Іоанн Ефеський (бл. 507 — бл. 586) — єпископ Асійський, послідовний прихильник міафізитської христології, один з лідерів антихалкідонської опозиції у Візантійській імперії, представник паралельної сирійської ієрархії, створеної Яковом Барадеєм. Один з найбільш ранніх і значних істориків, які писали сирійською мовою. У деяких джерелах вважається «монофізитом» або, згідно з сучаснішою термінологією, міафізитом або «нехалкідонітом» ().
Біографія
Попри велику роль Іоанна Ефеського в антіхалкідонській церковній партії VI століття, про його життя збереглося дуже небагато відомостей, здебільшого у його власних працях і хроніці Михайла Сирійця.
До переїзду в Константинополь
Майбутній єпископ народився недалеко від Аміди (сучасний Діярбакир в південній Туреччині). Рік його народження точно не відомий, з дат, що відносяться до цього періоду, відомо тільки, що у віці 15 років він вступив у Амідський монастир Іоанна, проте, коли це відбулося також не відомо. За деякими джерелами, це відбулося у 832 або 833 році ери Селевкідів, що означає рік народження близько 506 або 507 року н. е. За іншими підрахунками Іоанн народився близько 516 року. Етнічна приналежність Іоанна також не цілком зрозуміла, сам він називав себе «сирійцем» без будь-яких додаткових подробиць.
З раннього дитинства Іоанну була визначена духовна кар'єра. У своїх творах Іоанн розповідає, що до його народження у його батьків народжувалося кілька синів, котрі помирали до досягнення дворічного віку. Коли у тому ж віці у Іоанна проявилися ознаки смертельної хвороби, його привели в монастир стовпника Марона, який велів нагодувати дитину сочевицею з монастирської кухні, після чого напівмертвий Іоанн прийшов до тями і незабаром одужав. Марон взяв з батьків Іоанна обіцянку привести його через два роки назад і віддати на виховання. Таким чином, Іоанну було лише чотири роки, коли він пішов у монастир. Настільки ранній прийом в монастир не був у той час у Сирії чимось незвичайним, оскільки правила Василія Великого ніяк не обмежували вік того, хто приймає чернечу обітницю. З цього ж віку в монастирі починалося навчання грамоті, що вважалося одним з видів чернечого подвигу. Зазвичай в курс навчання, що тривало 4-5 років, входили спів псалмів і читання Святого Письма. Монастир Марона мав назву «монастир Витриманого» і, судячи за описами Іоанна, знаходився в Амідській долині на правому березі Тигра. Духовним керівником Іоанна в цей період був сам Марон, який був відомий своїм подвижництвом — він 11 років провів у дуплі дерева і 29 на стовпі.
Після смерті Марона близько 521 року, Іоанн, не бажаючи повертатися до родичів, пішов у монастир Іоанна Амідського, що знаходився поруч з містом, біля його північної стіни. Цей монастир, заснований у 398/399 роках, був найбільшим з приміських монастирів і налічував до 400 ченців. Монастир був одним з головних оплотів нехалкідонітів; на відміну від багатьох інших монастирів, з яких була вигнана лише частина ченців, всі його мешканці увійшли до складу «амідської тисячі» — великої групи ченців, непримиренних супротивників догматів Халкідонського собору, вигнаних з різних монастирів. Разом з ними, в тому ж 521 році Іоанн оселився у «великому і знаменитому монастирі св. Мами, що в селищі Хазін в країні Тішпа». Там Іоанн багато займався вивченням церковної літератури — окрім побожності, монастир св. Мами славився вченістю своїх настоятелів. Там же він спілкувався з видатними діячами антихалкідонського руху, вигнаними зі столиці після смерті Анастасія.
У 840 році селевкідської ери Іоанн отримав посвячення в диякони від знаменитого в ті роки єпископа Іоанна Телльского, який, подорожуючи Сходом, таємно робив хіротонії, заборонені Юстиніаном для супротивників Халкідонського собору. У цей період Іоанн багато подорожував (мандрівництво вважалося одним з видів подвижництва, і через пов'язані з ним злигодні, і через розрив земних зв'язків) і зустрічався з відлюдниками та аскетами. Ще під час перебування у Марона Іоанн здійснив паломництво у Файтар, а пізніше відвідав основні монастирі Амідської області і віддалені чернечі поселення у верхів'ях Межиріччя. Приблизно у 533 році Іоанн здійснив подорож до Антіохії, проводжаючи до Константинополя і Александрії своїх друзів.
Через два роки Іоанн домігся дозволу відвідати Єгипет, де його, як визнаного фахівця з аскетичної літератури охоче приймали місцеві християни-міафізити. Звідти він попрямував вглиб Лівійської пустелі, де поблизу монастиря св. Міни оселилися вигнанці з Сирії. Потім він повернувся до Александрії, звідки в рідній монастир, загалом пробувши в Єгипті три місяці. У цьому ж році він відвідав Константинополь, де вперше зустрівся з Юстиніаном. Оскільки не збереглося згадок про зустріч Іоанна з Севіром Антіохійським, який прибув до Константинополя взимку 535—536 років, ймовірно Іоанн залишив столицю раніше. У лютому 537 року Іоанн був в «амідській тисячі» в «монастирі Тополь», де став свідком переговорів з ченцями посланців антіохійського патріарха Єфрема, котрий докладав багато зусиль для викорінення антихалкідонізму у своїй дієцезії. Після того, як ченці відмовилися впустити патріарха в монастир, «тисячі» довелося рятуватися втечею розбившись на загони. Іоанн, як диякон, був на чолі загону з 10 осіб, разом з якими провів решту зими в горах на Євфраті, де потерпав від холоду і харчувався милостинею.
Близько 540 року Іоанн переселився до Константинополя, хоча в наступні роки під час подорожей він неодноразово відвідував рідні місця.
За правління Юстиніана
В Константинополі
У Константинополі Іоанн дуже скоро з переслідуваного владою втікача став впливовим придворним, що виконував важливі доручення імператора. Виправдовуючи своє довготривале перебування в столиці, Іоанн писав, що він жив там «спочатку через гоніння», а потім, протягом понад 30 років, «заради навернення язичників». Щодо першої частини його твердження невідомо, чи мав він якусь спеціальну місію від свого монастиря або просто рятувався від переслідувань. Оскільки в перші роки свого столичного життя він продовжував свої вчені заняття і не втручався в політичні процеси, друге припущення ймовірніше.
Місцем проживання Іоанн обрав маєток патриція Проба, єдиного з племінників імператора Анастасія, що пережив повстання Ніка. Там він познайомився з Симеоном, єпископом Бет-Аршамським, який прославився диспутами з несторіанцями в Персії. Після смерті Симеона, Іоанн разом з учнями останнього розбирав його архіви, серед яких були матеріали, що увійшли згодом в «Церковну історію», зокрема й щодо мучеників Неджран. 541 року Іоанн відвідав Александрію, а дорогою назад зустрів на острові Родос єпископа Іоанна Іфестського, який подібно до Іоанна Телльського здійснював поїздки Малою Азією для здійснення хіротоній. Іоанн Ефеський з'їздив з ним у кілька таких подорожей, де робив посвячення перед очима влади у Тралах і Ефесі. У Палестині він застав початок «Чуми Юстиніана», залишивши у своїй «Історії» опис її жахів. Можливо, це були дві різні подорожі.
У період після 542 року Іоанн стає активним учасником церковної політики, підтримуючи відносини як з головною штаб-квартирою нехалкідонітів в , так і з придворною нехалкідонітською партією. Про обставини знайомства з імператрицею Феодорою Іоанн не повідомляє, проте говорить про неї в прегарних виразах: «правовірна, сповнена ревності», «христолюбива цариця, поставлена Богом у важкі часи для підтримки гнаних». Його повагу до імператриці не зменшувало і знання про подробиці її минулого. Щодо Юстиніана Іоанн також відгукувався схвально, не як про єретика, а як про людину, стараннями халкідонітів поставленому на не правильний шлях у своєму похвальному прагненні до умиротворення церкви. Проте, до політики Юстиніана Іоанн ставився негативно, і в офіційних богословських диспутах він не брав участі.
Після смерті імператриці у 548 році прихильники унії вирішили зробити чергову спробу умовити «східних», сподіваючись, що без підтримки Феодори вони швидше підуть на поступки. Юстиніан доручив Іоанну вирушити на Схід, щоб скликати до столиці представників усіх монастирів Сирії. Попри обіцяну винагороду Іоанн рішуче відмовився брати участь у цій справі. Проте, собор відбувся, хоча й без результатів. Так само байдуже Іоанн поставився до засудження «трьох глав» і п'ятого собору.
Місіонерська діяльність
Набагато більший інтерес Іоанн мав до місіонерською діяльності. Діючи від імені Юстиніана, що поставив однією з цілей своєї релігійної політики викорінення язичництва, Іоанн проповідував християнство в Малій Азії. Згідно з його повідомленням, «у 853 роціСелевкідової ери, відповідає періоду з 1 вересня 541 року по 1 квітня 542 року. здійснилася дія благодаті Божої в країнах Азії, Карії, Лідії та Фригії стараннями державного Юстиніана, і вилилася щедро допомогою нашого нікчеми, тобто Іоанна Асійського: 70,000 душ силою Духа Святого були навчені і приведені від омани язичницької, шанування ідолів і служіння демонам до істинного знання, і були навернені і знаменовані і хрещені в ім'я Господа нашого Ісуса Христа». Такі великі цифри, ймовірно, свідчать про те, що навернення здійснювалося скоріше механічними засобами, а не проповіддю.
Надалі діяльність Іоанна, за його власними свідченнями, зводилася до руйнування язичницьких капищ та ідолів і до організації християнських храмів і монастирів. Все це вимагало тривалої і наполегливої роботи, тому місія Іоанна, базою для котрої він обрав околиці міста Тралла, не обмежилася 542 роком і тривала аж до 571, коли через поновлені гоніння і старість Іоанн передав керівництво місією своєму співробітнику, Девтерію.
В результаті діяльності Іоанна в Малій Азії було знищено велику кількість язичницьких святилищ і засновано 12 монастирів і 99 церков. Більшу частину будівель було побудовано за рахунок скарбниці, решта за рахунок новонавернених. Ця місіонерська діяльність зробила Іоанна відомим, він став головним інквізитором Юстиніана, його повноваження поширювались не тільки на язичників, але й на іновірців загалом.
У Малій Азії Іоанн боровся також з юдеями, у яких відібрав сім синагог, перетворивши їх на храми, і з монтаністами. Про переслідування останніх повідомляється, зокрема, в «Таємній історії» Прокопія КесарійськогоПрокопий, «Тайная история», IX, 14-20.. У Фригії головним осередком монтанізму було місто Пепузи. В розташованій тут кенасі зберігалися кістки засновника єресі Монтана і його численних дружин, які були центром поклоніння. Наказ про їх знищення був виданий ще за імператора Юстина I, однак монтаністи підкупили єпископа і спалені були інші кістки. Зусиллями Іоанна були знищені не тільки рештки Монтана, а й синагога разом з книгами, що в ній зберігались.
Інквізиційна діяльність і зміцнення міафізитства Значною була діяльність Іоанна з переслідування язичників у столиці. У 545—546 роках з його ініціативи було розпочато велике розслідування, в ході якого під тортурами було викрито багато представників вищої аристократії і освіченого класу. Після оголошення в церкві язичників чекав «суворий суд»; подальша їх доля невідома. Ймовірно, вони не були страчені, хоча найвисокопоставленіший з них, колишній префект преторія Фока прийняв отруту, на думку Іоанна, «цілком справедливо». Цікаво, що Прокопій Кесарійський називає цього Фоку в числі лише двох людей, які займали цю посаду і не брали хабарівПрокопий, «Тайная история», XXI, 6-7.
Михайло Сирієць наводить розповідь, ймовірно, запозичену з «Історії» Іоанна, про ще один процес під керівництвом Іоанна на 35 році правління Юстиніана. Йдеться про п'ять жерців, яких разом з «ідолами» і книгами привезли з Афін, Антіохії і Геліополя. 2000 книг і безліч статуй, згідно з хронікою, були знищені особисто Іоанном Ефеським. У третій частині «Історії» Іоанна повідомляється також про його участь у процесах 580 року, коли патріархів александрійський Євлогій і антіохійський Григорій звинуватили в тому, що вони принесли вночі в Дафні в жертву хлопчика. Під тортурами були отримані визнання й інших справжніх або уявних язичників.