Т-50 — радянський легкий танк періоду Другої світової війни. Розроблений в 1940 році на заводі № 174 в Ленінграді під керівництвом С. О. Гінзбурга. Також в його створенні брали активну участь конструктори І. С. Бушнєв і Л. С. Троянов.
У 1941 році Т-50 був прийнятий на озброєння Червоної армії, і завод № 174 розпочав його серійний випуск. Однак після початку Німецько-радянської війни через загрозу захоплення Ленінграда супротивником завод № 174 був спочатку евакуйований в Чкалов (Оренбург), потім ще раз у Омськ . Через брак двигунів і організаційних проблем з розгортанням випуску продукції на нових місцях виробництво Т-50 було завершено в березні 1942 року. Всього було випущено, за різними джерелами, 65-75 легких танків Т-50, які взяли участь у боях Німецько-радянської війни 1941 — 1943 роках. Один танк цієї марки був захоплений армією Фінляндії і використовувався аж до 1954 року.
За сукупністю своїх бойових, технічних і експлуатаційних властивостей Т-50 вважається одним з найкращих танків світу у своєму класі.
Історія створення
Передумови У другій половині 1930-х років основу радянських танкових військ становив легкий танк Т-26, який був найбільш масовим зразком бронетанкової техніки в СРСР довоєнного періоду. Ця бойова машина безпосередньої підтримки піхоти на полі бою на початку 1930-х була безумовним лідером в своєму класі, але швидкий розвиток зарубіжних танків і поява практично у всіх арміях світу недорогої масової протитанкової артилерії змінили стан речей в несприятливу для СРСР сторону. Одним з перших сигналів про необхідність суттєвої модернізації Т-26 стала доповідь в 1936 році відомого конструктора С. О. Гінзбурга начальнику Головного автобронетанкового управління Червоної армії (ГАБТУ) про появу нових зарубіжних машин, переважаючих Т-26 по цілому ряду параметрів. Зокрема, рекомендувалося звернути увагу на французькі танки «Рено» R 35 та «Форж-е-Шанті» FCM 36 і чехословацький «Шкода» Š-IIa, в конструкції яких вже були реалізовані перспективні технічні рішення: зварювання і лиття товстих броньових деталей, підвіска з високими експлуатаційними характеристиками. Однак ця доповідь була відкинута М. М. Тухачевським, який займав у той час посаду заступника народного комісара оборони СРСР по озброєнню.
Після зміщення, арешту і розстрілу Тухачевського в 1937 році, в керівництві армії та оборонної промисловості відбулися більш ніж значні кадрові зміни. Вже на початку 1938 року радянські військові усвідомили, що Т-26 почав стрімко застарівати, що було відзначено С. О. Гінзбургом ще за півтора року до цього. До 1938 року Т-26, все ще перевершуючи закордонні машини по озброєнню, став поступатися їм по решті параметрів. В першу чергу відзначалися слабкість бронювання і недостатня рухливість танка в зв'язку з малою потужністю двигуна і перевантаженістю підвіски. Більш того, тенденції у розвитку світового танкобудування в той час були такі, що вже в самому найближчому майбутньому Т-26 міг втратити і останню свою перевагу — в озброєнні, тобто до початку 1940-х років стати остаточно застарілим. Однак відразу перейти до проєктування принципово нового танка підтримки піхоти радянське керівництво не зважилося, порахувавши, що конструкція Т-26 ще має можливості для її серйозної модернізації. Однак, конструкторське бюро заводу № 185 під керівництвом С. О. Гінзбурга отримало дозвіл на виготовлення дослідної машини з посиленими бронюванням і підвіскою. Під назвою Т-111 такий прототип був побудований у квітні 1938 року, випробуваний і в цілому отримав непогані відгуки, але по своїй масі він перейшов в категорію середніх танків, тобто перша спроба створити легкий танк з протиснарядним бронюванням на заміну Т-26 не вдалася.
Дослідні модернізовані Т-26 По завершенні випробувань Т-111, використавши отриманий при цьому досвід, наприкінці 1938 року С. О. Гінзбург і співробітники його КБ почали роботу над проєктом танка Т-26М з посиленою підвіскою по типу чехословацького танка Š-IIa, який в той час проходив випробування в СРСР (радянський уряд тоді розглядав питання його покупки). Однак до прийнятної для обох сторін угоди прийти не вдалося, тому з санкції наркому оборони СРСР протягом тієї однієї ночі що танк стояв у ангарі, він був таємно обстежений і обміряний групою радянських конструкторів. 1939 року танк Т-26М вийшов на випробування, які підтвердили ефективність і надійність нової підвіски.
Ще в період роботи над Т-26М завод № 185 за замовленням ГАБТУ розпочав розроблення танка Т-26-5, що розглядався як капітальна модернізація Т-26. На додаток до підвіски типу «Шкода» в ньому планувалося використовувати форсований до 130 к.с. двигун і 20-мм цементувану броню бортів корпусу. До 1940 року цей танк був готовий до випробувань (за винятком форсованого двигуна).
Радянсько-фінська війна 1939–1940 рр. Виявила необхідність в значному посиленні бронювання всіх типів танків. Тому ГАБТУ висуває вимогу посилити бортову броню танка до 30 мм цементованої броні або до 40 мм гомогенної. Одночасно з цим в 1940 році ОКБ-2 заводу № 174 від Главспецмаша Народного комісаріату середнього машинобудування отримує завдання на розробку нового танка з бронею 40 мм, торсіонною підвіскою, дизельним двигуном В-3 і кулеметами ДС. Фактично з цього моменту і починається проєктування Т-50. Після об'єднання заводів № 185 і 174 проєкт Т-26-5 стали називати «126-1», а проєкт за завданням Главспецмаша — «126-2». 1940 року «126-1» вийшов на випробування, але на озброєння не приймався, оскільки створити відповідний для установки в моторний відсік Т-26 двигун необхідної потужності не вдалося. Стало очевидно, що Т-26 остаточно застарів, і спроби його модернізації не мають серйозних перспектив. Проєктні роботи були зосереджені на новому танку. Проєкт «126-2» в металі не реалізовувався, і обидві розробки серйозно критикував замовник, який наполягав на уніфікації ряду вузлів майбутнього танка супроводу піхоти з танком А-32 (прототип майбутнього Т-34), а також на збереженні маси машин в категорії легких танків. В результаті гарячих дискусій між представниками КБ, ГАБТУ і НКО тактико-технічні вимоги (ТТВ) до нового танку зазнали істотних змін.
Зокрема, 29 квітня 1940 нарком оборони уточнив ТТВ на «танк СП» (проєкт 126). Передбачалося створення танка масою не більше 13 тонн, з екіпажем 4 людини, 45-мм гарматою і 2 кулеметами ДТ (спарений і курсовий), бронею завтовшки 45 мм і дизельним двигуном В-3. До серпня 1940 року було підготовлено до випробувань два танки Т-126-2: один з бронею 45 мм і масою в 17 т, другий — з бронею в 55 мм і масою в 18,3 т. Танки вийшли вельми тісними через прагнення укластися в задані межі по масі — розробники економили на кожному кубічному сантиметрі заброньованого обсягу. Свою роль також зіграв певний «волюнтаризм» з боку маршала Климента Ворошилова, який віддавав перевагу класичному компонуванню танків іншим можливим схемам. Хоча в цілому класична компоновка дійсно володіє рядом переваг, але стосовно до легких танків невеликих габаритів інші компонувальні рішення могли дати і кращий результат. 31 серпня 1940 перший зразок Т-126 (СП) розпочав заводські випробування.
Вплив PzKpfw III Під час польського походу 1939 Червона армія зуміла захопити пошкоджений і кинутий солдатами вермахту німецький танк PzKpfw III, а в ході подальшого військово-технічного співробітництва з Третім рейхом було досягнуто згоди про купівлю ще одного танка PzKpfw III Ausf F. Обидві німецькі машини ретельно вивчили, зокрема провели ходові випробування і обстріл з 45-мм протитанкової гармати зр. 1937. Результати випробувань справили дуже велике враження на радянське військове керівництво — за рівнем своєї рухливості, захищеності і зручності роботи екіпажу PzKpfw III Ausf F був визнаний в СРСР найкращим іноземним танком у своєму класі. Було дано завдання доопрацювати проєкт нового легкого танка з урахуванням інформації, отриманої при вивченні німецького танка :
… Необхідно не зволікаючи ні хвилини продовжити роботи по танку «126» з метою доведення всіх його характеристик до рівня німецької машини (або переважаючих її) …
Остаточне рішення Осінь 1940 року стала поворотним пунктом у багатьох питаннях, що мають відношення до розвитку бронетанкової техніки в СРСР, в тому числі і в долі легкого танка БПП. Вище керівництво країни і армії з досвіду швидкоплинної кампанії вермахту у Франції зробило ставку на великі мотомеханізовані з'єднання і оголосило про формування 30 механізованих корпусів. Однак для їх оснащення бракувало матеріальної частини, а та, що була в наявності, у багатьох випадках виявилася некомплектною або сильно зношеною, а тому потребувала термінової заміни. Випробування німецького PzKpfw III також підштовхнули ГБТУ до думки, що радянські війська потребують схожого «єдиного танка», який повинен не поступатися по рухливості БТ і бути надійно захищеним від вогню 37-мм протитанкової гармати на всіх дистанціях. На цю роль претендували дві машини — харківський Т-34 та ленінградський прототипи Т-126 (СП). Позаяк в 1940 році вартість Т-34 була дуже високою, він не підходив на роль найбільш масового танка в Червоній армії. Хоча Т-126 (СП) до 20 вересня 1940 вже повністю пройшов всі необхідні випробування, він також був відкинутий ГБТУ з тієї ж причини. Щоб довести вартість до прийнятної величини, було висунуто вимогу зниження маси танка до 14 т, що могло бути виконане тільки ціною ослаблення бронювання. Таким чином, новий «єдиний танк», спочатку виріс з «піхотного» Т-26, повинен був замінити не тільки його, але і швидкохідні БТ.
За право отримати замовлення на будівництво і випуск такого танка змагалися конструкторські колективи заводу № 174 ім. К. Є. Ворошилова, Кіровського заводу і випускників Військовій академії механізації і моторизації ім. Сталіна. Групу випускників академії очолював досвідчений у спорудженні легких танків М. О. Астров, але їх проєкт, сильно нагадував PzKpfw III, був відкинутий через необхідність переробок двигуна В-4. У грудні 1940 року інші розробники успішно захистили свої проєкти і отримали дозвіл на споруду дослідних машин. Конструкторське бюро заводу № 174 представило дослідний танк «Об'єкт 135» конструкції Л. С. Троянова і С. О. Гінзбурга, а СКБ-2 Кіровського заводу побудувало схожу машину з високоефективною підковоподібною системою охолодження двигуна, а в перспективі пообіцяло ще й виробництво для неї суцільнолитих бронекорпусів. На порівняльних випробуваннях в лютому — березні 1941 року обидва дослідних танки показали близькі результати, і питання про прийняття на озброєння вирішувалося з міркувань технологічності майбутнього серійного виробництва. Тут перевага віддавалася прототипу заводу № 174, і наприкінці лютого, не чекаючи остаточного завершення випробувань, він був прийнятий на озброєння РККА під індексом Т-50.
Виробництво
Незадовго до початку Німецько-радянської війни, 12 квітня 1941 року, Рада народних комісарів СРСР прийняла постанову про початок передсерійного виробництва Т-50 з 1 липня 1941 року на заводі № 174 з тимчасового техпроцесу. Передбачалося до 1 жовтня випустити 25 танків, а в IV кварталі того ж року закінчити роботи з пуску першої черги складального конвеєра для серійних машин. Його вихід на заплановану потужність передбачався на початку 1942 року. Оцінювана потреба в Т-50 тільки для поповнення недостачі в БТ-7 для механізованих корпусів на 1941 рік становила 550 машин, не кажучи вже про інші частини і з'єднання, як танкових, так і стрілецьких військ РСЧА.