Анатолій Васильович Маєвський (псевдо: «Уліян», «Гребля», «Йовта», «Гриць», «Микола», «Старий», «257», «179», «77», «940», «259») (* 1915, с. Кустин, Рівненський район, Рівненська область — † , с. Здовбиця, Здолбунівський район, Рівненська область) — окружний провідник ОУН Рівненщини (1945—1955), останній провідник ОУН Волині.
Лицар Золотого Хреста Заслуги (1952). Життєпис Родина. Дитинство. Юність Анатолій Маєвський народився в 1915 році в селі Кустин колишнього Олександрійського району в інтелігентній національно свідомій сім'ї.
Батько — Василь Федорович Маєвський, 1877 року народження, за Польщі був волосним війтом, обіймав посаду ревізора Рівненського повітового сеймика. Мати — Юлія Мойсеївна Маєвська — походила з містечка Клевань і була родичкою відомих діячів ОУН Якова та Олександра Буслів. Родина Маєвських, як і тисячі родин учасників національно-визвольного руху, була репресована. Господарство Маєвських в Кустині було розграбоване більшовиками. Батьку вдалось виїхати в Чернігівську область і перебувати в рідної сестри Устини Краснопольської. Саме там 1 грудня 1949 року він був заарештований співробітниками МГБ. 25 жовтня 1950 року не судом, а постановою «особого совещания» при МГБ СССР Василя Маєвського та його племінника Олексія Краснопольського було засудженно на 10 років таборів суворого режиму як родичів члена ОУН Анатолія Маєвського. Про долю матері не відомо нічого.
Анатолій Маєвський після відмінного закінчення Кустинської початкової школи вступив до Рівненської української гімназії. Там він познайомився з майбутніми відомими лідерами ОУН на Волині — братами Яковом та Олександром Буслами, Ростиславом Волошиним, Михайлом Бляхарчуком, Костецьким та Василем Булавським, Андрієм Марченком. Всі вони під час навчання в гімназії вступили до лав ОУН.
У 1937 році Маєвський успішно закінчив Рівненську українську гімназію і вступив до Познанської політехніки. Саме там здобувала медичну освіту, а потім і працювала у медичних закладах Познані його старша сестра Зоя Маєвська, що вийшла заміж за відомого адвоката Андрушківа.
Боротьба в роки Другої світової війни
З початком Другої світової війни у 1939 році Маєвський перервав навчання в політехніці, але продовжив справу в розбудові підпільної націоналістичної мережі і розпочав вчителювання у рідному селі. Крім знання польської мови він досконало вивчив та володів англійською.
Під час німецької окупації він виконував спеціальне завдання ОУН в місті Рівне. Згодом очолив політичну референтуру Рівненського надрайонового проводу ОУН, що територіально охоплював Рівненський, Олександрійський, Гощанський, Тучинський та Клеванський райони. Починаючи з 1945 року, він очолив Рівненський окружний провід, до якого, крім вищеназваних районів, увійшли: Здолбунівський, Мізоцький, Острозький, Острожецький та кілька районів сучасної Волинської області.
У 1952 році Українська Головна Визвольна Рада нагородила «Уліяна» за довготривалу боротьбу в особливо важких умовах Золотим Хрестом заслуги. Саме тоді у 1952 році «Уліян» зник з поля зору оперативників з МГБ, що вели його розробку ще з 1945 року. Відомо було, що він діяв і переховувася десь на стиках Рівненського, Здолбунівського та Мізоцького районів. Активний пошук з блокуванням лісових масивів в Гурбенських лісах позитивного результату не дав.
Повоєнні роки в підпіллі
Нездійснений теракт у Києві (1 травня 1953) Напередодні першотравневих свят більшовиків у 1953 році до «Уліяна» звернулися два члени ОУН — добровольці смертники «Роман» та «Сірий», що хворіли на запущену форму туберкульозу, набуту в результаті важкого життя в умовах підпілля. Ці підпільники протягом двох останніх років перебували в окремому бункері, щоб не заразити здорових друзів по боротьбі.
«Уліян» писав у своїх звітах: «Сили покидали їх з кожним днем й вони смертельно хворі попросили мене дати їм дозвіл на здійснення терористичного акту проти більшовицького уряду в Києві і я дав дозвіл їм на це».
МГБ вдалося впровадити навесні 1953 року свою агентуру саме на тій лінії зв'язку, по котрій й рухалися до своєї цілі два підпільники-смертники. Кінцевим пунктом була трибуна на Хрещатику під час першотравневої демонстрації більшовиків. «Роман» та «Сірий» мали втесатися в святкову колону і, наблизившись до центральної трибуни, впритул розстріляти членів ЦК КПУ, або закидати їх гранатами.
Другим варіантом акції мала бути засідка навпроти трибуни на горищах протилежних будинків на Хрещатику. Саме тоді за цими фактами з перехоплених грипсів «Уліяна» до «Богуна» органами МГБ знову було «засвічено» діяльність крайового провідника ОУН «Уліяна — Маєвського».
Незважаючи на провал акції з ліквідації більшовицької верхівки на демонстрації, ця справа наробила неабиякого переполоху. Весь Київ, особливо Хрещатик, кишів від переодягнених в цивільне опер-працівників МВД і МГБ. В колонах першотравневих демонстрантів під виглядом робітників йшли також переодягнені чекісти. Окрім того, на всіх горищах будинків на Хрещатику, а також балконах і під'їздах чергували міліція та МГБ як у формі, так і в цивільному. Саме з того часу напередодні демонстрацій в Києві, обласних центрах, особливо в містах Західної України, проводилася певна «профілактика». Майже до середини 60-х років всі квартири, вікна яких виходили на центральні вулиці, де мали проходити демонстрації, напередодні відвідували дільничі міліціонери та особи в цивільному й запитували прописаних мешканців — чи бува хто не оселився в них без прописки? Чи не приїхав хто в гості з села?
Стан підпілля в 1953—1954 рр. Приблизно в той же час «Уліян» двічі посилає своїх зв'язкових «Мисливця» та «Андрія» на північні терени Волині в райони Ківерців, Цумані та на Костопільщину для відновлення конспіративної лінії зв'язку, котру в ті часи часто перехоплювали з МГБ. І знову МГБ оперативно піднімає на ноги всі наявні резерви, прочісує й блокує значні лісові масиви, де за даними агентури мав би знаходитись «Уліян» — і знову безрезультатно.
На початку літа 1953 р. в Західній Україні, не дивлячись на звіт Києва перед Москвою, що з повстанським рухом вже покінчено, активно діяли декілька десятків збройних формувань Руху опору, була повністю відновлена зв'язкова мережа підпілля. Окрім районних, надрайонних і краєвих окружних проводів діяли окремі глибоко законспіровані групи підпілля. В терені знаходились керівник руху опору «Леміш» — (Василь Кук), що став Командувачем УПА після загиблого Романа Шухевича, представник Центрального проводу Василь Охримович, а також «Орлан»-(Василь Галаса) та його дружина Марія Савчин-«Марічка» та заступник «Орлана» «Уліян». Всі ці сили українського підпілля в Західній Україні тримали в напрузі не тільки Москву, але й змушували концентрувати в Західній Україні всі територіальні представництва держбезпеки, два мотомехдивізіони внутрішніх військ, окремі частини «погранвойск СССР», всю міліцію і весь «совпартактив».
Арешт В.Галаси та М.Савчин (11 липня 1953) В липні 1953 року московським чекістам вдалося через створену агентурою підставну мережу в тактичній групі «Дон» захопити члена центрального проводу ОУН, представника УГВР Василя Галасу та його дружину Марічку Савчин. Чекісти тодішньої Кам'янець-Подільської області, захопивши і перевербувавши керівника Кам'янецьк-Подільського окружного проводу ОУН «Скоба», змусили його відновити від імені вже тепер підставного проводу за допомогою легендованої групи зв'язку з Кременецького району «Закат» і викликати 28 червня 1953 року «Орлана» на зустріч. Після наради, що відбулась в «Орлана» зі «Скобом», в «Орлана» склалося враження, що на сході також діє підпілля. Він пише листа В. Куку («Лемішу») і передає інструкції та вказує на законсервовані резервні лінії зв'язку своєму заступнику «Уліяну». Сам же вирішує перенести свою діяльність на східні терени України. 11 липня 1953 року «Орлан» та його дружина прибули на місце постою у лісовий масив, що під селом Ямпіль на Хмельниччині. Після сніданку під дією спецпрепарату «Нептун-47», котрий чекісти підсунули в їжу, після миттєвого паралічу нервової системи вони заснули. Спецоперація МВД завершилася тим, що В.Галасу та його дружину М. Савчин спішно доставили для допитів у Київ.
Одним з перших і основних питань до Галаси було — де «Уліян»? Від «Орлана» та його дружини ЧК вимагало вказати лінії зв'язку, що виводили на «Уліяна», паролі та пункти, на котрих могли відбутися контакти з краєвим провідником. Під тиском «Орлана» змусили написати листа «Уліяну». Проте «Орлан» так склав листа, що «Уліян», отримавши його по лінії зв'язку, вже знав, що «Орлан» та Марічка в лапах МГБ. Після арешту «Орлана» «Уліян» зіткнувся з проблемою відновлення зв'язку з північними районами Волині, а також з керівником підпілля «Лемішем». Кільце навколо «Уліяна» стискалося все тісніше. Тільки неймовірне відчуття, особисті якості конспіратора, пильність та довіра до тільки перевірених і добре знайомих людей, а також авторитет та підтримка населення допомогли «Уліяну» протриматися на Волині довше за всіх провідників ОУН.
Невдала спецоперація МВД (24-26 серпня 1953) 24 серпня 1953 року група чисельністю 45 чоловік під оперативним керівництвом начальника 4-го відділу УМВД (з 8 серпня 1953 року функції боротьби українського підпілля були передані до 4-го секретно-політичного управління МВД УССР, а з березня 1954 року КДБ при Раді міністрів СРСР. 4-те управління проіснувало до 9 березня 1969 року, тому в цей період в Рівненському облуправлінні спочатку МВД, а потів в КДБ розшуком «Уліяна» займався новостворений 4-й відділ) підполковника Дмітрієнка та замкомандира другого дивізіону майора Рилова, на Дорогобузьких хуторах в квадраті (8706) Гощанського району Рівненської області в господарстві місцевого мешканця було блоковано двох особистих охоронців «Уліяна» — «Байду» та «Степана». Після цього був оперативно складений план з проведення чекістсько-військової операції по захопленню і ліквідації окружного провідника «Уліяна»: заплановано провести блокування і прочісування лісових масивів в квадраті (0662 — 1260). Для проведення спецоперації були задіяні 418 чоловік. Керівником пошуку був призначений начальник 4-го відділу УМВД підполковник Дмітрієнко. Операція проводилася з 5 ранку до 5 вечора 25 серпня, і з 5 ранку до 3 дня 26 серпня. І знову вже в котрий раз «Уліяна» знайти не вдалося! Було тільки знайдено 5 старих схронів в лісовому масиві квадрат (1260).
29 вересня 1953 року в Міністерство внутрішніх справ СРСР за вхідним номером № 10/55 йде шифровка «о бандоуновском подполье» на 12 листках. Заступник начальника опер- відділу штабу ВО МВД УССР полковник Бромберг поряд з переліком десятків збройних формувань в Тернопільській, Волинській та Ровенській областях починає свій звіт з характеристики досі незнайденого Анатолія Маєвського «Уліяна».
Восени 1953 р. підпілля понесло нові втрати: загинув керівник лінії зв'язку від «Уліяна» до Василя Кука — «Бурий». А 16 лютого 1954 року в результаті чекістсько-військової операції було ліквідовано Ковельський окружний провід ОУН. В травні 1954 року було захоплено Василя Кука, а також на честь святкування трьохсотліття так званого возз'єднання України з Росією в Києві було розстріляно члена ЦП ОУН Василя Охрімовича.
Останній Спас (19 серпня 1955) Весь 1954 рік по справі «Уліяна» пройшов відносно спокійно. Лише 12 серпня 1955 року при спробі навести лінії зв'язку з «Уліяном» керівником ОУН з північних районів Волинської області «Сергієм» (Степан Лінник) на Бичальських хуторах Костопільського району була блокована КДБ кур'єрська група. В результаті довготривалого бою були ліквідовані двоє чоловік з цієї групи — Опанас Махновець («Юрко», «Дмитро»), уродженець с. Четвертня Ківерецького району і Анастас Ткачук («Чорний»), уродженець с.Велецьк Хлопського району. Вважається, що це була остання бойова сутичка підпілля на теренах Рівненської області.