СУ-152 — важка радянська самохідно-артилерійська установка (САУ) часів Німецько-радянської війни, побудована на базі важкого танка КВ-1с і озброєна потужною 152-мм гаубицею-гарматою МЛ-20С. За своїм бойовим призначенням СУ-152 була як важким винищувачем танків, так штурмовою гарматою; обмежено могла виконувати функції самохідної гаубиці. Будівництво першого прототипу СУ-152 під назвою Об'єкт 236 (також КВ-14 або СУ-14) було закінчене на Челябінському Кіровському заводі (ЧКЗ) 24 січня 1943 року, з наступного місяця почався серійний її випуск. У зв'язку зі зняттям з виробництва танка-бази КВ-1с СУ-152 у грудні 1943 року були замінені у виробництві рівноцінної по озброєнню і краще броньованої ІСУ-152, всього була побудована 671 самохідно-артилерійська установка цього типу.
Бойовий дебют СУ-152 відбувся влітку 1943 року в битві на Курській дузі, де вона проявила себе як ефективний винищувач нових важких німецьких танків і САУ. Найбільш активно СУ-152 застосовувалися в другій половині 1943 і початку 1944 років, пізніше їх число у військах неухильно зменшувалася внаслідок бойових втрат і зносу ходової частини і моторно-трансмісійної групи. Заміною що вийшли з ладу СУ-152 в частинах радянської самохідної артилерії стали більш досконалі ІСУ-152. Невелике число машин воювало аж до кінця війни і було на озброєнні Радянської армії в післявоєнні роки. Після зняття з озброєння ті що залишилися СУ-152 не були утилізовані на метал і до теперішнього часу вціліло приблизно десять САУ цього типу.
Історія
Передумови У самому кінці 1941 року Червона армія успішно провела декілька наступальних операцій великого масштабу. За результатами аналізу цих бойових дій радянськими командирами неодноразово висловлювалися побажання мати в своїх руках потужний і мобільний засіб вогневої підтримки наступаючих танків і піхоти . З'ясувалося, що фугасна дія снаряду 76-мм танкової гармати у середніх танків Т-34 і важких КВ-1 не є достатньою проти потужних дерев'яно-земляних фортифікаційних споруд, не кажучи вже про залізобетоні довгострокові. Оскільки зимова кампанія 1941—1942 років завершилася для СРСР на оптимістичній ноті (вермахт був розбитий під Москвою, вдалося звільнити Ростов-на-Дону, захопити ряд важливих плацдармів в околиці втраченого Харкова), радянське військове керівництво планувало подальший розвиток цих успіхів. Відповідно по ходу передбачуваних наступальних дій очікувалася зустріч з довготривалими фортифікаційними спорудами супротивника і виникла необхідність в потужній машині вогневої підтримки для їх руйнування — «винищувачі ДОТів». До початку Німецько-радянської війни Червона армія отримала на озброєння таку спеціалізовану машину — важкий танк КВ-2, озброєний 152-мм гаубицею М-10. Однак випуск КВ-2 був припинений в липні 1941 року, дещо пізніше зняли з виробництва і 152-мм гаубицю М-10, а втрати вже випущених машин були такі, що до початку 1942 року вціліли лічені одиниці КВ-2. Крім того, КВ-2 володів рядом серйозних конструктивних недоліків, низькою надійністю своїх вузлів і агрегатів (особливо трансмісії) і був перевантажений — ще в Зимову війну зазначалося, що танки КВ грузнуть в глибокому снігу. У підсумку необхідність нової машини такого класу не викликала сумнівів.
Однак наприкінці 1941 року залишався не до кінця з'ясованим питання про озброєння важкої машини вогневої підтримки. Відомий радянський конструктор М. В. Курін продовжував роботи над танком КВ-9, озброєним 122-мм гаубицею під обертальній башті. По суті ця машина була полегшеним аналогом КВ-2, як за масою, так і з вогневою потужністю. Іншим напрямком робіт стало підвищення потужності вогню за рахунок установки на одній машині декількох гармат малого або середнього калібру. На початку 1942 року був випробуваний «артилерійський танк» КВ-7 з озброєнням з однієї 76-мм і двох 45-мм гармат в рамковому монтуванні в нерухомій броньовий рубці замість обертальної башти. Передбачалося, що настільки численне озброєння дозволить його гнучке використання — 45-мм гармати проти слабоброньованних цілей, 76-мм гармату — проти ворожих танків з потужною бронею, а залп з будь-якої комбінації гармат — проти особливо сильно захищених об'єктів. Але цю ідею фактично спіткав крах — стрільба залпом із гармат з різною балістикою за винятком вогню в упор виявилася вкрай неефективною — 76-мм і 45-мм снаряди мали різні дальності прямого пострілу, не кажучи вже про ведення вогню на перевищуючі їх дистанції. Також внаслідок розташування 45-мм гармат не на осі обертання всієї строєної установки при пострілі з будь-якої з них виникав повертаючий момент сили, який збивав наведення всіх гармат. Другий варіант КВ-7 був озброєний двома 76-мм гарматами, що дозволило усунути перший недолік, але збиття наводки в момент при пострілі все одно залишився. Велику перспективу мав КВ-9, однак у порівнянні з танком-базою КВ-1 він був масивніше, а отже його двигун і трансмісія були сильніше навантажені. Якість виготовлення вузлів трансмісії КВ до початку 1942 року впало настільки, що саме через побоювання її поломок на перевантаженому КВ-9 цей проект був закритий. Але ідея такого танка не померла — зокрема, дослідний танк ІС № 2 або Об'єкт 234 озброювався баштою, прямо запозиченою від КВ-9.
У підсумку цих робіт визначився напрямок розвитку важкої машини вогневої підтримки — установка єдиного великокаліберної гармати в нерухомій броньовий рубці, щоб за рахунок цього забезпечити економію маси для прийнятного часу напрацювання на відмову двигуна і вузлів трансмісії. 14 — 15 квітня 1942 року відбувся пленум артилерійського комітету, на якому обговорювалися і питання відносно проектування і спорудження «винищувача ДОТів». Відразу ж після пленуму відомий радянський конструктор С. О. Гінзбург, був у той момент начальником бюро самохідної артилерії, направив в Державний комітет оборони (ДКО) лист про можливість швидкого створення важкоброньованої штурмової САУ на базі КВ-1 з озброєнням її 152-мм гаубицею-гарматою МЛ-20. Однак бюро самохідної артилерії в той час не могло виконати проект такої машини, оскільки воно займалося створенням шасі САУ з використанням вузлів і агрегатів легких танків. У підсумку цю роботу доручили спільно Уральський завод важкого машинобудування (УЗВМ, Уралмаш) в Свердловську і Челябінському Кіровському заводу (ЧКЗ). Конструктори Г. М. Рибін та К. М. Ільїн розробили ескізний проект У-18 установки гаубиці-гармати МЛ-20, але швидкого його доведення і втілення в металі не відбулося .
Причиною стала реальність літа 1942 року, яка виявилася іншою, ніж планувало радянських вище військове керівництво. Наступ Червоної армії в районі Барвінківського виступу, що успішно почався, скінчився катастрофою — 6-та армія вермахту під командуванням Фрідріха Паулюса успішно оточила і знищила ядро армій Південно-Західного і Південного фронтів, а потім потужним ударом в межиріччя Дону і Волги вийшла до Сталінграду і вивела з ладу всі що були там підприємства військово-промислового комплексу СРСР. Тому влітку і ранньої осені 1942 року всі офіційні роботи на УЗВМ і ЧКЗ по «винищувачам ДОТів» й самохідній артилерії взагалі або призупиняються, або істотно сповільнюються — внаслідок втрати Сталінградського тракторного заводу і заводу № 264 в Сарепта виникла серйозна загроза провалу у випуску танків Т-34, Т-60 та Т-70. Щоб цього уникнути, було прийнято рішення про розгортання на УЗВМ і ЧКЗ випуску середнього танка Т-34, всі наявні кадри були кинуті на освоєння його серійного виробництва. У цій обстановці розвиток важкої штурмової самохідної артилерійської установки тривав тільки на рівні ескізних проробок. Зокрема, на УЗВМ паралельно з У-18 велися роботи по замовленню Головного артилерійського управління над проектом У-19 203-мм САУ, однак така машина виявилася надмірно переобтяженою. Ряд інших конструкторських колективів теж в цей період представили свої дослідження по темі, наприклад, в цьому напрямі вів роботу науково-дослідний відділ Військової академії моторизації та механізації імені Сталіна. Але в металі в той період нічого не реалізовувалося — після освоєння серійного випуску Т-34 на Уралмаші його конструкторські кадри в жовтні — листопаді 1942 року були зайняті роботою над майбутньою САУ СУ-122, а ЧКЗ все ще освоював серійний випуск Т-34, продовжуючи свої роботи з удосконалення важких танків.
Створення Безпосереднім стимулом до відновлення робіт по «винищувачам ДОТів» стала знову змінена обстановка на фронті. 19 листопада 1942 року Червона армія перейшла в контрнаступ під Сталінградом (Операція «Уран»). Під час неї радянським військам доводилось долати укріплення супротивника (частина з них була захоплена німцями та їхніми союзниками ще під час літніх боїв, зустрічаються також згадки і про залишки фортифікаційних споруд часів Громадянської війни). У самому Сталінграді оборона противника також включала в себе добре укріплені міські будівлі, важко руйновані вогнем гармат малих і середніх калібрів. Безпосередня підтримка наступаючих частин артилерією і бойовими інженерами зіграла чималу роль в успіху як операції «Уран», так і наступних операцій на завершальних етапах Сталінградської битви. Однак всі вогневі засоби ствольної артилерії в той час були буксируваними і їх мобільність сильно обмежувалася відсутністю розвиненої мережі доріг, наявністю глибокого снігового покриву і малим числом доступних тягачів. Буксирувані гармати, їх тягачі та упряжні коні на марші були сильно вразливі до будь-якого виду атаки противника. Були випадки, коли гармати переміщалися тільки силами своїх розрахунків, оскільки в зимових умовах коні швидко виснажувалися. Дійсність ще раз показала, що Червоній армії вкрай необхідна мобільна важка артилерія як для безпосередньої підтримки танків і піхоти, так і для стрільби з закритих позицій.
Такий стан справ не задовольняв радянське військове керівництво. Для прискорення створення важкої САУ з 152-мм стволом в конструкторському бюро ЧКЗ була організована спеціальна група, куди наказом № 764 по Народному комісаріату танкової промисловості (НКТП) з УЗВМ були переведені конструктори та інженери М. В. Курін, Г. М. Рибін, К. Н. Ільїн і В. О. Вишняков. Всі вони вже мали досвід по швидкому створенню іншої самохідно-артилерійської установки, СУ-122. Постанова ДКО № 2692 від 4 січня 1943 наказувало НКТП і Народному комісаріату озброєнь (НКО) в особі ЧКЗ і дослідного заводу № 100 зі сторони першого і заводів № 9 і 172 з боку другого за 25 днів закінчити проектування важкої 152-мм САУ, побудувати її дослідний зразок і передати його для випробувань. На той момент детально розглядалися три альтернативи: У-18, проекти Льва Сергійовича Троянова і Жозефа Яковича Котіна. Петров Федір Федорович, конструктор основного озброєння майбутньої машини — гаубиці-гармати МЛ-20, наполягав на її модернізації. Однак дуже короткий термін, відпущений на виконання завдання, природним чином змусив конструкторів зупинитися на варіанті з найменшим числом переробок танкової бази та гармати. Таким вимогам задовольняв проект Ж. Я. Котіна і саме він був прийнятий до реалізації.