Старий Водопій — одна з місцевостей Миколаєва в Інгульському районі.

Назва

Назва місцевості пішла від назви хутора (Водопій), що був на цьому місці ще у XVIII столітті. Назва останнього, ймовірно, пов'язана з наявністю колодязя з водопійними лотками для коней і худоби. 1833 року «Спілка будівельників водопроводів» намагалася здобути на хуторі воду для міського водопроводу, але невдало.Занимательная история названий микрорайонов Николаева // Миколаївська правда. 22.03.2016

Географічні межі місцевості

Старий Водопій поділявся на чотири частини. Перша починалася від старого міського кладовища і закінчувалася приблизно в районі вулиці Легпромівської. В народі мала назву Балки. Друга частина, безпосередньо Старий Водопій, починалася від Млина до П'ятихаток (від Нагірної до Електронної). Третя частина починалася від П'ятихаток до балки, і четверта частина була за балкою, яка простягнулася від берега Інгулу до Баштанського шосе, де тепер приватні гаражі, урочище Дубки, створене зусиллями Миколаївського лісництва в п'ятдесяті роки XX століття, і де знаходилися Водопійські каменоломні і вапняні печі.

Територія на південний захід від сучасного Херсонського шосе до проспекту Миру, що була заселена пізніше, отримала назву Новий Водопій.

Історія

Заселення хуторів Миколаївщини Проєктом розвитку міста 1798 року передбачався розвиток забудови на лівому березі Інгула навпроти півострова Аляуди. Там пізніше і з'явилися хутори Аверин, Водопій, Мішково. У військово-статистичному описі Херсонської губернії, складеному штабом 2-го резервного кавалерійського корпусу в 1847 році, наводяться докладні відомості про Миколаїв, його географічне положення, про річки які його омивають, про землю, про клімат, про оточуючі степи, про кількість житлових будинків, про жителів, про адміралтейські селища. Однак нічого не сказано про хутора.

Вперше офіційно про хутори Водопій, Аверин, Кулібакін (нині Кульбакине) згадується в «Путівникові і адрес-календарі м. Миколаїв в 1869 році». За переписом 1868 року в них мешкало 1394 чоловіка і 1354 жінки. Там же вказується:

В листі Миколаївського міського голови губернатору говориться таке:

Точно визначити людей, що заселили хутори, неможливо. Первісне заселення під хутори відбувалося переважно шляхом захоплення місць, тобто фактичне оволодіння не пов'язано ні з чиїм дозволом. Тільки в 1887 році міська Дума створила комісію для видачі документів жителям хуторів на право тимчасового володіння відведеної їм ділянки під садибу. 2 липня 1846 року від імені 145 сімейств нижніх чинів Чорноморського флоту відставні унтер-офіцери Єгор Шишков, Михайло Петренко і Савелій Гаврилов звернулися з проханням до генерал-губернатора Миколаєва М. П. Лазарєва про запровадження їх на казенних землях Адміралтейства. У проханнях вказувалося, що 11 сімей відставних нижніх чинів вже їздили на свою батьківщину, але не змогли там влаштуватися. Почалася тривала переписка між миколаївськими чиновниками і канцеляріями Петербурга, які дійшли до імператора. В серпні 1847 р. на розпорядженню генерал-губернатора 38 сімейств відставних нижніх чинів отримали право оселитися на Миколаївській 3-ій відбірочній ділянці. У списку перших поселенців були: Чернов, Петренко, Бондаренко, Лагутін, Тарасенко, Курдін, Петров та інші прізвища.

Спершу зайняття місць під поселення відбувалося простим захватом місця, тобто нічийого дозволу на це не треба було. Тільки в 1887 році міська Дума створила комісію для видачі документів мешканцям про право власності на землю.

Побутове життя хуторян На хуторі було 19 діючих млинів. Взимку поселенці користувалися водою з Інгулу, влітку вода ставала соленою і доводилося будувати криниці. Найвдаліший колодязь побудував Борщевський. Колодязь цей знаходився в балці на початку вулиці П'ятихатки. Жителі з усього Водопою ходилидо цього колодязя, який так і називався «Борщівський». Колодязь цей існував до сімдесятих років. Другий колодязь був біля церкви і називався «церковним». Були колодязі і в інших місцях.

До 1855 року чоловіча частина мешканців працювали в Адміралтействі на будівництві кораблів для Чорноморського флоту.

Населення хутору

До 1855 року чоловіче населення хуторів працювало в Адміралтействі на будівництві кораблів Чорноморського флоту. Згідно з переписом населення 1875 року: хуторян-міщан було 1381 чоловік і 1370 жінок, а всього було жителів 1483 чоловіки та 1464 жінки. Дітей було 1260 чоловік. Землевласників було 1400 чоловік з них: цеглярів — 15, гончарів — 2, бондарів — 1, повитух — 9, теслярів −12, кравців — 10, пічників — 3, прислуги — 180, утримувачів питних закладів — 11, утримувачів заїжджих дворів — 6, шевців — 11, столярів — 4, садівників — 47, в тому числі 21 жінка, торговців — 11, вчителів — 1 (жінка), духовного звання — 3 людини. Грамотних значилося 169 осіб, в тому числі отримали домашню освіту- 115.

Проблемні ремесла: ломка каменю та випалювання вапна Ломкою каменю та випалюванням вапна жителі Водопою почали займатися з самого початку поселення в цьому місці. Згідно зі звітом доглядача міських земель, на водопої палили вапно міщани Іван Червінський, Іван Грос та Фадей Дюмін. Міщанин хутора Водопій Іван Кириченко 21 січня 1872 просив дозволу на будівництво вапняної печі «поблизу річки Інгул». 1875 року на хуторах Водопій і Аверін випалювали вапно: Іван Червінський — 1 піч, 25 куб. сажнів, акциз 40 рублів; Іван Грос — 1 піч, 20 куб. сажнів, акциз 30 руб.; Фадей Дюмін — 1 піч,22 куб. сажнів, акциз 35 рублів; Іван Кириченко — 1 піч, 18 куб. сажнів, акциз 25 руб; Павло Зотіков — 1 піч, 30 куб. сажнів, акциз 40 рублів.

У 1878 році Павло Борщевський, Іван Загура, Данило Бойко, Семен Соколов, Павло Коломійцев, Петро Севастьянов, Гавриїл Соколов, Федір Бичак, Петро Мошков, Борис Мошков самовільно наламали 89 кубічних сажнів каменю і не сплатили податок, за що з них було стягнуто по 50 копійок за кожен кубічний сажень. Безконтрольно тривала ломка каменю і в 1879 році. 1882 року Захар Бойко просив дозволу на будівництво вапняної печі біля Червінського. 1885 року завідувач міськими хуторами в доповідній записці в міську Думу повідомляв, що «На хуторі Водопій в 1 частини міщани займаються ломкою каменю, підриваючи дорогу» (в районі старого кладовища). Ламали камінь і поблизу міських боєнь (біля мосту на хутір Аляуди). 1887 року доглядач міських земель Горзун доповідав міській Думі про те, що в 3-ій частині Водопою по балці проводиться ломка каменю від садиби № 90 до садиби № 169, розкопка ведеться не правомірно, підкопом під садиби, про що скаржаться господарі садиб. Далі зазначалося, що вже зроблено підкоп під садибу № 167 і ніхто жодних заходів не вживає. 1888 року гірська інспекція заборонила видобуток каменю мінами, попри клопотання міської Думи залишити такий спосіб видобутку каменю хуторянам як виняток, оскільки «призупинення видобутку каменю позбавить бідних жителів додаткового заробітку». Міна — це застаріла назва підземного ходу, підкопу. Старожили Водопою розповідають, що в балці, де добували камінь, було дуже багато мін, деякі були завглибшки до 100 метрів. У роки фашистської окупації в цих мінах ховалася молодь від угону в гітлерівську Німеччину. 1889 року був впорядкований видобуток каменю на хуторах із встановленням правил і способу роботи в каменоломнях. 27 липня 1889 були видані свідоцтва на право ломки каменю в балці хутора Водопій відставному матросу Федору Дюмін, міщанам Захару Дяченко, Миколі Дяченко, Порфирію Майгурі та іншим. Тут же, в каменоломнях, у печерах на глибині 1,5 сажня виявляли тонкі пласти білої глини, яку також здобували для продажу. Видобуток каменю та випалювання вапна не були основним видом заробітку.

Сільське господарство на хуторі Водопій Жителі Водопою займалися і сільським господарством. Міська Дума відводила в оренду хлібопашні і сінокісні землі ділянками по 15 десятин. Хуторяни часто самовільно захоплювали землі. Так, у 1878 році міщанин Василь Мазан захопив 6 десятин міської Толочний землі під посів ярого хліба. Дума зобов'язала В. Мазаєв протягом 7 днів внести в казну 9 рублів, в іншому випадку віддати під суд. Миколаївська земля і погода не балували селян. У 1873, 1874, 1875 роках внаслідок посухи був неврожай. «У багатьох пунктах губернії не зібрано ні зерна, і населенню доводиться харчуватися в оних місцях кулешем з мишиєм або запаленого проса. Переважну їжу населення становить квашена капуста і буряки. В багатьох будинках ця їжа виняткова, тому що хліба у них немає. Їжі потребували не тільки бідняки, але й заможні господарі. Заробітків немає, багато хто ходив шукати роботув Миколаїв і повернулися ні з чим.»Журнал Херсонській земської управи. 1876 р., л. 11-13. Два неврожайних роки, 1891—1892, настали за цілою низкою років посередніх врожаїв. Не тільки бідні, але й люди заможні, як міські купці, опинилися в критичному, майже безвихідному становищі. 1896 року уповноважені міських хуторів звернулися до Миколаївського генерал-губернатора М. В. Копитова з проханням надати хуторянам під хліборобство громадські землі, без торгів, по 3 рубля за десятину. Однак міська управа відмовила у цьому проханні, вважаючи існуючу ціну і так дуже низькою.Газета «Южанин» від 31 липня 1896 року. 1899 року на землях, що належать Миколаївському губернаторству, був повний неврожай зернових. З 12800 десятин зібрали трохи більше ніж 10000 пудів, що в середньому менше 1 пуда з десятини. Міська Дума списала всі недоїмки із селян, асигнувала 10000 рублів на придбання хліба для роздачі хуторянам. Крім того, було виділено 6973 рубля з суспільного капіталу для придбання посівного матеріалу.

Церква Святого Духа

Стрімке зростання міських хуторів, і особливо Водопою, викликало необхідність створення адміністративних, духовних та інших закладів. Тут створюється поштова станція, засновується поліцейське управління і управління міськими хуторами. Найближча церква — цвинтарна Всіх Святих, була на відстані двох-чотирьох верст, що викликало певні труднощі для віруючих при виконанні ними релігійних обов'язків — хрещення дітей, вінчання молодят, відспівування покійних, відвідування храму по святах. На початку 1855 року група хуторян, за порадою міського голови Костянтина Миколайовича Соболєва, звернулися до архієпископа Таврійського і Херсонського з проханням дозволити побудувати церкву на Водопої. 31 травня того ж року Херсонська духовна консисторія дозволила хуторянам заготовити матеріали для будівництва церкви, скласти план і повідомила про це Миколаївського генерал-губернатора адмірала М. Б. Берха. Останній доручив міській Думі створити комісію з числа хуторян і міських чиновників для визначення місця будівництва, а також скласти проєкт церкви.

Міська Дума 23 червня 1855 доручила міському архітекторові штаб-капітану І. К. Козакову обрати із Водопою п'ять чоловік для вишукування місця побудови храму, скласти викопіювання і протокол. Комісія у складі заступника міського голови К. Соболєва, міського поліцмейстера Коробчевського, міського архітектора І. К. Казакова, за участю жителів Водопою: Гавриїла Дюміна, Федора Сагайдака, Федота Письменного, Михайла Щербакова, Насіння Полякова, Івана Романовського, Миколу Міщенка, Івана Майгура, Петра Конотопова, Павла Зотиківа, Володимира Долгальова, Івана Федорова, Кирила Калашникова, Никифора Юрченко, Савелія Гросул, Фадея Дюміна, Федора Савицького, Івана Гуженко і Михайла Кириченко постановила обрати місце побудови церкви хутір Аверін, скласти план, завести книгу за правильним виконанням робіт. Під протоколом підписалися всі учасники комісії. Будівельником молитовного будинку затвердили купецького сина Гавриїла Дюміна. Проєкт церкви виконав міський архітектор І. К. Казаков. Нагляд за будівництвом храму здійснював благочинний миколаївських церков протоієрей Іоанн Станіславський. Гавриїл Дюмін збирав кошти і будував церкву, звітуючи перед міською управою про доходи і витрати.