Візанті́йська імпе́рія або Східна Римська імперія (також Романія, Римське царство, Римська імперія, Християнське царство, Імперія греків, Грецьке царство) — історіографічна назва для пізньоантичної та середньовічної держави з самоназвою Царство Ромеїв (), що виникла внаслідок розділу Римської імперії на східну та західну частини.

Під час розквіту Римської імперії, відомого як Pax Romana, її західна частина пройшла через процес латинізації, тоді як східна частина зберегла значною мірою свою елліністичну культуру. Кілька подій з IV по VI ст. визначають перехідний період, коли грецький Схід і латинський Захід імперії розійшлися. Костянтин I (правління 324—337) реорганізував імперію, зробив столицею Константинополь і легалізував християнство. За Феодосія I (правління 379—395) християнство стало державною релігією, а інші релігійні практики були заборонені. Під час правління Іраклія (610—641) модернізовані армія й адміністрація, грецька мова поступово прийнята для офіційного використання замість латини.

Кордони Візантії постійно змінювалися, пройшовши через кілька циклів занепаду та відновлення. Під час правління Юстиніана I (527—565) імперія досягла найбільшого територіального розмаху після падіння Заходу, відвоювавши більшу частину історично римського західного узбережжя Середземного моря, включаючи Африку, Італію та Рим, який вона утримувала більше двох століть. Візантійсько-сасанідська війна 602—628 років виснажила ресурси Візантії, і під час ранніх мусульманських завоювань у VII столітті вона втратила свої найбагатші провінції — Єгипет і Сирію — на користь Праведного халіфату. Пізніше імперія втратила Африку на користь Омеядів у 698 році, перш ніж настала доба стабілізації завдяки династії Ісаврів.

Під час правління Македонської династії (IX-XI століття) імперія знову розширилася і пережила двостолітнє відродження, яке завершилося поразкою від турків-сельджуків у битві біля Манцикерта в 1071 році. Громадянські війни та наступне вторгнення сельджуків призвели до втрати більшої частини Малої Азії. Імперія відновилася під час реставрації Комнінів, і до Четвертого хрестового походу Константинополь був найбільшим і найбагатшим містом Європи.

Вперше Візантія ліквідована під час Четвертого хрестового походу в 1204 році, коли Константинополь розграбований латинянами, а території, якими раніше керувала імперія, розділені на конкуруючі візантійські грецькі та латинські області. Незважаючи на остаточне відновлення Константинополя в 1261 році, Візантійська імперія вже залишалася тільки регіональною державою протягом останніх двох століть свого існування. Решта її територій поступово анексовані османами під час візантійсько-османських війн протягом XIV та XV століть.

Друге падіння Константинополя під владу османів у 1453 році означало кінець Візантії. Біженці, які тікали з міста після його захоплення, оселилися в Італії та інших частинах Європи, допомагаючи розпочати епоху Відродження. Трапезундська імперія була завойована через вісім років, коли її однойменна столиця здалася османським військам після того, як її було взято в облогу в 1461 році. Останнім осередком, що вважав себе легітимним продовжувачем візантійської державності, було князівство Готія (Феодоро) на Кримському півострові, також подолане османами у грудні 1475 року.

Іноді подія захоплення Константинополя османами істориками використовується для позначення кінця Середньовіччя та початку раннього нового періоду.

Назва

Офіційна назва держави, що вживалася протягом усієї її історії, — «Імперія ромеїв» — підкреслювала спадкоємність між Візантійською та Римською імперіями. Мешканці Візантії, серед яких були предки сучасних греків, південних слов'ян, румунів, молдаванів, італійців, французів, іспанців, турків, арабів, вірменів та багатьох інших сучасних народів, називали себе ромеями або римлянами. Саме від цієї назви походить сучасна самоназва декількох народів — румунів, аромун, ромівSinclair A.T. The word «Rom». JGLS № 5 (3) (1909-10), с.33-42..

Визначення «візантійська» є похідним від назви столиці імперії. Попри те, що офіційно столиця іменувалася Новим Римом, а пізніше — Константинополем, за вкоріненою звичкою мешканці міста використовували і його старогрецьке ім'я — Візантій.

Після поділу Римської імперії навпіл 395 року західну частину для зручності (але неофіційно) почали іменувати Гесперійською імперією (від давнього поетичного визначення «західних країв»), а для східної зі столицею в Константинополі використовували прикметник «візантійська» (тобто «константинопольська») — саме так це слово вживали, зокрема, тогочасні історики Пріск та Малх. При цьому Східна Римська імперія не вважалася окремою державою і офіційно найчастіше іменувалася Senatus Populusque Romanus.

Із падінням Гесперії 476 року титул імператора взагалі зберігся лише за константинопольськими володарями. Відтак необхідність навіть у неофіційному вживанні окремого терміну для позначення їхньої держави зникла. Імперія надалі іменувалася просто Римською або Ромейською. Прикметник «візантійський» використовували й надалі — він, зокрема, зустрічається у працях патріарха Фотія та у Суді — але найчастіше як синонім слову «константинопольський».

У староруських і старослов'янських літописах також вживаються назви Християнське і Грецьке царство.

Після падіння Візантії вчені раннього модерну користувалися багатьма назвами по відношенню до імперії, серед яких можна виділити такі, як «Константинопольська імперія», «Імперія греків», «Східна імперія», «Пізня імперія», «Нижня імперія», і «Римська імперія». Все більш широке використання термінів «Візантія» та «Візантійська імперія», ймовірно, пов'язується з діяльністю історика XV століття Лаоніка Халкоконділа, чиї праці були широко поширювалися, зокрема , якому традиційно приписують запровадження терміну «Візантія» до історичної науки. До XIX століття разом з терміном «Візантійська імперія» найчастіше використовувалося «Імперія греків».

Хронологія

Як спадкоємиця Римської імперії Візантійська держава не лише успадкувала її найбагатші провінції, але й зберігала культурні надбання, тож довгий час являла собою духовний, культурний, економічний і політичний центр Середземномор'я. Її столиця — Константинополь (стародавній Візантій) в документах тих часів називалася Рим або Новий Рим. Її правителі в часи найбільшої могутності правили землями від африканських пустель до дунайських берегів, від Гібралтарської протоки до хребтів Кавказу.

Немає єдиної думки щодо того, коли утворилася Візантійська імперія. Багато хто розглядає Костянтина І (306–337 рр.), засновника Константинополя, за першого Візантійського Імператора. Деякі історики вважають, що ця подія відбулася раніше, протягом царювання Діоклетіана (284–305 рр.), який для полегшення управління величезною імперією офіційно поділив її на східну й західну половини. Інші вважають за переломне царювання Феодосія І (379–395 рр.) та офіційне витискання християнством поганства, або час його смерті 395 року, коли встановилося політичне розділення між Східною (Візантійською) і Західною (Гесперійською) частинами колись єдиної імперії. Також віхою є 476 рік, коли Ромул Август, останній західний імператор, відмовився від влади, тож відповідно імператор залишився лише в Константинополі. Важливим моментом став 620 рік, коли за імператора Іраклія державною мовою офіційно стала грецька.

Занепад Візантійської імперії пов'язаний з багатьма причинами, як зовнішніми, так і внутрішніми. Це розвиток інших регіонів світу, зокрема Західної Європи (в першу чергу Італії, Венеційської та Генуезької республік), а також країн ісламу. Також це загострення суперечностей між різними регіонами імперії та розкол її на Грецьке, Болгарське та інші царства.

Вважають, що імперія припинила існування з падінням Константинополя під ударами Османської імперії 1453 року, хоча її залишки проіснували ще кілька років, до падіння Містри 1460 року і Трапезундської імперії 1461 року. Але слід звернути увагу на те, що середньовічні південнослов'янські джерела описують падіння Візантійської імперії не як падіння Римської чи Ромейської імперії (адже вони себе теж вважали ромеями), а як падіння Грецького царства — одного з царств, яке входило до складу імперії. Також слід пам'ятати, що як імператори Священної Римської імперії, так і султани Османської імперії називали себе римськими імператорами і спадкоємцями Римської імперії.

Найбільші території імперія контролювала за імператора Юстиніана І, що вів широку завойовницьку політику в західному Середземномор'ї, прагнучи відновити колишню Римську імперію. З цього часу вона поступово втрачала землі під натиском варварських королівств і східноєвропейських племен. Після арабських завоювань займала лише територію Греції та Малої Азії. Експансія в IX—XI століттях змінилася серйозними втратами, розпадом країни під ударами хрестоносців і загибеллю під тиском турків-сельджуків і турків-османів.

Етнічний склад населення Візантійської імперії, особливо на першому етапі її історії, був вкрай строкатим — болгари, копти, вірмени, грузини, євреї, еллінізовані малоазійські племена, фракійці, іллірійці, даки. Зі зменшенням території Візантії (починаючи з VII століття) частина народів залишилася поза її межами, у той же час сюди приходили і розселялися нові народи (готи в IV—V ст., печеніги, половці в XI—XIII ст. і ін.). У VI—XI ст. до складу населення Візантії входили етнічні групи, з яких надалі сформувалася італійська народність. Переважну роль в економіці, політичному житті та культурі Візантії грало грецьке населення. Державна мова Візантії в IV—VI століттях — латинська, з VII століття і до кінця існування імперії — грецька.

Історія

Поділ на Східну і Західну Римські імперії

11 травня 330 року римський імператор Костянтин Великий оголосив своєю столицею місто Візантіум, перейменувавши його в Константинополь. Необхідність перенесення столиці була викликана насамперед віддаленістю колишньої столиці — Рима — від напружених східних і північно-східних меж імперії. Особливості політичної традиції робили обов'язковим особистий контроль імператора над потужними військовими угрупуваннями, а організувати оборону з Константинополя можна було набагато швидше і при цьому контролювати війська можна було ефективніше, ніж з далекого Рима.

Остаточний поділ Римської імперії на Східну й Західну відбувся після смерті 395 року Феодосія Великого. Головною відмінністю Візантії від Західної Римської імперії (Гесперії) було переважання на її території грецької культури на противагу майже всуціль латинізованому заходу. З часом римський спадок усе більше змінювався під місцевим впливом та внаслідок розвитку, втім неможливо провести різку межу між Римом та Візантією, яка завжди самоусвідомлювала себе саме як Східна Римська імперія.

Становлення самостійної Візантії Становлення Візантії як самостійної держави можна віднести до періоду 330–518. У цей період через границі на Дунаї та Рейні на римську територію проникали численні варварські, переважно германські племена. Якщо одні були невеликими групами переселенців, яких притягували безпека й багатства імперії, інші чинили набіги та самовільно селилися на її території. Скориставшись слабкістю Рима, германці перейшли від набігів до захоплення земель, і 476 року було скинуто останнього імператора Західної Римської імперії. Становище на сході також було важким, особливо після того, як 378 року вестготи здобули перемогу в знаменитій битві біля Адріанополя, в якій імператор Валент загинув, і готи під проводом Аларіха спустошили всю Грецію. Але незабаром Аларіх пішов на захід — в Іспанію та Галлію, де готи заснували свою державу, і небезпека з їхнього боку для Візантії минула. 441 року на зміну готам прийшли гуни. Аттила кілька разів починав війну, і лише сплатою великої данини вдавалося запобігти його подальшим нападам. В другій половині V століття небезпека прийшла з боку остготів — Теодоріх розорив Македонію, загрожував Константинополю, але і він пішов на захід, завоювавши Італію і заснувавши на руїнах Риму свою державу.