«Герой нашого часу» () — перший в російській прозі лірико-психологічний роман за авторством Михайла Юрійовича Лермонтова. Вперше роман був виданий у Санкт-Петербурзі тиражем у 1000 примірників в друкарні Іллі Глазунова в 1840 році у 2 книгах.
Персонажі твору
Печорін Григорій Олександрович, столичний дворянин в засланні Максим Максимович, штабскапітан Бела, черкешенка-княжна Казбіч, парубок-черкес, Азамат, молодший брат Бели, черкешенки-княжни Мері, княжна Ліговська Віра, одружена пані, коханка Печоріна Грушницький, юнкер і хвалько Лікар Вернер Вулич, прапорщик
Зустріч трьох персонажів і щоденники В розділі «Максим Максимович» єдиний раз в романі відбулась випадкова зустріч трьох персонажів — головного персонажа роману Печоріна, самого Максим Максимовича та автора. Читач отримав рідкісну можливість побачити їх, оцінити їхній стан на той час і той щабель стосунків, якого вони досягли. Старий Максим Максимович виявився здатним на добрі і довгі дружні стосунки, бо возив не потрібні йому щоденники Печоріна, аби при нагоді повернути їх (а міг би давно викинути). Ймовірно, Печорін старанно вивчав самого себе в щоденниках і відкрив, що був здатен на щось значне в діяльності, але не склалось і доля — не подарувала. Тому під час зустрічі він і постає таким розчарованим, майже байдужим і до Максим Максимовича, і до власних щоденників. Покинуті щоденники відразу отримали значення для автора, котрий зробив усе можливе, аби заволодіти ними, бо це справжні ключі до живої душі випадково зустрінутого військового. Як окремі записи щоденника (що джерела — надто відверті) і постають перед читачем частини роману, не довіряти яким — важко.
Побудова роману
Є відомості, що твір Лермонтовим не планувався спочатку довгим і цілісним. Він почав працювати ще 1837 року і мужнів як особа і письменник разом із роками та створенням частин роману. У творі ще чимало від стилістики романтизму (звідси контрабандисти в Тамані, нічні спостереження за ними головного персонажа, викрадення черкешенки в розділі «Бела» із бажанням пізнати, чим відрізняється кохання дикуватої дівчини від кохання російської дворянки, практично серія експериментів над власним життям і власними почуттями головного персонажа). Але і автор, і головні персонажі роману позбавляються романтичного фльору, а події в романі постають все більш реалістичними і неминуче трагічними. Послідовність частин навмисно переплутана. І читачеві треба напружитись, аби самому відтворити послідовність окремих частин, майже не пов'язаних одна з одною, окрім головного героя, котрий проходить крізь них, розкриваючись перед читачем все новими рисами. Кожна із частин — цілком закінчена і сприймається окремим твором. Первісно вони так і друкувались. Хронологічно межі роману розтяглися на п'ять років, про це каже сам Максим Максимович.
Роман складається з кількох частин, хронологічний порядок яких порушений. Таке розташування служить особливим художнім завданням: зокрема, спочатку Печорін показується очима Максима Максимовича, а тільки потім ми бачимо його зсередини, по записах із щоденника.
Хронологічний порядок частин Тамань Княжна Мері Фаталіст Бела Максим Максимович Передмова до «Журналу Печоріна» Між подіями «Бели» і зустріччю Печоріна з Максимом Максимовичем на очах у оповідача в «Максимі Максимовичі» проходить п'ять років. Також в деяких наукових виданнях «Бела» і «Фаталіст» міняються місцями.
Звичайний порядок частин Передмова
ЧАСТИНА ПЕРША I. Бела II. Максим Максимович ЖУРНАЛ ПЕЧОРІНА Передмова до «Журналу Печоріна» I. Тамань ЧАСТИНА ДРУГА (Закінчення журналу Печоріна) II. Княжна Мері III. Фаталіст
Передмова Передмову швидко створив сам автор, бо авторські знахідки і відкриття не все пояснили читачам в першому виданні. Лермонтов пише:
Переглядаючи роман, читач зі здивуванням помічає, що твір написав надто молодий автор («Бела» була створена першою 24-річним Лермонтовим і була звертанням поета до прози). Автор старанно працював над кожною частиною роману, не виключаючи і передмови. Збережений і первісний варіант передмови, конкретний в деталях, дещо незграбний і задерикуватий, котрий викликав роздратування і докори.
Але молодий автор творчо переробляв і покращував усі частини і навіть необов'язкову передмову, стилістично виправивши її і досягши лаконічності, іронічності настрою і багатозначності, котрі викликали таке захоплення Віссаріона Бєлінського.
Довгою і не такою влучною була і первісна назва роману — «Герой початку нашого століття», «Один із героїв нашого століття». Відому зараз назву «Герой нашого часу» запропонував редактор та видавець журналу «Отечественные записки» А. А. Краєвський 1841 року.
Частина перша
«Бела» «Бела» — хронологічно середня частина сюжету, але розташована першою. Розповідь веде сам штабскапітан, котрий головував в невеликій фортеці, де стояв гарнізон російських вояків-завойовників. Адже Російська імперія вела колоніальну війну на Кавказі. Штабскапітан розповів і про першу зустріч із Григорієм Печоріним на засланні, і про неприємні події лише одного року, котрий вмістив знайомство із черкешенкою-княжною Белою, її викрадення, коротке кохання Бели та Печоріна і його охолодження до неї, смерть Бели від рук її залицяльника Казбіча та її поховання неподалік фортеці. Менший брат Бели Азамат викрав сестру для Печоріна, надто схильного до авантюр, Белу зарізав Казбіч (бо не міг примиритися з її втратою для себе і не міг віддати її росіянину), Азамат пропав безвісти, бо скоїв злочин проти батьківської родини і проти Казбіча, викравши улюбленого коня останнього. Активне втручання Печоріна в перебіг подій в родині місцевого князя і викрадення князівської доньки переломило долі відразу кількох осіб або погіршило їх. Найстрашнішою була безперспективність життєвих шляхів цих людей, для Азамата та Казбіча залишились лише шлях бандитизму та рання смерть, Печоріна перевели в новий полк (що посилить його самотність і непотрібність оточенню), бо не скінчилося його заслання, Максим Максимович залишився служити в гарнізоні, життя в якому було і залишилось небезпечним і нудним.
«Максим Максимович»
Максим Максимович — фактично другий головний герой роману. Іноді Печоріна та Максима Максимовича вважають антиподами, але тісно пов'язаними подіями в романі. До того ж саме йому автор завдячує збереженими щоденниками Печоріна (колись покинутими ним), котрі інший давно би вже викинув. Військовий, він давно на Кавказі і починав ще за царського намісника генерала Олексія Єрмолова. Довга служба на Кавказі — покажчик малопомісності дрібного дворянина Максима Максимовича, вимушеного службою в небезпечному краї заробляти собі на життя. Ця служба і надала якесь русло життєвому шляху штабскапітан і водночас обікрала та скалічила його. Він добропорядний служака, але не вийшов в великі чини і вже не вийде. Перебування в чужому краї, відомому в Росії як «теплий Сибір», позбавило Максима Максимовича власної родини, він — старий одинак з безпорадною старістю. Мимоволі його родиною стають чужі, випадкові люди: він симпатизує полонянці-черкешенці Белі, як рідній доньці, пильно спостерігає за драматичним розвитком кохання Печоріна і Бели, як за власним сином і невісткою, бере участь в долі полонянки більш емоційно і тепло, ніж сам Печорін, котрий діє швидше за інерцією, ніж за справжнім почуттям, яке швидко зникло. Але образ Максима Максимовича змальований в романі цілком прихильно і тепло.
Інша добропорядна фігура роману — військовий лікар Вернер, росіянин із німецьким прізвищем. Лікарю присвячена обмежена кількість рядків. Їх помітно менше навіть в порівнянні із нещедро змальованим образом Максима Максимовича. Стримано-схвильовано автор розповідає, як плакав лікар над помираючим солдатом, в черговий раз відчуваючи власне безсилля перед невмолимою смертю, могутнішою за всі зусилля лікаря. Духовні якості лікаря і його поведінка викликають повагу Григорія Печоріна — на відміну від ставлення до Грушницького, кепкування над яким цей хвалько так і не помітив.
Журнал Печоріна
Журналом за французькою мовою і модою в ті роки називали щоденник. Ним відкривається друга частина роману. Автор доповідає :
Навіть цих рядків вдосталь, аби приголомшити читачів. Григорій Печорін незрозуміло нащо помандрував у Персію, а повертаючись звідти, передчасно помер, не досягши і 30 років. Звістка про смерть Печоріна викликає радість (!) у автора, готового надрукувати його щоденники, та ще й під чужим ім'ям (!). Обуреному читачеві залишається лише заплющити очі, завмерти і запитати себе: в якому пеклі я перебуваю, якщо можна радіти чужій смерті і взагалі таке — дозволене і можливе? Це обурення передбачав і автор, що кинувся пояснювати власні незграбні дії:
«Тамань»
Григорій Печорін — петербурзький дворянин і офіцер. З офіційним дорученням він їхав в діючий полк на Кавказ і мимоволі опинився в Тамані, маленькому і провінційному приморському містечку Російської імперії. Він веде щоденник в дорозі і лише завдяки цьому ми ніби мандруємо разом із Печоріним і стаємо свідками небезпечних його пригод. Прізвище Печоріна, що повстає від назви річки Печори, має семантичну близькість з прізвищем Онєгіна. Печорін є природним продовжувачем Онєгіна, але Лермонтов йде далі: як р. Печора на північ від р. Онега, так і характер Печоріна більш індивідуалістичний, ніж характер Онєгіна.
Розділ «Тамань» — найбільш романтичний в романі. Романтизм сформувався на тлі суспільної кризи як прояв спротиву і незгоди з тенденціями кінця XVIII ст. і початку ХІХ ст. В Російській імперії романтизм запізнився і наклався на добу пізнього класицизму і ампіру, офіційно підтриманого царатом. Тому мав обмежене розповсюдження в живопису (Кіпренський Орест Адамович в портреті, Іван Айвазовський в пейзажі), в графіці (малюнки — Тома де Томон, Орест Кипренський), в архітектурі (в розповсюдженні неоготики). Найбільше романтизм відбився в російській літературі (твори Василя Жуковського, Костянтина Батюшкова, ранні поеми Олександра Пушкіна). Герой романтизму — пристрасний, живе незвичними почуттями і діями, має незвичне призначення, він в опозиції до світу чиновництва і дрібного міщанства або в конфлікті з ними. Серед цих персонажів яскраві особи-егоїсти — корсари, бандити, дрібний кримінал, контрабандисти і їх подружки пупорізки, особи стихій. Всі вони демонструють власну ініціативу і активну діяльність, мало або ніяк не рахуються з настановами моралі і будь-якої церкви.
Все це притаманно і дрібно-кримінальній родині в Тамані, де зупинився Печорін. Жагучий інтерес до старої в халупі на узбережжі, до дикуватої дівчини, що чекає парубка Янка з моря, до сліпого хлопця, що буває і шпигуном, і крадієм, і помічником контрабандиста, швидко змінився у Печоріна розчаруванням в їх романтичних рисах. Бо все це настояно на насиллі, презирстві один до одного, егоїзмі і безперспективності. Печорін це визнає і пише в щоденнику:
Але завдяки Михайлу Лермонтову непомітна, приморська Тамань увійшла явищем в російську і світову літературу.
«Княжна Мері»
Розділ «Княжна Мері» міг би добре потішити невибагливих читачів, адже в ньому відверто багато різного кохання. Княгиня Ліговська любить доньку і ладна піти на компроміс заради щастя Мері, як на англійський манер вона кличе дочку. Грушницький милується собою в солдатській шинелі і палко бажає отримати взиску з власного маскараду, перш за все серед курортних жінок. Печорін кохає Віру і має взаємність, котрою мало хто може похвалитися. Мері закохана в Печоріна, але не має взаємин і не може їх мати, бо серце Григорія давно віддане Вірі. Але вона одружена пані і її чоловік не може поступитися власною дружиною заради задерикуватого офіцера. Багато чого пояснює черговий запис в щоденнику Григорія Печоріна від третього червня: