Середньовічний Париж — одне з найбільших міст Західної Європи. Його історія охоплює періоди правління чотирьох королівських династій — Меровінгів (V—VIII століття), Каролінгів (VIII—X століття), Капетингів (X—XIV століття) і Валуа (XIV—XV століття). З давніх часів місто було поділене на три умовні частини — острів Сіте, північне правобережжя і південне лівобережжя, кожна з яких мала свої індивідуальні особливості розвитку. З північного боку середньовічний Париж межував з пагорбом Монмартр, а на півдні — з більш похилими пагорбами Сент-Женев'єв (в районі яких утворився знаменитий Латинський квартал) і Монпарнасом. Приблизні кордони середньовічного міста збігаються з територією, яку сьогодні займають перші шість округів Парижа і частина VII округу.
Місто активно розвивалось на основі галло-римської Лютеції в епоху Меровінгів, але за Каролінгів втратило столичний статус, а з ним й минулу політичну вагу і торгову живість. В епоху Капетингів місто швидко надолужило втрачене й стало впливовим університетським центром Західної Європи, а також найавторитетнішим європейським центром теології. Упорядкування середньовічного Парижа завершилося в основному у XIII столітті, в першій половині XIV століття розростання міста тривало, але надалі призупинилося. На першу половину XV століття припав період занепаду столиці (за роки Столітньої війни вона втратила близько половини населення і місцями була зруйнована), але до кінця Середньовіччя Париж відновився і почав знову розширюватися.
Історія
Спадщина галло-римського Парижа
Париж зародився на острові Сіте як торгове і рибацьке поселення паризіїв під назвою Лютеція. У I столітті місто перетворилося на римське укріплення Паризіорум (чи Паризія). З острова Сіте, який перетинала важлива військова дорога, на береги Сени були перекинуті дерев'яні мости. Це сприяло тому, що поступово поселення розширилося на вищий лівий берег річки. До III століття Паризіорум перетворився на типове римське місто тієї епохи з характерними для нього будівлями — палацами, розкішними будинками знатних городян (кістяк місцевого патриціату складали члени гільдії човнярів), храмами, термами, акведуком і театром (галли воліли селитися на Сіте, а римляни — на лівому березі). Близько 275 року (за іншими даними — у 280 році) античне місто, особливо його лівобережна частина, було розграбоване германським племенем алеманів, а з початку IV століття за ним закріпилася назва Париж ().
До початку раннього Середньовіччя в Парижі ще були помітні сліди галло-римського міста. У західній частині Сіте знаходився палац римського намісника, а у східній — храм Юпітера. По периметру острова височіли фортечні мури з двома брамами біля мостів (на будівництво цих стін в середині IV століття пустили частину каміння від зруйнованого германцями римського міста). На лівобережжі, на пагорбі Сент-Женев'єв (сучасний V округ, квартали вздовж бульвару Сен-Мішель) і навколо нього лишалися рештки римського форуму з храмом, малими і великими термами, акведуком, палацами, лавами і амфітеатром, а вершину пагорба Монмартр увінчував храм Меркурія (у 1133 році Людовик VI заснував на Монмартрі бенедиктинське абатство, а наприкінці XV століття залишки римських терм були включені в склад абатства Клюні). Але значення античної Лютеції для формування подальшого планування міста було вельми істотним. Напрямок старої римської дороги, що перетинала Сіте, обумовив розвиток міста не тільки вздовж ріки, але й вздовж осі південь-північ (тепер вона проходить вулицею Сен-Жак на лівобережжі, вулицею де ла Сіте, що перетинає острів впоперек, і вулицею Сен-Мартен на правому березі; паралельно до неї іде лінія бульварів Сен-Мішель і Севастопольського).
Доба Меровінгів
У 451 році Парижу загрожувала армія Аттіли, яка вдерлася до Галлії, але невдовзі гуни були розбиті римлянами та їхніми союзниками вестготами. У 470 році війська Хільдеріка I з династії Меровінгів пограбували західні околиці Парижа і почали довготривалу облогу міста (на правому березі у 476 році ними була побудована чатова вежа Левер, від якої пізніше виникла назва Лувру). У 486 році Хлодвіг I у союзі з іншими франкськими вождями захопив північну частину Галлії до Луари, в тому числі, після п'ятирічної облоги захопив Париж, і у 508 році оголосив його своєю резиденцією (за іншими даними, завдяки домовленості зі Святою Женев'євою король мирно зайняв місто). Після прийняття християнства (496 рік) Хлодвіг заснував на пагорбі Сент-Женев'єв церкву Святих Петра і Павла, де був похований після своєї смерті у 511 році (поруч з покровителькою Парижа Святою Женев'євою, ім'ям якої почало назватися абатство: нині на його місці розташований ліцей Генріха IV з вежею Клові і вежею Хлодвіга). Також на початку IV століття були побудовані церкви Святого Марселя і Святого Юліана Бідняка поблизу Малого мосту. У 543 році Хільдеберт I для зберігання королівських реліквій, привезених ним з Іспанії, заснував базиліку Сент-Круа-Сен-Венсан (невдовзі вона була перейменована на абатство Сен-Жермен-де-Пре, що стало одним з найвпливовіших у місті — монастирю належали землі сучасних VI і VII округів, виноградники, ремісничі майстерні і великий ярмарок). На острові Сіте виникли жіночі монастирі Сен-Крістоф і Сен-Марсіаль, а на протилежних берегах Сени — чоловічі монастирі Сен-Лоран і Сен-Венсан. У другій половині VI століття в Парижі відбулося шість церковних соборів, що підкреслювало зростання релігійної ролі міста у володіннях Меровінгів. Після великої руйнівної пожежі 585 року, яка знищила частину будівель на острові Сіте, Париж став активно розвиватися на обох берегах Сени.
Але Сіте надалі залишався центром міста. Всередині фортечних мурів знаходилися палаци короля і єпископа, школа і побудований за наказом Хільдеберта I п'ятинавний Собор Сент-Етьєн, який був одним з найбільших у Галлії (стояв на місці сучасного собору Паризької Богоматері). На правобережних пагорбах стояли церкви Сен-Жан-де-ла-Бурші, Сен-Жерве і Сен-Жан-де-Грев. У VI столітті відбулося відособлення трьох основних частин Франкської держави — Нейстрії (північно-західної Галлії з центром в Парижі), Австразії і Бургундії. Після смерті Хільдеберта I (558 рік) Париж відійшов до його брата Хлотара I, у 561 році — сина Хлотара Харіберта I, а у 567 році опинився у спільному володінні королів Гунтрамна, Сігіберта I і Хільперіка I, братів Харіберта I (жоден з них не міг приїхати у Париж без згоди двох інших). У 614 році Хлотар II скликав у Парижі духовний собор, на якому був прийнятий так званий «Паризький едикт», за яким посилювався вплив церкви і узаконювалися деякі поступки знаті. Він же побудував для себе палац в Кліші-ла-Гаренн, який став резиденцією його сина Дагоберта I, після чого політична роль Парижа починає зменшуватись, а саме місто занепадає. Меровінзькі королі, що отримали прізвисько «лінивих», переїжджали з одного палацу в інший, а вся влада опинилася в руках їхніх мажордомів. Перемога мажордома Піпіна II Герістальського з династії Піпінідів над королем Теодоріхом III у 687 році ще більше посилила Австразію і, навпаки, ослабила Нейстрію.
Доба Каролінгів
У 751 році Піпін III Короткий проголосив себе королем, поклавши початок нової династії Каролінгів, за якої Париж відігравав другорядну роль (після перенесення Карлом I Великим своєї резиденції в Аахен населення Парижа скоротилося, місто ще більше занепало, а укріплення спорохнявіли). Починаючи з 845 року долина Сени стає основним напрямком нормандських завоювань. У 856—857 роках нормани пограбували лівобережний Париж, в тому числі абатство Святої Женев'єви, а також інші церкви і сільські господарства. У 861 році було розграбоване абатство Сен-Жермен-де-Пре, а все навколишнє населення сконцентрувалося у фортеці на острові Сіте. У листопаді 885 року до стін Парижа підійшла флотилія з 700 суден і близько 40 тисяч воїнів під командуванням нормандського вождя Зігфріда. Незважаючи на важку облогу, що тривала більше року, і епідемію чуми, що спалахнула у місті, Париж під керівництвом Гуго Абата і Одо I Паризького, а також єпископа Гозлена, відстояв свою свободу (одним з найгероїчніших епізодів оборони стала битва 6 лютого 886 року біля Малого мосту). Слабкість Карла III і його нерішучість у боротьбі з норманами призвели до того, що у 887 році він був позбавлений корони, а престол у 888 році обійняв популярний у Парижі Ед I з династії Робертинів. Після зняття нормандської облоги старий римський кам'яний міст через Сену (на місці теперішнього мосту Нотр-Дам був замінений новим Великим мостом, що був побудований на 150 метрів вище за течією (нині — міст Міняйл). На правобережжі, біля початку Великого мосту зводиться фортеця Великий Шатле, а на лівобережжі, біля Малого мосту — фортеця Малий Шатле (обидві вежі, закладені ще за Карла II Лисого, охороняли в'їзди на Сіте і в подальшому декілька разів перебудовувалися).
Доба Капетингів Феодальна роздробленість Франції призвела до тривалої боротьби між представниками та прибічниками двох династій — Каролінгів і Робертинів (останні володіли графством Паризьким і герцогством Іль-де-Франс). Цим спробував скористатися молодий германський імператор Оттон II Рудий, 60-тисячне військо якого у жовтні 972 року підійшло по Парижа, але так і не наважилося на штурм. З кінця IX і до кінця X століття представники двох династій змінювали один одного на престолі, допоки у 987 році на з'їзді духовних і світських сеньйорів королем не був обраний Гуго Капет з дому Робертинів, який поклав початок династії Капетингів (з цього часу і протягом більш ніж трьох століть Париж був столицею цієї династії). Особистими володіннями (доменом) Гуго були землі вздовж Сени і в Луарі з містами Парижем, Орлеаном, Санлісом, Етампом, але навіть тут влада короля була слабкою. Шлях з Парижа в Орлеан проходив володіннями норовистих, а часом і бунтівних феодалів, які визнавали короля своїм сюзереном лише формально (вони зводили на торгових дорогах свої замки, стягували податки, грабували купців і нерідко загрожували самому королю). Втім, і королі не вирізнялися особливою благочестивістю, наприклад, Філіп I одного разу пограбував італійських купців, які проїжджали через його домен. На відміну від інших міст Північної Франції того періоду, де вже з'являлися паростки самоуправління, королівський Париж не мав прав комуни (такі міста назвалися — буржуазними містами). Тут управління було поділене між представниками короля і городян.
Роберт II Побожний, з наміром спокутувати своє відлучення від церкви, перебудував Сен-Жермен-л'Осерруа і розорений норманами Сен-Жермен-де-Пре, розширив королівський палац на острові Сіте і побудував в ньому каплицю Святого Миколая (на місці майбутньої Сент-Шапель). Його син Генріх I на місці старої капели Святого Мартина заснував монастир Сен-Мартен-де-Шан, надавши йому особливі привілеї і фактично автономію від влади папи.
Король Філіп I приєднав до своїх володінь Гатіне, Жизор і Бурж, Людовик VI Товстий значно зміцнив безпеку домену, а Філіп II Август вчетверо його розширив, підпорядкувавши собі дрібних васалів. Таким чином до кінця XII століття Париж остаточно закріпив своє панівне положення серед міст-конкурентів, раніше підвладних могутнім феодалам. Але він ще тривалий час відчував наслідки норманських навал і феодальної вольниці. На сильно постраждалому правобережжі багато церков і монастирів перебували у руїнах, а 1111 року граф Меланський спалив обидва мости через Сену, що з'єднували остів з берегами. Більшість парижан надалі тіснилася на Сіте, а за владу у місті змагалися партії короля і єпископа. Резиденцією монарха залишався палац у західній частині острова, реставрований за Роберта II, а палац єпископа навіть виходив за межі Сіте, значна частина якого належала духівництву.