Неча́ївка — село у Компаніївській селищній громаді Кропивницького району Кіровоградської області.
Історія
Засноване 1772 року секунд-майором М. Нечаєвим на місці запорізьких зимівників.
До 1859 року село належало поміщикам Жуковським.
З 1859 року село стало волосним центром. В 1823 році поміщиком В. Жуковським збудовано церкву Пресвятої Покрови Божої Матері (освячено 14 жовтня 1823 року), зруйновано 1937 року. У цій церкві в 1901—1920 рр.був ієреєм священник Никон Когутовський (священномученик)
30 червня 1896 на хуторі Тетянівка (нині куток Майорівка, Тетяно-Маєрове) народився український військовий діяч, старшина Холодноярської Республіки Ю. В. Дроботковський.
27 серпня 1902 року на хуторі поблизу Нечаївки народився визначний український письменник Ю. І. Яновський. В 1920—1922 роках на посаді сільського фельдшера працював майбутній письменник І. К. Микитенко. Ним було організовано самодіяльний театр, саме тут він почав писати свої перші прозові та драматичні твори.
В селі знаходиться меморіальний музей Ю. Яновського, бронзове погруддя письменника та гранітна стела на місці хати його батьків, на приміщенні дільничної лікарні — меморіальна дошка на честь І. К. Микитенка.
В селі протягом 1919—1920 років неодноразово бував Нестор Махно. Біля села знаходяться декілька курганів скіфо-сарматської доби та археологічна пам'ятка — комплекс «Межові камені». В школі працює місцевий краєзнавчий музей.
Населення Згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення села становила 660 осіб, з яких 330 чоловіків та 330 жінок.
За переписом населення України 2001 року в селі мешкало 638 осіб.
Мова Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року: Мова Відсоток українська 94,06 % російська 2,81 % молдовська 2,66 % інші 0,47 %
Географія та геологія
В геоморфологічному відношенні район села являє собою плато, порізане долиною р. Сугоклії (Сугоклей). Рельєф місцевості слабогорбистий, порізаний мережею балок та ярів. Головна водна артерія місцевості р. Сугоклія — права притока р. Інгул, яка протікає місцевістю з півночі на південь.
Клімат місцевості — помірно континентальний. Середньорічна температура повітря +7,6 °C. Середня температура найхолоднішого місяця — — 5,6 °C, найжаркішого +20,2 °C. Абсолютний мінімум температури — — 37 °C, максимум — + 42 °C. Тривалість безморозного періоду становить 220—230 днів. Середньорічна кількість опадів 450 мм, причому в літню пору опадів випадає в 2 рази більше, ніж взимку. Найбільша добова кількість опадів — 106 мм. Середні дати утворення та зникнення стійкого снігового покриву — 10.12 — 4.03. Протягом року спостерігається 76 днів зі стійким сніговим покровом, причому середня з найбільших висот снігового покрову за зиму рівна 11 см. Глибина промерзання ґрунту до 85 см, температура найхолоднішої п'ятиденки — 21 °C. Панівні вітри західні та північно-західні. Середня швидкість вітру 3,5 м/с (в січні — 4,8 м/с). Середня кількість днів з грозами 25 на рік, часто грози супроводжуються сильними дощами, інколи градом. Град випадає рідко — 1-2 дні протягом року. Тумани бувають щорічно до 15 днів (в основному восени). З другої декади вересня та навесні (до третьої декади травня) при вторгненні холодних повітряних мас можливі заморозки (до −3 °C, — 5 °C). Взимку можливі ожеледі з товщиною льодового покрову 5-10 мм і тривалістю до 10 днів і більше. В січні-лютому можливі хуртовини (до 15 днів). В літній, весняний та осінній періоди виникають посухи, що повторюються через 2-3 роки.
Місцевість розміщена в межах Українського кристалічного масиву, у зв'язку з чим характерно поширення кристалічних гірських порід, прикритих малопотужною товщею осадочних відкладів. У геологічній будові беруть участь кристалічні породи докембрія та осадові утворення, що представлені породами третинного та четвертинного періоду.
Породи четвертинного періоду представлені еолово-делювіальними лесовидними суглинками(Q2-3), бучакськими глинами, пісками палеогену (Pg2b), а також алювіальними пісками, суглинками та глинами (alQ3-4). Породи четвертинного періоду наймолодші і є найпоширенішими. Відсутні вони лише в долинах річок, балок та ярів, де на денну поверхню виходять давніші породи.
Осадочні породи третинного періоду, які залягають над четвертинними відкладами, представлені породами полтавської та харківської світ і горизонтом рябих глин.
Горизонт рябих глин суцільного поширення не має і проявляється у вигляді острівців на найбільш підвищених вододільних ділянках плато.
Відклади полтавської світи представлені дрібнозернистими світлими кварцовими неогеновими пісками(N1S3), мають найбільше поширення серед третинних порід. Відсутні вони лише вздовж річних долин, балок та ярів. Потужність пісків коливається від 1,0 до 10-15 м.
Відклади харківської світи поширені в основному на найбільш підвищених ділянках рельєфу і характерні невеликою потужністю. Представлені вони дрібнозернистими зеленими та зелено-сірими пісками, які складаються з зерен кварцу та глауконіта із домішкою листочків мусковіту.
Породи харківської світи залягають безпосередньо на кристалічних породах та продуктах їх вивітрювання — жорстві та каоліні(Pz-Kz) (невеликої потужності).
Кристалічні породи докембрійського періоду виходять на денну поверхню в долинах річок, балок та ярів. Представлені вони сірими порфіровидними гранітами кіровоградського типу та їх мігматитами (gkA-Pt1), порфіровидними трахітоїдними гранітами, рожевими (gtA-Pt1), зеленувато-сірими біотитово-плагіоклазовими гнейсами (gnbiA).
Трахітоїдні та порфіровидні граніти контактують північніше села Нечаївка, у цьому місці ймовірна зона розлому, мілонітизації та катаклазу.
Найпоширенішими в районі є порфіровидні сірі та рожеві граніти, у складі яких переважають сірий або темно-сірий кварц, польовий шпат та біотит. Граніти кіровоградського типу характеризуються наявністю великих брусковидних кристалів польового шпату рожевого або білуватого кольору, величиною від 0,5 до 12 см. Верхня частина кристалічного масиву затронута вивітрюванням. Це помітно за польовими шпатами та темнокольоровими мінералами, які частково змінені та окислені. Товщина зони вивітрювання становить від 3,5 до 5,0 м. Вивітрені граніти у повітряно-сухому стані мають межу міцності при стиску не менше 700 кг/м², свіжі порфіровидні граніти кіровоградського типу мають ще більшу міцність при стиску.
В гідрогеологічному відношенні місцевість характеризується наявністю кількох водоносних горизонтів, приурочених до осадочних(алювіальні відклади та лесовидні суглинки) та тріщинуватих кристалічних порід.
Водоносні горизонти, що залягають в осадочних відкладах(піски дрібно і крупнозернисті), як третинного так і четвертинного періодуу, характеризуються невеликим дебітом (до 0,7 м3/год), у зв'язку з чим використовуються місцевим населенням для побутових потреб. Вода прісна, в основному гідрокарбонатно-сульфатно-натрієва. Сухий залишок не перевищує 1000 мг/л, загальна твердість води не більше 28оH. Серед вод з горизонту нижньої частини лесового шару зустрічаються води з більшою мінералізацією (до 2000 мг/л).
Водоносний горизонт розміщено в основному на глибині 2,5-6.0 м. В промислових цілях використовуються водоносні горизонти, що залягають в кристалічних породах. Найчастіше вони приурочені до зон тріщинуватості і рідше до кори вивітрювання. Експлуатуються вони артезіанськими свердловинами. Разом з тим кристалічні породи характеризуються нерівномірною водоносністю, що пов'язане з тим, що місцеві граніти є молодими утвореннями кіровоградсько-житомирського комплексу, де водовіддача коливається від 0,03 м3/год до 3 м3/год. Шар гумусу від 0,3 м до 0,7 м.
Висоти урізу води — від 59,86 м (р. Лозуватка, біля сільської ради) до 38,00 м (р. Сугоклія, Кам'яний брід). Висоти в межах населених пунктів — 40-60 м, за межами — 80-100 м.
Історія села
На цих землях люди жили з давніх-давен. Археологічні пам'ятки вказують, що вже 8-10 тисяч років тому тут проживали скотарі та землероби, від яких до наших днів залишились кам'яне знаряддя — прекрасно оброблені шліфовані сокири, мотики, зернотертки, які свідчать про заняття наших попередників. Найбільшого розвитку первісне землеробство досягло за так званої трипільської культури. Трипільці користувались, як кам'яними так вже і бронзовим знаряддям, знали гончарне ремесло. Саме вони та їх найближчі сусіди — племена салтівської культури були першими жителями наших степів. Разом з тим, не можна з достатньою впевненістю ідентифікувати первісне населення цього краю, хоча протягом 30-ти останніх років було знайдено близько сотні кам'яних виробів. На території села вони зустрічаються спорадично, але при будівництві дороги Нечаївка-Виноградівка було знайдено більше десятка кам'яних сокир. Залишків городища та керамічних виробів дотепер знайдено не було, та кількість знайдених предметів свідчить про наявність у цих місцях осілого землеробського населення періоду пізнього неоліту-початку періоду бронзи. Ще одним цікавим археологічним пам'ятником цієї доби є мегалітичний комплекс «Межові камені» — 15 пар паралельних каменів, які розташовані у напрямі зі сходу на захід.
Та вже 3 тисячі років тому ці землі захопили скотарі-кочівники, і на декілька тисячоліть землі від Дунаю до Алтаю стали Диким Полем. Хто тільки не кочував цими степами — предки арійських племен, кімерійці, скіфи, сармати, гуни, авари, печеніги, половці, монголи, татари — сліди їх коней вже давно заросли степовими травами, а кості їх вождів зітліли під численними курганами, які ще сто років тому десятками височіли посеред степу. Більшість з них за ці роки попали під плуг — були розорані, хто зна кості яких славетних царів потрощені «залізним конем», які таємниці тисячі років берегли їх могили, які скарби лишилися десь там, у глибинах наших ґрунтів ? Та навіть ті, що були досліджені археологами, багато розповіли вченим про історію нашого краю. 1990 року місцевими жителями було розкопано один з розораних курганів на південний захід від села. Разом з бетонним геодезичним знаком 30-х років XX ст. було знайдено залишки кістяка дорослої людини з пошкодженим черепом. Скорчений кістяк лежав серед каміння, причому гранітна плита, скоріше всього, накривала свого часу поховання зверху. Поховання кваліфікованими спеціалістами досліджено не було.
Майже триста років, до кінця XVI ст., у наших степах орудували татарські та ногайські загони, які цими місцями пробирались углиб України та виводили ясир — полонених жінок та дітей. Свідками цьому є численні етноніми, назви річок — Сугоклія, Інгул, Ташлик, Бешка, Аджамка. Хоча, судячи зі всього, татари не дуже переймалися географією, адже дві річки, що текли із півночі на південь за 50 км одна від другої, звалися Новою річкою (Інгул та Інгулець, колись Великий та Малий Інгул), а чотири річки, що справа впадали до Інгула, були Сугоклеями (Сугоклія-Кам'янувата, Сугоклія-Комишувата, Сугоклія та Сугоклейчик)1. Ще одним свідком тих часів залишивсь Херсонський шлях, що проходив по вододілу Інгула та Південного Буга — історик Д.Яворницький свого часу стверджував, що це частина сумнозвісного Чорного шляху, який з Криму, через наші місця, понад Виссю, прямував на Торговицю (Новоархангельський район) і далі на Польщу.
Наступний етап історії нашої місцевості розпочинається з часів існування Запорізької Січі. В 1698 році в наших місцях, в урочищі Сугоклей, відбулась переможна сутичка загону під проводом козацького отамана Івана Гусака та сотника Павла Федорова з ногайцями Девлет-аги. В XVII—XVIII ст. на незаселених землях почали масово появлятися козацькі хутори-зимівники — Семенівка, Ганнівка, Тетянівка тощо На карті де-Боксета 1745 року в наших місцях написано — «жилища и зимовья Запорожских казаков». За свідченням кіровоградського письменника-краєзнавця Ю.Матівоса, хутір Тетянівка, що згодом став Маєровим, існував вже в середині XVIII сторіччя і належав козацькому полковнику Семену Лизогубу. Саме його доньці Тетяні він дістався в посаг при її одруженні з Афанасієм (Панасом) Яновським в 60-х роках XVIII сторіччя3.