Черкесія, або Зигія (Зи́хія) () — історична держава зигів (адигів, черкесів) у горах і передгір'ях північно-західного Кавказу, територія якої нині у межах Краснодарського і Ставропольського країв, Адигеї, Карачаєво-Черкесії, Кабардино-Балкарії. Назва походить від .
Виникнення держави Майже тисячоліття з 5 по 15 ст. давньоадигське населення Північно-Західного Кавказу було об'єднано в рамках єдиної країни — Зигії. Етнічна назва «зиги» спочатку була назвою тільки одного з адигських племен епохи античності, але з часом це плем'я виступило провідною силою в об'єднанні всієї адигської країни й для античних (греко-римських) і потім візантійських авторів дана назва означала найменування для народу й країни Північно-Західного Кавказу. Прокопій Кесарійський в середині VI ст. відзначає незалежність Зихії від Візантійської імперіїПрокопий из Кесарии. Война с готами. Пер. с греч. С. П. Кондратьева. Вступ. статья З. В. Удальцовой. — М.: Изд-во АН СССР, 1950. — с.338. В працях Костянтина Багрянородного в середині 10 ст. також існують відомості про незалежність Зихії та зазнаються її досить значні кордони від Таманського півострова до Абазгії протягом 300 миль. Арабський учений-енциклопедист ал-Масуді також в середині 10 ст. відзначає незалежний статус країни Кашак (арабо-перський етнонім для позначення зихів), її високий соціально-економічний рівень, інтенсивність морських торговельних комунікацій з Трапезундом. У 8-10 ст. в Зихії карбувалася власна монета, що нагадувала візантійські монети.
У східних історичних і географічних трактатах як синонім етноніма зих (і назва країни — Зихія) використовувалася назва Кашак (в арабо-перських джерелах), Касогамі — в руських літописах, Гашков — у вірменських географічних і історичних творах; Каса — в єврейських документах .
Починаючи з середини 13 століття в східних авторів термін Кашак (касогами) витісняється новим позначенням адигів — етнонімом «черкес» і відповідно найменування країни, населеної черкесами — Черкесія. При цьому, в руській вимові панує форма «черкас», в арабсько-перській — «джаркас» і «шаркас». Протягом 13-17 ст. терміни «зих» і «черкес» використовуються паралельно. Мандрівники, які відвідали країну адигів, підкреслювали, що той народ, який на Заході називають зихами, турки, русини й татари іменують черкесами. Назва країни — Черкесія — використовувалося у всіх видах джерел — історичних, етнографічних, географічних і статистичних описах, а також в офіційних державних документах Москівщини, Великої Британії, Франції, Польщі, Османської імперії, Грузії, Сефевідського Ірану, Кримського ханства. У російській офіційній номенклатурі використовувався синонім «Черкеська земля».
У XIV—XV ст. відбувається розширення території країни адигів — Черкесії, виходячи за межі домонгольського періоду своєї історії. Керовані своїми князями, адиги заселяють великі території в Центральному Передкавказзя, цим самим сприяючи появі на політичній карті Кавказу Кабарди або Східної Черкесії.На чорноморському узбережжі адигейська межа наприкінці XIII—XIV ст. просувається від Туапсе до Адлера. Протягом епохи пізнього середньовіччя і нового часу — XIV—XVIII ст. — Черкесія є найбільшою країною Кавказу. Черкеські князівства включають в свій склад значні райони з не адигейським населенням.
Адміністративний устрій Черкесія складалася з більш, ніж десятка князівств — Хатукай, Хамиш, Теміргоє, Бесленей, Татлостаней, Джіляхстаней, Велика Кабарда, Великий і Малий Жане, Хегайк, Махош, Адамі. Частина цих князівств дробилась на великі феодальні володіння, що відрізнялися стабільністю політичного статусу. У рамках цих територій існували численні феодальні володіння князів (пши) і орків. В роки наступу російського царизму адигейці робили спробу зберегти державність. У червні 1861 року на з'їзді представників абадзехів, шапсугів і убихів був сформований меджліс — найвищий законодавчий орган Черкесії під найменуванням Великого Вільного засідання. У джерелах згадується і дещо інше найменування цього органу — Великий Меджліс Вольності черкесів. Будівля меджлісу розташовувалася в нижній течії річки Сочі. Керівництво Меджлісу, по суті було урядом Черкесії, складалося з 15 осіб під головуванням Хаджі Керендук Берзека. Черкеський меджліс розгорнув масштабну зовнішньополітичну діяльність. У першу чергу, був вироблений офіційний меморандум, адресований царю Олександру II. Текст меморандуму лідери меджлісу вручили цареві під час приїзду останнього в Черкесію у вересні 1861 року. Меджліс прийняв також звернення до османського і європейського урядів. У Стамбул та Лондон спрямувались спеціальні представники з метою заручитися дипломатичною та військовою підтримкою. Діяльність черкеського уряду отримала всебічну підтримку з боку громадських організацій, так з народом Черкесії боровся черкеський комітет Стамбула й Лондона. Таким чином, якщо не де-юре, то де-факто Черкесія набувала рис суб'єкта міжнародного права.
Інститут старшого князя Черкесії У Черкесії існував інститут верховної влади в особі старшого князя, що звучало адигейською мовою — пщишхо (дослівно з адигейської — «князь великий»). Існування такого інституту підтверджується іноземними джерелами. Владні повноваження старшого князя Черкесії були такі, що в очах іноземних спостерігачів він вважався царем черкесів. Ченці-домініканці Ріхард і Юліан у складі угорського посольства в 1237 році відвідали країну Зихію і головне місто цієї країни — Матрік (у візантійців — Таматарха), розташоване на Таманському півострові. В Матріку посольство отримало гарний прийом з боку короля () Зихії. У 14-15 ст. в італійських документах, що стосуються взаємовідносин між консулом Кафи і Черкесії, недвозначно вказується на абсолютно особливий статус правителя Черкесії. Цей статус дозволяв старшому князю Черкесії листуватись з папою римським. До 1333 відноситься лист папи Іоанна XXII, адресований цареві Зихіі (Черкесії) Верзахту, в якому римський (на той період — Авіньйонський) понтифік виносить подяку правителю за його старанність у впровадженні католицької віри серед своїх підданих. Владний статус Верзахта був настільки високий, що за його прикладом деякі інші черкеські князі прийняли католицтво.
Взаємини з генуезцями
У 6-10 ст. серйозний політичний і культурний вплив на хід черкеської (адигської) історії мала Візантійська імперія, а з початку 15 століття — генуезькі (італійські) колонії. За час генуезько-черкеських взаємин між ними не відбувались збройні конфлікти, ініціаторами якого були б князі Зихії (Черкесії), консули Кафи чи влади Генуї. Це було продиктовано зацікавленістю обох сторін у торгівлі, адже черкеські князі в силу своєї ментальності гребували ремеслом комерсанта, тому країну товарами наповнювали саме генуезці. Про дружні стосунки свідчить і той факт, що навіть у Кафі, не рахуючи вже поселень у Зихії, єдиний регулярний військовий підрозділ — так звані оргузії — комплектувалися з черкеських найманців. Ці черкеси утворювали міську кінну поліцію, мали солідну платню, що дозволяло навіть вести скромні торгові операції. Ще одним аспектом мирних стосунків була работоргівля, а також посередництво для переправляння солдатів в армію мамлюкського султанату. Протягом всього свого існування генуезька Кафа (1266—1475) була тим перевалочним пунктом, через який здійснювалася безперешкодна доставка поповнення армії мамлюкського султанату. Єдиний факт, який псував стосунки Черкесії та Генуї — це морський розбій, який зчиняли горяни Західного Кавказу — зихи, керкети, ахеї і гениохи, які були знаменитими піратами ще в античну епох. Вони перехоплюючи галери кафян на їх шляху в Копу або Батіяр, часом приводили до майже повного паралічу торгівлю. Внаслідок місіонерської діяльності католицької церкви і змішаних шлюбів між генуезцями та черкесами виникає етнографічна група френккардашів. Свою назву дана етнографічна група черкесів отримала від католицьких ченців-францисканців, які займалися місіонерською діяльністю в Зихії в 13-14 століттяхГенуэзцы в Черкессии.
Соціально-економічні відносини Протягом усіх століть свого існування і розвитку в Черкесії панували феодальні відносини, які містили ознаки класичного васалітету західноєвропейського (франко-німецького) типу. Це підтверджує європейський мандрівник П.-С. Паллас, подорожуючи у XVIII — першій половині XIX ст. Черкесією:
У Фредеріка Дюбуа де Монпере:
У графа В. Соллогуба в 1856 році:
Стани пші — князі уорки — шляхта тхвохотлі — вільні пшітлі — раби
Армія Черкесія протягом століть жила під загрозою зовнішніх вторгнень, тому весь спосіб життя черкесів був мілітаризований, а самі вони перетворились на націю воїнів, виробивши та довівши до досконалості мистецтво ведення війни, як кінної, так і пішої. В часи Тамерлана черкеські уорки здійснювали набіги навіть на Самарканд і Бухару. Постійним набігам піддавалися і сусіди, особливо багаті Кримське і Астраханське ханства. Астраханський губернатор писав Петру І:
У Черкесії виробилася так звана «Культура війни», правила якої передбачали те, що здобич не ставала самоціллю, а була лише знаком, символ військової доблесті, тому що в народі засуджувалося, щоб уорки були багатими, мали предмети розкоші, за винятком зброї. При військових діях вважалося категорично неприпустимим здійснювати підпал жител або посівів, особливо хліба, навіть у ворогів. Вважалося неприпустимим залишати на полі бою тіла загиблих товаришів. Великою ганьбою в Черкесії вважалося потрапити живим до рук ворога, тому російські офіцери, які згодом воювали в Черкесії, відзначали, що дуже рідко вдавалося брати черкесів у полон. Йоганн фон Бларамберг зазначав:
Військова культура Черкесії перебувала на дуже високому рівні. Для успішної боротьби з черкесами російська армія змушена була перейняти всі її елементи — від озброєння (шашки й черкеські шаблі, кинджали, черкеські сідла, черкеські коні) та форми одягу (черкеска, бурка, папаха) до прийомів ведення бою. Це визначалось не даниною моді, а питанням збереження життя в бою. Черкеси нападали блискавично, таким же блискавичним був і їх відхід. У літературі, спогадах очевидців наведено багато свідчень ведення бою черкесами:
Тактику бою черкесів описав М. Ю. Лермонтов, перебуваючи на Кавказі:
Московський цар Іван Грозний у пошуках союзників проти Кримського ханства міг розраховувати тільки на Черкесію. Цього хотіли й правителі Черкесії. Укладений між Москівщиною і Черкесія військово-політичний союз 1557 виявився успішним. У 1561 році він був скріплений шлюбом між Іваном Грозним і кабардинською княжною Гуашаней (Марією). Кабардинські князі жили в Москві під ім'ям князів Черкеських, маючи величезний вплив. У багатьох походах і війнах Москівщини брала участь черкеська кіннота. Але черкеські воїни були популярними не тільки в Москівщині, а у Польщі, Єгипті, Туреччині. Кілька століть Єгиптом (Єгипет, Палестина, Сирія, частина Саудівської Аравії) правили черкеські султани.
Право Протягом усієї історії черкесів законодавчим інститутом виступали хасе, акти яких були найважливішим джерелом Адиге хабзе (звичаєвого права).Бгажноков Б.Х., Думанов Х. М. О термине «адыгэ хабзэ» // Народы Северного Кавказа: вопросы истории и историографии. Материалы конференции, посвященной 70-летию Т.Х. Кумыкова. Нальчик, 1998, c. 59 Адиге хабзе є єдністю трьох складових компонентів: поведінкового, природно-правового та юридичного (нормативного)Крымшокалова Ф.Х. Источники обычного права кабардинцев в XVIII ― второй половине XIX веков: автореф. дис. … канд. юрид. наук. Ростов н/Д., 2006, с. 8. Джерелами права в Черкесії, що відображали зміст хабзе, були законодавчі акти народних зборів (хасе), зегуриІуе (угоди), уерк'тин (шляхетські пожалування), дищирикІ (особисте майно одруженої жінки), в основі якого лежав її посаг, уасе (викуп за наречену)Озова Ф. А. Трансформации социальной структуры и политических институтов традиционного черкесского общества через призму хабзэ в конце XVIII – начале XIX в. // Северо-Кавказский юридический вестник. 2023. № 4, с. 26.