Ісихасти́чна літерату́ра — напрям літератури, що поширився на межі XIII—XIV ст. після утворення містичного руху раннього християнства — ісихазму. Для нього характерне послідовне дотримання духовних принципів життя Ісуса Христа. Заперечення античної риторики, орнаментального азіанізму супроводжувалося суворими вимогами ригоризму, який підтримувало чернецтво у християнізованому Єгипті IV—VII ст., перейняте прагненням досягти стану «чистого серця», вивільнити його від лихих помислів, що досягається сторазовим повторенням молитви Св. Пархомія: «Господи Ісусе Христе, Сине Божий, помилуй мене, грішного!» Такі жорсткі настанови стали основою релігійно-філософського та літературного напряму XIV ст. у Візантії перед агресією Туреччини та Флорентійською унією, спроб відновити єдину, не роз'єднану церкву, що викликало гостру реакцію у православних колах.
Представники ісихастичної літератури Григорій Синайський (Синаїт) та Григорій Палама — головні представники цього напряму в перекладній літературі.
Залишилися й дрібні рештки української праці цього напряму: це, наприклад, короткий опис афонського життя, писаний печерським архімандритом Досифеєм (XIV—XV ст.), збережений касіянівською обробкою Патерика (1462 рік). На Афоні працює коло 1431 року переписувач Афанасій Русин тощо. Видатних літературних прибічників ісихазму (як на півночі Ніл Сорський), в Україні не було.
Лише на межі XVI—XVII ст. пізню традицію ісихазму перейняв Іван Вишенський. Шлях до Бога Вишенський знає лише внутрішній, духовний; цей шлях містичний, шлях самоочищення та просвітлення, як його в традиції старої містики знову відкрили афонські «ісихасти»: містик «своє начіння душеносноє очистив . . . і тот сосуд душевний сльозами помив; постом, молитвою, скорбми, бідами, трудом і подвигом вижер, випік і виполеровав, і новоє чистоє насіння богословія посіяв.»
Поширення цього стилю в Україні пов'язане з діяльністю київських митрополитів Кипріяна та Григорія Цамблака.
Поширення ісихастичної літератури на українських землях Пожвавлення культурних відносин між Україною та південнослов'янськими землями припадає на другу половину XIV — першу половину XV ст. Цей період, що дістав назву другого південнослов'янського впливу, тією чи іншою мірою позначився на духовній культурі українського народу. Хоча кардинально не охопив жодну її галузь. Оскільки українська культура цього часу продовжувала свій розвиток переважно у річищі традиції Київської Русі.
Через посередництво болгар на українських землях поширюється ісихазм. Характерно, що поширення ісихастських ідей у XIV—XV ст. виявлялося не так у появі творів самих теоретиків ісихазму, як у перекладах та переписуванні теологічної літератури, яку рекомендували для читання Григорій Синаїт та Григорій Палама. У другій половині XIV—XV ст. значна частина рукописних збірок, створених в Україні, Білорусі та Росії, містить твори Іоанна Синайського, Ісаака Сирина, Діодоха Фотійського, Симеона Нового Богослова, Ісихія, Максима Сповідника, Василія Великого, Григорія Синайського, Авви Дорофея, Калліста, Ніла Синайського, Псевдо-Діонісія Ареопагіта.
Писання останнього в повному обсязі привіз митрополит Кипріян у копії, яку зробив з південнослов'янського перекладу, здійсненого на Афоні сербським ченцем Ісаєю 1371 р.
З ісихастським рухом і другим південнослов'янським впливом пов'язана й поява «Діоптри» («Душезрительноє зерцало») візантійського ченця Филиппа Монотропа (Пустельника). Найбільш ранні українські списки цього твору датуються другою половиною XIV ст. Твір був перекладений з грецької мови болгарськими ченцями-ісихастами в середині XIV ст. «Діоптра» складається з «Плачу» та досить об'ємного «Діалогу» — розмови Душі-володарки і Плоті-служниці. Плоть відповідає на питання Душі про людську природу. За Филиппом Пустельником — Плоть (Тіло) — знаряддя Душі, її служниця; за плотські гріхи відповідає Душа. Филип Монотроп у «Діоптрі» використав Біблію, твори отців церкви та античних філософів. «Діоптра» широко побутувала на православнослов'янських землях до XIX ст. Саме зацікавленість внутрішнім світом людини, викликана філософією ісихастів, а можливо, й появою передренесансних настроїв, сприяла популярності цього твору в Україні.
Головним осередком ісихастської ідеології в Україні став на деякий час Києво-Печерський монастир. Але на східнослов'янських землях засвоєння ісихазму було переважно практичне: тут користувалися результатами ісихастських диспутів, а вчення як таке не розвивалося. На основі послання печерського архімандрита Досифея до священноінока Пахомія (кінець XIV — початок XV ст.) можна твердити, що популярна серед ісихастів молитва Ісусова («Господи Ісусе Христе, сине Божий, помилуй нас (мя грішнаго)») на той час вже була відома у Києві.
Погляди Григорія Синаїта та Григорія Палами на слово й мову взагалі було покладено в основу так званої Євтимієвої реформи слов'янської писемності та емоційно-експресивного стилю («плетіння словес»), який з кінця XIV ст. почав застосовуватись і в Україні. Основний принцип цього стилю базувався на філософії ісихастів: ті автори, які культивували його, намагалися знайти у матеріальному нематеріальне, виявити християнські істини в усіх галузях життя. Твори, написані в стилі «плетіння словес» помережені окличними реченнями, риторичними запитаннями, внутрішніми монологами, неологізмами, нагромадженням синонімів, епітетів, порівнянь тощо. Ці художньо-стильові засоби надають мовленню підвищеної емоційності й служать абстрагованості викладу. Автори гіперболізують свої почуття, чимало уваги намагаються приділити внутрішньому світу людини. Зауважимо, що формальні показники емоційно-експресивного стилю не були принципово новим явищем в українській писемності. Чимало художньостильових засобів, якими оперували автори XV ст., були відомі письменникам попередніх епох і особливо XII—XIII ст., тобто доби орнаментального стилю, але «плетіння словес» включало також і підвищену увагу до людини та її психології. Саме це явище було тісно пов'язане з ісихазмом і з'явилося лише наприкінці XIV ст.
Емоційно-експресивний стиль виявився переважно у літературі «високих» жанрів — житіях, проповідях і похвальних словах. Поширення цього стилю в Україні пов'язане з діяльністю двох видатних церковних і культурних діячів, болгар за походженням та ісихастів за поглядами — Кипріяна та особливо Григорія Цамблака.
1437 р. митрополитом Київським став грек за походженням Ісидор, відомий здебільшого як церковний діяч, що 1439 р. підписав акт про Ферраро-Флорентійську унію католицької та православної церков. У зв'язку з цією подією Ісидор створює невелике «Посланіє в Лядскую, и в Литовскую, и в НЂмецкую землю, и на всю Русь», у якому викладаються основні положення угоди між представниками двох християнських конфесій. Послання стверджує, що православний і католицький обряди однаково святі, що немає різниці між грецькими і «латинськими» церквами, «понеже обоє то єдино єсть». Оскільки Ісидор навряд чи знав слов'янську мову, то це послання, мабуть, було втілене у літературну форму кимось з його почту у Будині (Буді) 1440 р. Стиль послання — типовий зразок «плетіння словес». Відоме також послання Ісидора до старост і воєвод міста Холма (1440), у якому митрополит просить їх не кривдити священика Бавила. До Ісидорової літературної спадщини належить і ряд творів грецькою мовою.
У XV — першій половині XVI ст. виникає так званий Литовсько-Білоруський літопис, найстарша редакція якого постала у 40-х рр. XV ст. До складу літопису входять декілька цілісних творів, що вирізняються із загального тексту змістом, стилем, а частково й жанровими особливостями. З-поміж них варто виділити повість «О Подольской земли» та «Похвалу о великом князи ВитовтЂ».
Надана істориками назва літопису «Литовсько-Білоруський» відображає орієнтацію на історію Литви і Великого князівства Литовського; з огляду на «західноруську» (тобто білорусько-українську мову) його можна назвати Білорусько-Литовським. Оскільки у той час більшість українських земель входили до складу Великого князівства Литовського, літопис відображає також історичне минуле України, окремі ж його складові частини побудовані на українському матеріалі, участь книжників України в цих випадках дуже ймовірна. До таких складових частин літопису належить згадувана вже оповідь «О Подольской земли», присвячена завоюванню литовськими князями-братами Коріятовичами Українського Поділля у середині XIV ст. Утвердившись на цих землях, князі збудували там ряд міст, заснували фортецю Кам'янець і, як могли, обороняли Поділля від татарських нападів. Коли наймолодший Коріятович — Федір став князювати у своїх володіннях, то відмовився визнавати владу великого литовського князя Вітовта. Останній силою захопив Подільську землю, а Федір знайшов притулок в угорського короля Сигізмунда, що подарував вигнанцю Мукачівську домінію на Закарпатті. Стиль повісті «О Подольской земли» досить простий, позбавлений риторичних прикрас, близький до стилю урядових грамот Великого князівства Литовського.
«Похвала князю Вітовту» — найхудожніший твір, що органічно ввійшов до складу Литовсько-Білоруського літопису. Панегірик було складено не раніше 1428 р. й не пізніше 1430 — року князевої смерті. «Похвала» починається словами, що дуже нагадують вислів з Біблії: «Тайну таити цареву добро єсть, а дела велика государя поведати добро ж єсть. Хочю вам поведати о великом князи Александри, зовемом Витовти Литовском и Руском…». Далі автор, часто вживаючи біблійні вислови і образи, гіперболічно змальовує могутність князя, зовсім не дбаючи про правдивість зображення його діянь. Як і Григорій Цамблак у «Житії Стефана Дечанського», автор «Похвали» ідеалізує свого героя, надаючи йому таких рис, яких князь не мав, використовуючи при цьому звичайний арсенал засобів «плетенія словес». Панегірист не може підібрати слів, щоб гідно розповісти про діяння князя Вітовта, про його силу і хоробрість — для нього це однаково, що людині «испытати высота небЂсная и глубина морская». Могутність князя порівнюється з нестримною у своїй течії річкою, а мудрість його — з невичерпним морем. У своєму захопленні персонажем автор фактично зображує Вітовта найсильнішим володарем Європи: йому підкоряються не тільки польський король Ягайло, а й римський король, московський князь, татарські хани, молдавський господар. І хоча Вітовт поширює свою державу, але з сусідніми країнами живе мирно і приязно.
Головна ідея «Похвали Вітовту» — апологія політичної незалежності Великого князівства Литовського від Польщі, що, безумовно, відповідало інтересам українського і білоруського народів. Невипадково автор вказує, що Вітовт тримав під своєю владою «многия земли, сопроста реку, вся Руская земля».
Незважаючи на те, що «Похвалу» загалом написано у новому для Білорусі та України емоційно-експресивному стилі, у ній відчувається вплив творів Кирила Туровського, зокрема «Слова про розслабленого», фольклору, а також стилю ділових документів, що писалися тоді на землях Великого князівства Литовського.
Риси літературності ділові документи мали нерідко, оскільки «писання для себе» і писання для читачів не було чітко розмежованим. До 1442 р. належить заповіт князя Андрія Володимировича, короткий літературний вступ до якого написав старець Пафнутій (Пахнутій) у Києво-Печерському монастирі. Цей книжник кількома реченнями просто і вправно передав меланхолійні роздуми князя «съ своєю женою и съ своими дЂтками» над могилами родичів і «всЂх святых отцев» про минущість людського життя: "И размыслих на своєм сердци: "колико то гробов, a всЂ тыи жили на сем свЂтЂ, а пошли всЂ къ Богу. И помыслил єсмь: «По малЂ и нам тамо пойти, гдЂ отци и братіа наша…». Ця літературна мініатюра свідчить, що талановитих стилістів не бракувало в Україні й у ті часи.