Стівен Джей Гулд (; 10 вересня 1941, Нью-Йорк — 20 травня 2002, там само) — відомий американський палеонтолог, біолог-еволюціоніст та історик науки. Один з найвідоміших письменників науково-популярного жанру свого покоління. Більшу частину професійної діяльності Гулд присвятив викладанню в Гарвардському університеті і роботі в Американському музеї природознавства в Нью-Йорку.
Біографія Гулд народився і виріс в нью-йоркському районі Квінз. Його батько, Леонард, був судовим стенографістом, а мати, Елеонора, — художницею. Коли Гулду було п'ять років, батько повів його до зали динозаврів в Американському музеї природознавства, де він вперше побачив тиранозавра. «Я не мав уявлення, що таке буває у світі — я був приголомшений» — згадував ГулдMichelle Green, 1986. «Stephen Jay Gould: driven by a hunger to learn and to write» People Weekly June 2.. В цей момент Гулд вирішив, що стане палеонтологом.
Вихований у світській єврейській родині, Гулд формально не сповідував якої-небудь релігії і волів називатися агностиком (Jewish agnostic)Stephen Jay Gould, 1997. «Nonoverlapping Magisteria» Natural History 106 (March): 16-22, 61.. Його політичні погляди досить сильно відрізнялися від поглядів його батька, який був палким марксистомStephen Jay Gould, 2002. The Structure of Evolutionary Theory Cambridge MA: Harvard University Press, p. 1018.. Сам Гулд у 1981 році характеризував свої політичні погляди як «лівоцентристські» і при цьому відзначав вплив на нього політичних творів Чарлза Райта Міллса і Ноама Чомскі.
Протягом всієї своєї кар'єри він виступав проти будь-якої дискримінації, а особливо у формі псевдонауки на службі у расизму і сексизму. На початку 1960-х років, ще студентом, брав активну участь у русі за громадянські права і протестував проти дискримінації афроамериканців, за що зазнавав утисків з боку адміністраціїGasper, Phil (2002). «Stephen Jay Gould: Dialectical Biologist». International Socialist Review 24 (July-August).. На початку 1970-х років Гулд вступив до академічної організації лівого напряму «Наука для людей» (), яка утворилась на ґрунті антивоєнного руху. Біологи-марксисти Річард Левонтін і Річард Левінс через активну громадську діяльність порівнювали Гулда з Дж. Б. С. ГолдейномRichard Lewontin and Richard Levins (2002). «Stephen Jay Gould—what does it mean to be a radical?» Monthly Review 54 (Nov. 1)..
Гул був двічі одружений. Його першою дружиною була художниця Дебора Лі, з якою він познайомився під час навчання в Антіох-коледжі. Вони одружились 3 жовтня 1965 року, але пізніше розлучились. Вдруге Гулд одружився у 1995 році на скульпторці Ронді Роланд Ширер. У Гулда було двоє дітей від першого шлюбу: Джессі та Ейтан. Він також виховував двох дітей своєї другої дружини — Джейд і Лондона.
У липні 1982 року Гулду поставили діагноз: перітонеальна мезотеліома — смертельна форма раку, яка вражає епітелій, що вистилає поверхню черевної порожнини. Після важкого лікування, що тривало близько двох років, Гулд опублікував в журналі Discover статтю «Не вірте медіані» (), в якій описував свою реакцію на звістку про те, що пацієнти, хворі на мезотеліому, в середньому живуть не більше восьми місяців після діагностування. Після цього він пояснює, що насправді стоїть за цим числом, і описує полегшення, яке відчув, коли зрозумів, що середні значення є не більш ніж зручними спрощеннями і не охоплюють всі можливі варіації. Медіана — це точка посередині часової шкали, і вона означає, що 50% пацієнтів не проживуть восьми місяців, проте інші проживуть довше, а можливо набагато довше. Все, що йому залишалось, це з'ясувати, де саме на цій шкалі розташований його власний випадок. Враховуючи, що діагноз йому поставили на досить ранній стадії хвороби, а він був молодий, оптимістично налаштований і мав доступ до новітніх засобів, Гулд дійшов висновку, що у нього хороші шанси опинитися в числі довгожителів. Після експериментального курсу лікування, що включав радіотерапію, хіміотерапію і хірургічну операцію, Гулд повністю одужав, а його стаття стала джерелом надії для багатьох ракових хворих.
Гулд неодноразово висловлювався на підтримку використання марихуани з лікарською метою. Під час своєї хвороби він курив марихуану, щоб позбавитись нудоти, викликаної лікуванням. На його думку, використання марихуани було одним з ключових факторів, що сприяли його одужаннюStephen Jay Gould, quoted in Lester Grinspoon, 1993. Marihuana, The Forbidden Medicine , New Haven: Yale University Press, pp. 39-41.. 1998 року він давав свідчення на судовому процесі Джима Вейкфорда, канадського активіста використання марихуани у медицині.
Стівен Д. Гулд помер 20 травня 2002 року від метастазної аденокарциноми легенів. Згідно з Гарвардською газетою, він помер «у своєму домі, в оточенні близьких — дружини Ронди, матері Елеонори і своїх улюблених книг»Jill Krementz, 2002. «Jill Krementz Photo Journal» New York Social Diary June 2.The Harvard Gazette, «Paleontologist, author Gould dies at 60» May 20, 2002..
Наукові дослідження Гулд розпочав свою вищу освіту в Антіох-коледжі, Огайо, який закінчив у 1963 році, отримавши ступінь з геології. В цей період він також навчався за кордоном, у Лідському університеті у Великій БританіїMasha Etkin, 2002. «A Tribute to Stephen Jay Gould '63» Antiochian, Winter edition.. 1967 року здобув ступінь Ph.D. в Колумбійському університеті під керівництвом Нормана Ньюелла, після чого був прийнятий на роботу до Гарвардського університету, де працював до смерті (1967–2002).
У 1973 році Гулд став професором геології і куратором палеонтології безхребетних в Музеї порівняльної зоології в Гарварді, а у 1983 році почав працювати в Американській асоціації сприяння прогресу науки, президентом якої він був у 1999–2001 роках. Крім цього, обіймав посади президента Палеонтологічного товариства (1985–1986) і Товариства з вивчення еволюції (1990–1991).
У 1989 році був обраний до Національної академії наук США.
На самому початку своєї наукової діяльності, у 1972 році, Гулд розробив разом з Нільсом Елдріджем теорію переривчастої рівноваги, згідно з якою більша частина еволюційних змін відбувається за невеликі проміжки часу у порівнянні із набагато довшими періодами еволюційної стабільностіNiles Eldredge and Stephen Jay Gould, 1972. «Punctuated equilibria: an alternative to phyletic gradualism» In T.J.M. Schopf, ed., Models in Paleobiology. San Francisco: Freeman, Cooper and Company, pp. 82-115.. На думку Гулда, теорія переривчастої рівноваги проливала нове світло на центральні догми теорії еволюціїStephen Jay Gould, 2002. The Structure of Evolutionary Theory, pp. 15—21.. Думки теоретиків еволюції з цього приводу розділились. Частина з них вважала, що «хоча ця теорія являє безперечний інтерес»Richard Dawkins, 1982. The Extended Phenotype. Oxford University Press, p. 101., вона «лише модифікує теорію неодарвінізму у повній відповідності з тим, що було відомо раніше»John Maynard Smith, 1984. «Paleontology at the high table». Nature 309: 401–402.. Інші підкреслювали її теоретичну новизну, стверджуючи, що «еволюційний стазис був неочікуваним відкриттям для більшості теоретиків еволюції»Ernst Mayr, 1992.«Speciational Evolution or Punctuated Equilibria» In Albert Somit and Steven Peterson The Dynamics of Evolution. New York: Cornell University Press. p. 33. і що він «справив сильний вплив на сучасну палеонтологію і еволюційну біологію»Там само, с. 24..
Іншим напрямком наукової діяльності Гулда було виявлення біологічних обмежень та інших неселекційних сил, що визначають напрямок еволюції живих істот. 1979 року спільно з Річардом Левонтіним він опублікував статтю «Пазухи склепінь собору Святого Марка і парадигма Панглосса»«The spandrels of San Marco and the Panglossion paradigm: a critique of the adaptationist programme» Proc R Soc Lond B 205 (1161): 581–598., в якій було введено новий еволюційний термін «пазуха склепінь», запозичений з царини архітектури. Гулд і Левонтін визначили «пазухи склепінь» як такі характеристики організму, які є неминучим побічним ефектом його інших характеристик і які не зазнали самі по собі впливу відбору в ході еволюції. Як приклад можна навести «маскулінізовані геніталії у самиць гієни, плечовий горб гігантського оленя (Megaloceros giganteus) і деякі ключові характеристики людської ментальності». Питання про відносну кількість «пазух склепінь» у порівнянні з адаптивними характеристиками організмів в природі дотепер залишається відкритим.
Свої основні дослідження Гулд проводив на равликах. Темою його перших робіт були сухопутні равлики з Бермудських островів (Poecilozonites), а його наступні роботи концентрувались довкола роду равликів Cerion з Карибських островів. Згідно з Гулдом, «Cerion є надзвичайно розгалуженим родом равликів, що нараховує 600 описаних видів різних форм. Варто зазначити, що в вузькобіологічному сенсі це скоріше підвиди, оскільки вони всі можуть перехресно розмножуватись, але у кожної з цих форм є власна назва, що відбиває реальний феномен неймовірного морфологічного різноманіття. Деякі з них виглядають як м'ячики для гольфу, деякі як олівці … Моя основна тема — це еволюція форми, тому питання, як за такої незначної генетичної різниці досягається таке різноманіття, є для мене надзвичайно цікавим. Вирішивши це окреме питання, ми напевно знайдемо яке-небудь загальне правило еволюції форми»Interview, quoted in L. Wolpert and A. Richards, 1988. A Passion for Science. Oxford: Oxford University Press, p. 145..
Гулд є одним з вчених, яких найчастіше цитують в галузі теорії еволюції. Його стаття про «пазухи склепінь», опублікована у 1979 році, цитувалась понад 1600 разів. У «Paleobiology», основному журналі його власної спеціалізації, тільки Чарлз Дарвін і Джордж Сімпсон цитувались частіше. Крім того, Гулд був визнаним істориком науки. Історик Рональд Намберс стверджував, що хоча він не має змоги оцінити внесок Гулда як ученого, він довгий час вважав його другим найвпливовішим істориком науки після Томаса КунаMichael Shermer, 2002. «This Viesh` of Science» Social Studies of Science 32 (August): 492..
Незадовго до своєї смерті у 2002 році Гулд опублікував свою версію сучасної теорії еволюції, книгу «Структура теорії еволюції».
Громадська діяльність Гулд став знаний як автор науково-популярних есе в журналі «Natural History» і книг на тему еволюції. Багато його есе були пізніше скомпільовані разом і видані у книжному форматі («З часів Дарвіна», «Великий палець панди»).
Гулд був апологетом теорії еволюції, що відбито у його численних публікаціях, в яких він послідовно передавав широкій аудиторії своє розуміння сучасної еволюційної біології. Багато писав про розвиток еволюційної ідеї в науці. Бувши любителем бейсболу, часто проводив аналогії саме з цим видом спорту«Thcience Studies», «The streak of streaks», and «Baseball's reliquary» ..
Хоча Гулд безперечно належить до прихильників неодарвінізму, його погляди на деякі аспекти теорії еволюції відрізнялись від класичних. Так, наприклад, на думку Гулда роль природного відбору в еволюції живих істот була сильно перебільшена, а значення альтернативних механізмів еволюції було несправедливо зменшене. Крім того, він піддавав різкій критиці багато аспектів соціобіології і еволюційної психології. Багато зусиль Гулд віддав боротьбі з креаціонізмом і подібними теоріями. Так, наприклад, він свідчив як експерт проти закону про рівноправне вивчення теорії еволюції і так званого наукового креаціонізму в школах. Гулд ввід термін «неперетинні магістерії», щоб пояснити, чому, на його думку, наука і релігія не можуть коментувати один одногоGould went on to develop this idea in some detail, particularly in the books Rocks of Ages (1999) and The Hedgehog, the Fox, and the Magister's Pox (2003)..