Ки́ївська Русь — східноєвропейська феодальна монархічна держава зі столицею в Києві, що існувала впродовж IX—XIII століть. Назва Київська Русь є усталеною в історіографії, у тогочасних же джерелах відома як «Руська земля», або «Русь». У західних пам'ятках інколи всю Київську Русь неофіційно називали королівством, а її великих князів іменували королямиІсаєвич Я. Д. Королівство Русь // .
Ядром Київської Русі було середнє Подніпров'я, яке власне і називалося Руською землею. У часи найбільшої могутності Київська Русь простягалася від Білого моря на півночі до Чорного моря на півдні, і від верхів'їв Вісли на заході до середньої Волги на сході. Основним населенням країни були нащадки східнослов'янських племен, в ході розширення впливу Русі відбувалася також поступова асиміляція сусідніх балтських та фіно-угорських племенhttp://litopys.org.ua/pivtorak/pivtorak.htm ПІВТОРАК Григорій Петрович // Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов.
У Повісті временних літ термін Руська земля вживається у зв'язку з подіями 852 року у Візантії. У 860 році з Києва відбувся похід руси на Константинополь, який за літописом очолювали легендарні князі Аскольд і Дір. 882 року Київ захопив варязький конунг, напівлегендарний князь Олег,Oleg // Encyclopædia Britannica Літопис руський / Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця; Відп. ред. О. В. Мишанич. — К. : Дніпро, 1989. — С. 14. ] який привіз з собою Ігоря Рюриковича і правив від його імені, що вважають початком утворення держави. Після смерті Олега Ігор воював із Візантією і загинув від рук деревлян. Вдові Ігора, княгині Ользі вдалося стабілізувати державу будучи регентом її малолітнього сина Святослава. Ставши самостійним правителем, Святослав Ігорович здійснив низку походів на схід та південь, розгромив Хозарський каганат (968). Його син Володимир Святославич, що посів трон після братовбивчої війни, розширив терени держави, розбудував Київ і охрестив Русь (988). Після його смерті спалахнула усобиця, внаслідок якої київським князем став Ярослав Мудрий. За його правління була збудована Софія Київська (1037), була укладена «Руська Правда» — перша кодифікація юридичних норм Русі, були укладені династичні союзи з низкою європейських держав. Згодом влада перейшла до тріумвірату Ярославичів, нащадки яких розділили Русь на окремі князівства, давши початок процесу феодальної роздробленості. Винятком слугують правління Володимира Мономаха та його сина Мстислава, які на певний час спромоглися консолідувати владу.
Унаслідок монгольської навали 1237—1241 років більшість руських князівств потрапили в політичну залежність від Золотої Орди. Київ втратив своє значення як політична столиця, проте руська державність була продовжена Галицько-Волинським князівством. Протягом кінця XIII — початку XV століть західні й південні землі колишньої Київської Русі увійшли до складу Великого князівства Литовського та Королівства Польського, які згодом об'єдналися у Річ Посполиту.
Назва
Власна назва:
Русь (, , ), Руська земляВойтович Л.Польський король Казимир III і боротьба за спадщину Романовичів // Вісник Львівського у-ту. Серія історична. — 2011. — Вип. 46. — С. 21.Леонід Залізняк «Давньоруська народність. Історія проблеми» Наукові записки. Том 9, Спеціальний випуск: у двох частинах. Частина 1 / Національний університет «Києво-Могилянська академія». — 1999.Войтович Л. Королівство Русі: факти і міфи // Дрогобицький краєзнавчий збірник. Збірник наукових праць. — 2003. — Вип. VII. — С. 64.; Кабінетні терміни:
Київська Русь — усталена назва в історіографії; Київська держава; Руська держава; Давньоруська держава () — популярна назва в радянській історіографії, а також — у російській.
Походження назви Термін Київська Русь виник у першій половині XIX століття.Київська Русь // Велика сучасна енциклопедія в 10 томах. Т. 5 : К — Л / [уклад. Івченко А. С.]. — Х.: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2013. — С. 48. — 351 с. — ISBN 978-966-14-4743-0. У сучасній історіографії використовується як для позначення єдиної держави, що проіснувала до середини XII століття,Рибаков Б. А. Київська Русь і російські князівства XII—XIII ст. — М., 1982. — С. 468.Горінов М. М., Горський А. А., Дайнес В. О. та ін.; Під ред. М. Н. Зуєва. Історія Росії із давнини до наших днів: Посібник для вступників до ВНЗ — М. : Высш. шк. — 1994 так і для ширшого періоду середини XII — середини XIII століть,Древнерусское государство и его международное значение. — М., 1965. С. 76 и др; Черепнин Л. В. К вопросу о характере и форме Древнерусского государства Х — начала XIII в. // Исторические записки. — М., 1972. — Вып. 89. — С. 353—408. коли Київ залишався центром країни й керування Руссю здійснювалося єдиним князівським родом на принципах «колективного сюзеренітету».Войтович Л. В. Середні віки в Україні: хронологія, проблеми періодизації // Украинский исторический журнал. — 2003. — № 4 — С. 134—139. Обидва підходи зберігають актуальність і в наш час.
У зв'язку з тим, що центром східнослов'янської держави впродовж багатьох століть був Київ, в історичній літературі Русь отримала назву «Київська Русь». Чернігівський ієромонах Леонтій Боболинський наприкінці XVII століття вжив щодо Києва вислів «отчество и праотчество своего [царя Олексія Михайловича] скиптроцарствия Кіевскаго Роскаго». Проте в той час таке визначення не набуло популярності. Тож термін Київська Русь — книжного походження й веде свій початок не з джерел, а з'явився на основі розробки московськими книжниками XVI століття, а пізніше М. М. Карамзіним, С. М. Соловйовим, В. Й. Ключевським та іншими дослідниками Російської імперії концепції про генеалогічну безперервність протягом тривалого часу правлячого в Москві князівського роду. Водночас із обґрунтуванням вказаної теорії виникли й терміни «Київська Русь», «Володимирська Русь», «Московська Русь» — за назвами центрів концентрації владних функцій. Цієї концепції дотримується більшість сучасних російських (та й не тільки російських) істориківМоця О. П. Київська Русь; результати та перспективи досліджень // Український історичний журнал. — 1996. — № 4. — С. 41.. На думку О. Толочка, це поняття виникло в російській науці як елемент періодизації історії Росії.Толочко А. Химера «Киевской Руси» // Родина. — 1999. — № 8. — С. 29—33. З часом історики ввели до наукового обігу ще два терміни «Давня Русь» і «Давньоруська держава».
У вітчизняних писемних джерелах ця держава називається «Руською землею» або «Руссю», в іноземних — «Руссю». Відповідно й народ цієї країни називали «руським». Однак цей термін не був одвічним іменем всього народу країни. Широкого вжитку він набув тут лише від IX—X століть. Уперше в давньоруському літописі він з'являється в тексті, що стосується 852 року: «Нача ся прозывати Руская земля». З початком X століття назва «Русь» набула офіційного значення.
Походження терміна «русь» є предметом дискусій істориків, що тривають уже понад 200 років. За цей час викристалізувалося щонайменше три теорії: південна, згідно з якою етнонім «русь» має місцеве, середньодніпровське походження, північна, за якою цю назву слов'яни запозичили у скандинавів, і соціальна, яка, однак, нічого не говорить про безпосереднє походження терміна, але схильна тлумачити його як назву лише верхівки східнослов'янського суспільства. Остання теорія має нині тільки історіографічний інтерес, дві перші й досі виборюють право на істинність.
Б. Рибаков, досліджуючи літописний вислів: «Поляне иже нын зовомся Русь», дійшов висновку, що полянський союз племен (див. Поляни) Середнього Подніпров'я взяв собі за самоназву ім'я одного з племен, які об'єдналися в ньому, — «рос», відомого вже в VI столітті далеко за межами східнослов'янського світу. Про плем'я «рос» говориться в сирійському джерелі VI століття — «Церковній історії» Псевдозахарія.
Чимало науковців, особливо петербурзької школи, схиляються до тієї філологічної точки зору, що пов'язує назву «Русь» із фінською назвою шведів — «Ruotsi». Однак, як зазначає історик Г. Ловмянський, якому належить ґрунтовне дослідження цього питання, у даному разі лінгвісти вийшли за межі своїх дослідницьких можливостей. Назва «Русь», як доводить Г. Ловмянський, первісно мала географічний зміст і здавна означала територію Середнього Подніпров'я. У процесі створення тут держави вона стала її назвою, а пізніше набула також етнічного й соціального значення. Німецький славіст Л. Мюллер виводив походження терміна «русь» від скандинавського етноніма «Ruder». Вказуючи на значну звукову розбіжність між термінами «рудер» і «русь», він вважав, однак, що термін «русь» вживався не як самоназва скандинавів, а лише як слов'ян, еквівалент їхньої справжньої самоназви. Історики, котрі відстоюють північне походження назви «Русь», часто апелюють до авторитету «Повісті временних літ», у якій говориться: «Отъ варягъ бо прозвашася Русью, а первое бўша словене».
Іраномовне походження терміна «русь» аргументується в дослідженнях відомого іраніста В. Абаєва. Згідно з ними, етнонім «русь» відповідає перському «ruxs», що означає сяйво, або осетинському «ruxs» — «roxs» — світлий.Ліутпранд, у своїй хроніці «Antapodosis», називає подібне походження назви «Русь»: Є народ в краях північних, яких греки за їх зовнішність звуть «руді». На початку IX століття слово «русь» як назва держави і народу з'являється в текстах арабських та візантійських письменників. В арабській літературі назва «Русь» уперше вжита середньоазійським ученим IX століття аль-Хорезмі.
Історіографія До питання походження Київської Русі вперше звернувся легендарний літописець Нестор понад вісім століть тому в «Повісті минулих літ». Трактування цього питання є одним із найзаплутаніших у вітчизняній та світовій історіографії. Вузькість джерельної бази, суперечливість і неоднозначність відомого фактичного матеріалу, хибні методологічні підходи, політична заангажованість та ідеологічні симпатії істориків неодноразово ставали на заваді об'єктивному погляду на процес виникнення Давньоруської держави. Перші спроби знайти вирішення цієї проблеми було здійснено ще середньовічними хроністами, які штучно пов'язували ранню історію Русі з відомими їм народами Східної Європи — скіфами, кельтами, сарматами, аланами.
У середині XVIII століття німецькі історики, члени Петербурзької академії наук Готліб-Зігфрід Байєр та Герхард Міллер обґрунтували концепцію норманізму. Посилаючись на літописну легенду про прикликання варягів на Русь, ці науковці висунули тезу щодо скандинавського походження Давньоруської держави.Славяне и Русь: Проблемы и идеи: Концепции, рожденные трехвековой полемикой в хрестоматийном изложении. — М., 1999. — С. 246. Рішучим опонентом і палким критиком норманізму став Михайло Ломоносов.Ломоносов М. В. Замечания на диссертацию Г.-Ф. Миллера «Происхождение имени и народа российского». Майже відразу полеміка потрапила в русло не наукової дискусії, а ідеологічного протистояння. «Космополітизмові» німецьких вчених, які, абсолютизуючи «варязький фактор», принижували державотворчу здатність слов'ян, було протиставлено «державницький патріотизм», що був своєрідним виявом зростання присутності слов'ян у керівництві Російської імперії та її Академії Наук.
На початковому етапі цієї багатовікової дискусії в основу концепцій як норманістів, так і антинорманістів було покладено хибну методологічну засаду — виникнення держави вони розглядали, по-перше, як кульмінаційний одномоментний акт, по-друге, як безпосередній наслідок діяльності конкретної історичної особи. Такий підхід і визначив коло питань, які були в центрі уваги істориків аж до кінця XIX століття.