Білору́ська му́зика — духовне надбання білоруського народу, одна з музичних культур європейських народів.

Історія Перші музичні інструменти з'явилися на суміжних з Білоруссю землях ще в епоху палеоліту. Інструменти, виготовлені з кістки мамонта, на яких збереглися сліди від ритмічних ударів, що, на думку деяких дослідників, можна розглядати як початкові форми музичних інструментів для відновлення ритмічних звуків під час відправлення яких магічних дій, пов'язаних з полюванням, виявлені біля сіл Мезин Чернігівської області, Городок Рівненської області і Костенки Воронезької області.

Найбільш ранні музичні інструменти на території Білорусі знайдений в селищі Дубакрай, близько озеро Сєнница, на кордоні Вітебської і Псковської областей. Знайдені тут дві кістяні флейти являли собою прямі трубки з п'ятьма звуковими отворами. При розкопках неолітичного поселення Осовець (Бешенковицький район)Осовець (Бешенковицький район) було виявлено фрагмент сопілки (дудки), зробленої з кістки дрібної птиці. Знахідки датуються IV — III тис. до н. е. До цієї ж пори відносяться і виявлені у поселенні Камінь (Пінський район) свистки, зроблені з гомілкової кістки лелеки.

У бронзову добу (III — початок I тис. до н. е.), були відомі вже багатостовбурні флейти, виявлені в деяких пам'ятках лужицької культури, поширеної на території Польщі і на південному заході Білорусі.

З ранньої залізної доби (VII ст. до н. е. — V ст. до н. е.), дійшли кістяні дудки-свистульки, знайдені на городищі Гораном (Сморгонський район). Обидві сторони кісток акуратно зрізані під прямим кутом, з боків зроблені отвори. Подібна дудка XII—XIII ст. була виявлена і в Слуцьку.

Давні часи Витоки білоруської музики пов'язані з мистецтвом східних слов'ян. Першими носіями музичного професіоналізму були скоморохи, народні музиканти (лірники, волинщики, гуслярі, цимбалісти, скрипалі та ін.), а також музиканти в храмах і монастирях.

Розвиток стародавнього професійного музичного мистецтва на території Білорусі пов'язаний із процесами християнізації, що сприяли асиміляції візантійської духовної музики, вплинули на жанр церковних піснеспівів (антифони, ірмос, тропар, канон, стихири тощо), на одноголосну акапельну манеру виконання, музичну термінологію. На церковну хорову культуру опосередковано впливали фольклорні традиції, особливості мовної просодії (пізніше побутової світської музики). Поступово формувалися основи музичного професіоналізму. Оригінальні старобілоруські знаменні співи фіксувалися невменною середньовічною нотацією в рукописних збірниках (переважно монастирських).

Близькість до загальноєвропейських народних традицій в середні століття виявлялася в діяльності скоморохів — бродячих акторів-професіоналів, творчість яких являла собою синтез мистецтв. Вони грали на інструментах (гуслах, волинці, сопілці, барабанах, пізніше — на скрипці і цимбалах), співали, й одночасно були акробатами, ілюзіоністами, дресувальниками звірів, виступаючи на площах міст, сіл, в замках, трактирах і ін. Серед них відомі скоморохи-дамрачеї (виконавці історичних пісень, билин під акомпанемент домри), скоморохи-витівники (виконували драматичні, жартівливі і сатиричні сценки, пантоміми, танці та ін.). Як носії поетичної і музичної усних народних традицій, вони брали участь в різноманітних народних обрядах і святах.

Витоки православної музики східних слов'ян — візантійська і болгарська церковна музика, яка прийшла на терени Білорусі разом з християнством. X—XIV ст. характеризуються пристосуванням візантійської співочої гімнографії до місцевих умов. Значна роль в давньому східно-християнському богослужінні в Білорусі належала грецькій мові, засвоювався візантійська церковна музика, вироблялися оригінальні знаки невменної нотації, система осьмогласія з властивим комплексом поспівок. Засвоювався одноголосний богослужбовий православний спів. Панівна роль належала тексту пісень.

З кінця X ст. серед співочих шкіл на Білорусі вирізняються Полоцька і Вітебська (з 992), Смоленська (з 1001 року) Туровська (з 1005). В цих школах кристалізувалася система безлінійної нотації, писалися перші практичні посібники по співу. Оформилася система прапорців, що склалася в XIV ст. У Великому Князівстві Литовському спочатку зберігалися традиції давньоруського знаменного співу.

На XV ст. припадає розквіт співочої православної культури Білорусі: почали фіксуватися автори пісень та укладачі рукописних нотних збірок (палеографічна ознака білоруських співочих рукописів — ірмолої); з'явилися перші співочі азбуки, у нотному письмі збільшилася кількість прапорців, розширився звукоряд у бік високих звуків, розвивалися різноманітні наспіви, музична термінологія. Поглиблювалися місцеві відмінності наспівів, посилюється зв'язок білоруської співочої гімнографії з народно-пісенної творчістю і побутовою культурою. Зароджувалися і розвивалися оригінальні знаменні розспіви, які широко використовувались у співочій практиці XV—XVI ст. й були зафіксовані в рукописних збірниках («Супрасльський ірмолой», 1598—1601). Широко використовувалися грецький, болгарський, сербський спів. Переосмислено семантику невменної нотації. Із переходом на багатоголосну систему запису зародилася квадратна лінійна нотація. У цей час відбувся поступовий відхід білоруської музичної гімнографії від норм осьмогласія. Зародилися й розвивалися духовні канти (псалми), які фіксувалися в ранніх рукописних канціоналах, богогласниках, катехізисах.

Музика XVI—XVIII ст.

В епоху Відродження посилилася роль світського компонента в музичної культури Білорусі. Головним центром розвитку професійного музичного мистецтва залишався храм. У Білорусі, де історично відбулося перехрестя конфесійних течій, в XVI–XVIII ст. склалося специфічне багатоконфесійне середовище, в якому православна музика співіснувала з католицькою, протестантською та греко-католицькою, а також з музикою нехристиянських конфесій. З кінця XVI ст. поряд з традиційними православними піснеспівами співіснували Супрасльский та Києво-литовський та білоруський спів, а також регіональні: Вітебський та Кутеїнський, Могильовський, Несвіжський, Слуцький та ін.

Вплив на російську музику З другої половини XVI–XVII ст. білоруський музичний досвід поширюється на терени Московії. Деякі білоруські монастирі були перевезені до Московського царства, в тому числі Кутеїнський з-під Орші, який став основою одного з культурних центрів майбутньої Росії — Новоєрусалимського монастиря, де склалася новоєрусалимська школа творців кантів та псалмів. Білоруські співаки входили до складу государевих співочих капел, брали участь у розробці системи кіноварних поміт. Значний внесок у розвиток православного церковного співу зробили московський, Іверський та Новодівочий монастир, які повністю складалися з білорусів.

Білорус А. Мізинець створив єдину теоретичну роботу (виконувала роль підручника) по знаменному співу — «Извещение о согласнейших пометах» (1668). З середини XVII ст. весь церковний спів в Москві перебував повністю в руках «вихідців з Польщі та Литви», які були і вчителями. Наприклад, мелодія канту білоруса Єпіфанія Славинецького «Радуйся радість» стала основою російської херувимської. Саме через знайомство із білоруським та українським кантовим співом росіяни почали опановувати багатоголосся, що згодом відкрило шлях російській співочій культурі на європейський рівень.

Православна музика

Наприкінці XVI ст. виділялися білоруські хори Віленського, Несвижського, Слуцького, Мінського, Могилівського, Оршанського, Кутеїнського та інших братств, які виконували духовні та світські твори на 4-6, 8 і 12 голосів. Білоруські монастирі (Супрасльский, Благовіщенський, Жировицький, Могилівський та інші) і церкви були культурно-просвітницькими центрами та опорою православ'я. У Супрасльському монастирі був записаний весь корпус православних піснеспівів (укладач Б. Онисимович), вийшли антикатолицька та антиунійні рукописні полемічні статті. Православні основи богослужіння та співу збереглися в унійних церквах, особливо василіянських, та монастирях. Наприкінці XVIII ст. були створені нові рукописні співочі збірки з квадратною та невменною нотаціями, а також списки з древніших рукописів, поширювалися духовні канти, розвивалася багата народнопісенна та інструментальна творчість.

Після поділів Речі Посполитої й захоплення теренів Білорусі Російською імперією наприкінці XVIII ст. білоруська церковна музика, зберігаючи свої локальні особливості, розвивалася в руслі російського богослужбового (літургійного) співу. У церквах звучали канонічні вставні піснеспіви, затверджені Синодом.

Католицька музика Католицька музика у Білорусі розвивається з кінця XIV ст. як невід'ємний компонент латинського обряду. Музичне оформлення католицького богослужіння складалося зі стилістично різних компонентів: архаїчного григоріанського хоралу, вокально-хорових творів a cappella з інструментальним супроводом, інструментальних, зокрема органних композицій, релігійних пісень. Проникнення католицтва сприяло розвитку в Білорусі органної музики, а також розвиткові таких жанрів духовної музики як меси, реквієми, інтройти, градуали й, секвенції та інші.

Найбільшого розквіту католицька музична культура досягла на теренах Білорусі у XVI ст.. Музика, в тому числі інструментальна, була обов'язковою дисципліною в наукових католицьких установах усіх рівнів. Провідна роль в музично-освітній діяльності належала ордену єзуїтів. Католицька церква в Білорусі розвивалася в тісних зв'язках з Європейськими католицькими установами в руслі загальноєвропейських тенденцій і була інтегральною частиною європейської музичної традиції. Співіснували різні традиції музичного оформлення католицького богослужіння: високопрофесійна езуїтська, домініканська (більш консервативна), францисканська (більшою мірою орієнтована на простих прихожан) та інші.

Віленська єзуїтська академія була центром католицької музики, в ній працювали європейські освічені композитори та музиканти (Я. Брандт, Сигізмунд Лауксмін, М. Рад, Ш. Берендт, М. Кречмер та ін.). В XVII ст. У Білорусі розширилася нотодрукування — було видано «Пісні» Я. Бранта (1 601), «Пісенник» B. Борташевського (1613), «Літанії» Ш. Берендт (1 638, 1639 р.), хоральні «градуали» (1667, 1693, 1742) і «Антифанарій» (1667, 1694, 1742; складений C. Лауксміним), перший у ВКЛ підручник з теорії хорального співу латинською мовою «Теорія та практика музики» С. Лауксміна (1667, 1669, 1693). Більшість творів католицької музики XVIII ст. францисканського походження. В літургійних жанрах у другій половині 18 ст. працювали монах-францисканець Шимкевич, музиканти зі Слонімської капели М. К. Огінський, Л. Грабенбавер.

Протестантська конфесія також значно вплинула на формування музично-професійного мистецтва Білорусі. Її проникнення на білоруські землі та розвиток припали на середину XVI ст. під впливом ідей Реформація. Найбільший вплив на музичне мистецтво проявився у видавничій діяльності протестантів: виданням першого в Білорусі нотного видання «Брестський канціонал» (+1558), «Несвизького канціоналу» (1563) та ін.

Унійна музика