Держа́ва Палести́на (, )Палестиною названа римським імператором Адріаном після придушення 135 року н.е. повстання євреїв проти Риму з метою стерти пам'ять про Юдейське царство. «Palaestina» (латинський варіант грецької назви) походить від «Філіст» (, [Ерец-Пелешет]) — назви заселеної у давнину пліштім (філістимлянами) частини середземноморського узбережжя нинішнього Ізраїлю. Філістимляни, що брали участь у русі «народів моря», на початку XIII століття до н.е. осіли на родючій прибережній смузі Ханаана — Саронської низовини. Їх етнічна приналежність і мова невідомі, але, можливо, вони були споріднені з найдавнішим доіндоєвропейським населенням Балкан та Малої Азії. Див. «История Древнего Востока. Часть вторая. М., 1988. С. 280—282.», статья Палестина.РИА Новости — Аббас велел переименовать ПНА в «Государство Палестина» — частково визнана державаНовый Регион 2. ООН наделила Палестину статусом государства-наблюдателя. на Близькому Сході, що перебуває у невизначеному стані.
Формування палестинської держави передбачається на території ексклаву Західного берега річки Йордан (або його частини, зокрема на території Східного Єрусалима) та напівексклаву Сектора Гази, оточеного морем і двома країнами — Ізраїлем та Єгиптом. Існують різні пропозиції щодо його створення у залежності від думки про палестинську державність, а також різні його визначення як території.
Проголошення Держави Палестина відбулося 15 листопада 1988 року в Алжирі на сесії Палестинської національної ради — вищого дорадчого органу Організації визволення Палестини (ОВП) — 253 голоси «за», 46 — «проти» і 10 осіб утрималися від голосування. При цьому, ОВП не контролювала тієї території, на яку претендувала.
1994 року, внаслідок Угод в Осло між Ізраїлем і ОВП від 13 вересня 1993 була створена Палестинська національна адміністрація (ПНА). Питання створення майбутньої держави Угодами не передбачалося; при цьому, «обидві сторони взяли на себе конкретне зобов'язання не приймати ніяких односторонніх дій щодо зміни статусу Західного берега річки Йордан та сектора Гази».
У країнах, що вже визнали Державу Палестина, дипломатичні представництва ОВП діють під вивіскою посольств Держави Палестина.
Фактично Держава Палестина на сьогодні не має єдиної території та реального суверенітету. Державні структури сформовані лише частково (наприклад, немає армії, хоча є численна поліція і при цьому активно діють всілякі парамілітарні організації, більшість із яких об'єднана у Палестинські національні сили безпеки). Значна частина території Західного берега річки Йордан контролюється ізраїльською армією, a Східний Єрусалим Ізраїль вважає своєю територією. Ізраїль контролює також практично всі межі Палестинських територій, за винятком Сектора Гази, звідки він добровільно пішов, ліквідувавши всі єврейські поселення у Газі, та кордон Сектора з ЄгиптомPalestinians celebrate status upgrade at UN. Після численних спроб контрабанди зброї у Газу морським шляхом під виглядом «гуманітарної допомоги», Ізраїль також блокує і морське узбережжя Гази. Палестинські території, попри існування палестинського управління на них, все одно розглядаються ООН як окуповані ІзраїлемStatus of Palestine in the United Nations . Представники ОВП називають Палестину «країною під ізраїльською окупацією»U.N. Assembly, in Blow to U.S., Elevates Status of Palestine.. Сектор Гази і Західний берег річки Йордан являють собою напівексклав та ексклав, розділені територією Ізраїлю: перший контролюється прихильниками Хамас, визнаного у ряді країн терористичною організацією, а другий — прихильниками ФАТХ, організацією, яка формує основу ОВП. Організації перебувають у стані конфлікту між собою. У кожному ексклаві утворено свій уряд.
29 листопада 2012 року за підсумками голосування в Генеральної Асамблеї ООН (138 голосів «за», 9 — «проти», 41 країна утрималася) «надала Палестині статус держави-спостерігача при Організації Об'єднаних Націй, яка не є її членом, без шкоди для набутих прав, привілеїв і ролі Організації Визволення Палестини в Організації Об'єднаних Націй як представника палестинського народу згідно із відповідними резолюціями та практиці»Резолюция ГА ООН № 16/19 от 29.11.2012 «Статус Палестины в Организации Объединённых Наций». Генассамблея ООН повысила статус Палестинской автономии — euronews, 29/11/2012.
5 січня 2013 року було видано указ Махмуда Аббаса, щоб надалі замість назви «Палестинська національна адміністрація» використовувати в офіційних цілях виключно назву «Держава Палестина»Information Ministry to Use 'State of Palestine' on Press Cards . — WAFA, 8 січня 2013 року. Ізраїль, США, Норвегія та деякі інші країни це рішення не визнали.
22 травня 2024 року, уряди Норвегії, Іспанії та Ірландії визнали Палестину державою‘A prize for terrorism’: Israeli ambassador hits out at Ireland's decision to recognise Palestinian state. Wed May 22 2024, 20:30Норвегія, Ірландія та Іспанія визнали Палестину незалежною державою. Ізраїль у відповідь відкликає послів. // Автор: Анастасія Ізвощікова. 22.05.2024, 10:07Ізраїль розглядає подальші кроки проти Норвегії, Ірландії та Іспанії, — CNN. 23.05.2024, 05:15.
21 вересня 2025 року Канада, Велика Британія та Австралія визнали незалежність Палестини.
Географія
Палестина історично поділяється на чотири географічні області: Прибережна (до Середземного моря) рівнина, Галілея (північна частина), Самарія (центральна частина, на північ від Єрусалима) та Юдея (південна частина, разом з Єрусалимом). Цими географічними назвами оперує, зокрема, Біблія.
У наш час територію Самарії та Юдеї в україномовних джерелах прийнято називати «Західний берег річки Йордан».
Галілея, Самарія та Юдея складаються з ряду гірських груп, долин та пустель. Гори на півдні — Юдейське плато, в середині — Самарійські гори (Гризин, Гевал), далі Фавор (562 м над рівнем моря), Малий Гермон (515 м), Кармель (551 м), на півночі Гермон (2814 м). У глибоких западинах (значно нижче рівня моря) розташовані Тиверіадське озеро (212 м нижче рівня моря), Мертве море (найглибша западина на земній кулі, на 400 м нижче рівня моря).
Наразі Палестина розділена на дві частини — Західний берег річки Йордан та Сектор Газа.
Історія При розпаді Османської імперії після Першої світової війни європейські держави-переможці розділили багато з її складових областей в політичні одиниці — згідно з мандатами Ліги Націй — для їхніх власних цілей, а також згідно з угодами, які були досягнуті з іншими зацікавленими сторонами. На Близькому Сході Сирія (включаючи Османський автономний християнський Ліван та навколишні території, які стали Ліванською Республікою) перейшла під французький контроль, у той час як Месопотамія, і Палестина (включаючи Трансйорданію) були передані Англії.
Більшість цих територій досягла незалежності протягом наступних трьох десятиліть без великих труднощів, хоча у невеликій кількості режимів, колоніальна спадщина продовжувалась наданням виняткових прав на продаж і видобуток нафти й збереженням збройних сил, щоб захистити їх. Однак випадок Палестини залишався проблематичним.
Після війни виникли два нові рухи, засновані на Європейському націоналізмі: Арабський націоналізм, базований на культурній спільності всіх арабських народів, і Панарабізм, який закликає до створення об'єднаної держави для всіх арабів.
Британський мандат
За результатами Першої світової війни на Конференції в Сан-Ремо (1920) було ухвалено рішення про встановлення на території Палестини, яка до війни входила до складу Османської імперії, режиму керування Великої Британії за мандатом Ліги Націй. Крім території сучасного Ізраїлю до складу Мандату входили території сучасних Йорданії, Юдеї та Самарії (Західного берега річки Йордан) та Сектора Гази. Однією з цілей мандата було «встановлення в країні політичних, адміністративних та економічних умов для безпечного утворення єврейського національного дому».
На початку 1920-х років у рамках цього мандата Великою Британією було створено залежне від неї князівство Трансйорданія, що отримало близько 3/4 від території підмандатної ПалестиниУинстон Черчилль и сионизм: история метаний Станислав Кожеуров, Иван Фадеев, Алек Д. Эпштейн, «Лехаим» ноябрь 2009. При цьому, з мандатної угоди були виключені пункти, які дозволяли євреям селитися на території князівства. 25 травня 1946 року воно отримало незалежність.
За 25 років британського керування територія, що лишилася частиною Палестини, її населення різко зросло: з 750 тисяч осіб за переписом 1922 року, до близько 1 млн 850 тисяч осіб станом на кінець 1946 року (приріст — майже 250 відсотків). При цьому, чисельність єврейського населення зросла з 84 тисяч 1922 року до 608 тисяч 1946 року (приріст — майже 725 відсотків). Значна частина цього приросту припадає на народжених у Палестині, проте лише легальна імміграція дала приріст у 376 тисяч осіб, а число нелегальних іммігрантів оцінюється ще у 65 тисяч осіб, що загалом становить 440 тисяч осіб. Приблизно 70-75 % єврейського населення проживало у таких містах, як Єрусалим, Яффа, Тель-Авів, Хайфа і у їх передмістяхИсследование «Истоки и история проблемы Палестины», подготовленое Отделом по делам палестинцев Секретариата Организации Объединенных Наций для Комитета по осуществлению неотъемлемых прав палестинского народа и под его руководством. Після закінчення Другої світової війни єврейське населення Палестини становило 33 % порівняно з 11 % 1922 року.
Зростання кількості єврейського населення підмандатної Палестини супроводжувався активною протидією палестинських арабів, що включало терористичні напади та погроми, внаслідок чого мандатна влада обмежувала імміграцію євреїв до Палестини. Таким чином, Велика Британія виявилася залученою до арабо-єврейського конфлікту, і 1947 року її уряд заявив про своє бажання відмовитися від мандату, аргументуючи це тим, що воно не здатне знайти рішення, прийнятне для арабів та євреїв.
План ООН 1947 року
Створена незадовго до того Організація Об'єднаних Націй на Другій сесії своєї Генеральної Асамблеї 29 листопада 1947 року прийняла Резолюцію № 181 про план розділу Палестини на арабську та єврейську держави з наданням особливого статусу району Єрусалиму під керуванням ООН. На відміну від керівництва єврейського ішува, який прийняв резолюцію, Верховний арабський комітет Палестини та Ліга арабських держав (ЛАД) у цілому, її відкинулиРезолюция ГА ООН № 181/ІІEXPERIENCES IN ARAB AFFAIRS 1943—1958 Mohommed Fadhel Jamali .
Арабо-ізраїльська війна 1948—1949 років
14 травня 1948 року, у день закінчення Мандата було проголошено створення Держави Ізраїль, а 15 травня почалося вторгнення в Ізраїль регулярних частин армій п'яти країн ЛАД з метою знищення нової єврейської держави і, згідно із декларацією ЛАД при вторгненні, для захисту арабського населення та створення у Палестині «єдиного (арабського) державного утворення», «де всі жителі будуть рівні перед законом»Statement by the Arab League upon the Declaration of the State of Israel (May 15, 1948) Документ S/745. Каблограмма Генерального секретаря Лиги арабских государств на имя Генерального секретаря ООН. 15 мая 1948 р. Arab League Declaration on the Invasion of Palestine, May 15, 1948.
Внаслідок цієї війни арабської держави створено не було, Ізраїль збільшив територію, заплановану під створення єврейської держави, Єрусалим був розділений між Трансйорданією та Ізраїлем, Сектор Газа і весь Західний берег річки Йордан перейшли під контроль відповідно Єгипту та Трансйорданії.