезому стані.
16 грудня 2009 року, через два дні після того, як London Calling «відзначив» своє тридцятиріччя, оригінал обкладинки та комплект невиданих начерків до оформлення конверта пластинки був виставлений на аукціоні Bonhams' Knightsbridge в Західному Лондоні. Організаторам торгів вдалося виручити більш сімдесяти тисяч фунтів стерлінгів. 2010 року британської королівська пошта випутила серію марок із зображенням обкладинок класичних альбомів, до числа яких увійшов і London Calling.
Реліз 1979 року альбом вийшов на грамплатівках в Великої Британії, а в США на платівках та касетах Stereo 8 в 1980-м. В Японії альбом вийшов в обкладинці формату gatefold (довгий буклет, що складається гармошкою). Попри те, що London Calling вийшов як подвійний альбом, він, в традиціях панка, продавався за ціною однієї платівки, за наполяганням самих музикантів. Лейбл CBS спочатку відкинув пропозицію групи про видання подвійного альбому. Натомість в CBS дали дозвіл на включення у видання безкоштовної дванадцяти-дюймової пластинки. Але в підсумку ця запис стала повноцінним другим LP з дев'ятьма додатковими треками.
Перший час випуск London Calling супроводжувався переконливими продажами. Було реалізовано більше двох мільйонів платівок. Альбом досяг дев'ятий рядок у головному британському чарті і пізніше був сертифікований, як золотий. Він так само став комерційно успішним і за межами Великої Британії, діставшись до другого місця в чартах Швеції і до четвертого — в Норвегії. В Америці найкращим досягненням альбому London Calling стало 27 місце в чарті Billboard Pop Albums, в лютому 1996 року альбом був сертифікований як платиновий.
Сингли з London Calling стали одними з найуспішніших в кар'єрі групи. Заголовний сингл, що містить на другій стороні композицію «Armagideon Time», вийшов перед релізом платівки, 7 грудня 1979 року. Він досяг 11-го місця в UK Singles Chart. На пісню «London Calling» режисером було знято перший постановочне музичне відео The Clash, в якому музиканти з інструментами в руках за чергою проходять по висячому мосту, і потім група вночі, під проливним дощем виконує композицію на борту катера в одному з затонів Темзи.
У США композиція «Train in Vain» була об'єднана з «London Calling» у подвійній сингл, що вийшов у лютому 1980-го року. Він досяг 23 місця в Billboard Hot 100, а також 30-го місця в Disco Top 100.
Слідом за виходом альбому, на початку січня 1980 року, музиканти вирушили у велике турне Великою Британією Sixteen Tons Tour. Концерти групи відкривав відомий ямайський ска-виконавець та ді-джей Майки Дреді. Спочатку він з недовірою поставився до пропозиції виступати з білою бунтарською панк-групою, але після нетривалих умовлянь погодився. Серед британських шанувальників The Clash пройшла хвиля обурення; ді-джейські сети Майки Дреда викликали відверте роздратування у панків, а музичні експерименти самої групи були їм абсолютно чужі. Однак, всі концерти The Clash пройшли з аншлагом.
Перевидання