«Квартирник» — формат творчого заходу, який виріс за зачиненими дверима в підпільних (андеграундних) або напівпідпільних умовах з «„концерту“ на кухні» як частина радянського культурного життя. Це виступ, відмінний від камерного та концертного форматів.<ref>Долгіх, Я. (2022). Фахова академічна музична освіта та сучасне соціокультурне середовище: ціннісно-світоглядний аспект. Збірник наукових праць Уманського державного педагогічного університету, (2), 26–39. https://doi.org/10.31499/2307-4906.2.2022.262823 (Стор.: 33)</ref> Квартирник це не концерт. Такий «концерт» не може відбутися у громадському місці. Квартирники завжди були законспірованими заходами, а інформація про точне місце проведення виступу дуже часто повідомлялася учасникам та слухачам лише в останній момент.(рос.) Курс лекций «История русского рока» с Артемием Троицким. Лекция (16.08.2025) 1.7. 1983-1984: гонения и открытия, аресты и квартирники; «Звуки Му», «ДДТ», Александр Башлачев на авторском YouTube-канале А.Троицкого «Веселый ветер!» (зокрема час 17:12 та 34:08)
Цей архаїчний формат, що поєднував у собі елементи літературних читань, камерних концертів «у колі друзів» чи підпільних художніх виставок, тісно переплітався із феноменом «кухонних розмов». У радянських реаліях кухня та приватна квартира стали місцем вільного обміну думками, символізуючи тотальну невідповідність між офіційною пропагандою та неофіційним спілкуванням людей («кухонні розмови були правдою, а радянська газета — ні»).
У 1960–1980-х роках у Радянській Україні цей простір сформував явище так званого «усного самвидаву» та «магнітвидаву». На таких напівзакритих чи підпільних зустрічах поширювалася неофіційна інформація, читалися заборонені рукописи та промови шістдесятників, а також поширювалися магнітофонні записи (зокрема, гостросоціальна бардівська пісня, яскравим представником якої був Олександр Галич). Важливою рисою цього середовища було те, що тексти багатьох резонансних публічних виступів (як-от промови на забороненому вечорі Лесі Українки 1963 року чи відомий протест І. Дзюби, В. Стуса та В. Чорновола на прем'єрі «Тіней забутих предків» у 1965 році) спочатку обговорювалися, а згодом тиражувалися й зберігалися саме завдяки такій камерній «кухонній» культурі.
У XXI столітті квартирники переживають своєрідне відродження як затишна, ретро-альтернатива масовим заходам, проте їхній первісний бунтарський, дисидентський та дефіцитний контекст залишився в радянському минулому.
Квартирники в СРСР
Акустичні квартирники Як випливає з назви, концертним майданчиком слугувала звичайна радянська квартира. Зазвичай це було помешкання когось із друзів чи знайомих музиканта, достатньо просторе, щоб вмістити слухачів. Свєтлова А.С. (Краков) Феномен квартирного рок-концерта в СССР и в современной русской культуре. (Стор.: 90, 92-93) Характерним радянським явищем було проведення таких заходів, а також художніх виставок, у комунальних квартирах.
Музичний квартирник — це невеликий «концерт», який проводився у звичайній комунальній квартирі, в домашніх умовах, в домашній атмосфері, для переважно вже сформованого кола глядачів, де всі один одного знають. На такі зустрічі приходила публіка здебільшого з однієї соціальної чи культурної ніші, об'єднана спільними інтересами, друзі та знайомі, які цінують автора. Сторонні особи без рекомендацій на концерти не допускалися. Такі заборонені концерти нерідко записувалися на бобінні плівки та касети, які передавалися з рук в руки. Оскільки технічні можливості музикантів були обмежені до акустичних музичних інструментів, це було важливою особливістю музичних квартирників. Формат квартирника мав дві основні причини виникнення: брак належних інструментів та обладнання для великих виступів, та політична причина — цензура для концертів, які і так були рідкісними та під наглядом комсомолу — музиканти повинні були подавати тексти пісень до міськвиконкому. Через обмежені технічні умови музиканти зазвичай грали невеликим складом на акустичних інструментах. Повна відсутність сценічної рампи також створювала невимушену атмосферу. На домашніх концертах зазвичай немає гримерки, немає дистанції, все відбувається дуже близько один до одного, стосунки з публікою більш інтимні, ніж на концертах, всім потрібний діалог, і у затишній атмосфері між музикантами та глядачами відбувалася жвава та щира розмова: в неформальній обстановці відвідувачі ділилися своїми враженнями, висловлювали свою думку, спілкувалися після або навіть під час виступу. Крім того, на квартирниках часто влаштовували так звані «джеми», коли збирається кілька музикантів, які імпровізують на задану музичну тему. Через заборони артистам виступати у радянські часи квартирники були вимушеним явищем.
Традиція квартирників є дещо старшою за радянську рок-культуру, — ще на початку 1960-х років подібні заходи здобули велику популярність у середовищі «шістдесятників» і стали улюбленими місцями зустрічей творчої інтелігенції. Попри те, що тогочасні радянські помешкання зазвичай не вирізнялися великою площею, вони збирали чимало слухачів.
Важливу роль у супроводі таких зустрічей відігравав музичний самвидав. Через тотальну цензуру в СРСР від кінця 1940-х до початку 1960-х років записи заборонених виконавців нелегально тиражували на використаних рентгенівських плівках (так званий «рентгенвидав» або «музика на ребрах»). Попри низьку якість, такі кустарні платівки були доступною альтернативою дефіцитному вінілу і використовувалися для прослуховування музики на ранніх домашніх зібраннях.
На таких квартирних вечорах виступали Володимир Висоцький, Белла Ахмадуліна та інші автори-виконавці (роль яких до появи рок-руху відігравали представники бардівської пісні та поезії). Зокрема, Олександр Галич — один із найвідоміших радянських драматургів і кіносценаристів — після накладення на його творчість негласної офіційної заборони переважно виступав саме у такому форматі. У 1970-х роках авторську пісню не підпускали до офіційних медіамайданчиків, а в Україні і подавно.
Утім, самого слова «квартирник» тоді ще не існувало — такі виступи називали «домашніми концертами», а записи з них поширювали на магнітофонних стрічках. Із поширенням побутових магнітофонів епоха «ребер» завершилася, поступаючись «магнітвидаву». Оскільки володіння магнітофоном було легальним, цей спосіб виявився менш ризикованим за літературний самвидав і став головним інструментом масового поширення записів бардів, а згодом — радянських рок- і панк-гуртів («Машина часу», «Громадянська оборона» тощо). Квартирники є форматом самвидаву.
Згодом цю підпільну традицію перейняло наступне покоління музикантів. Формат «квартирників» загартував ціле покоління відомих сьогодні рокерів, котрі через тодішні обмеження на публічні концерти були змушені виступати виключно у камерній атмосфері. Зокрема, у такому форматі активно давав концерти Борис Гребенщиков, виступи легендарного лідера гурту «Кино» Віктора Цоя у 1980-х роках також дуже часто проходили у форматі квартирників. Характеризуючи цей період, Олексій Ковжун також наголошував на значно більшій «затиснутості» тодішньої України, згадуючи тогочасну приказку: «Коли в Москві підстригають нігті, у Києві відрубують пальці», що змушувало підпільну музичну культуру та формат квартирників існувати у ще більш жорстких умовах, ніж у Росії.
Квартирники, тобто концерти, що проводяться в домашніх умовах, були поширені в СРСР до кінця 1980-х років, коли деякі музиканти та рок-гурти не могли офіційно давати публічні виступи через конфлікт із радянською культурною політикою. На межі 1970-х та 1980-х років це явище ще не мало широкого розповсюдження, а записи та виступи таких гуртів, як Аквариум, залишалися нішевими й доступними лише вузькому колу зацікавлених осіб. Проте до 1986 року (початку розгорнутого етапу «перебудови» та гласності) легальних рок-концертів у країні практично не існувало, а саме слово «рок» перебувало під негласним табу. Цензурні органи складали так звані «чорні списки» виконавців, чия музика заборонялася не лише на радіо і телебаченні, а й до живого виконання на концертах, у ресторанах чи на дискотеках. Саме жорсткі заборони та масштабні антирокові кампанії першої половини 1980-х років парадоксальним чином стимулювали підпільну рок-культуру: через неможливість грати в клубах чи студентських кафе музиканти з подвійною старанністю записували домашні магнітоальбоми та масово переходили на практику конспіративних квартирних виступів, що набули статусу масового руху. Тож квартирник став формою незалежності від кураторського чи інституційного відбору.
За квартирники музиканти отримували деякі гроші.Документальний біографічний фільм «Виктор Цой. Вот такое "Кино" (2012)» Рік випуску: 2012 Жанр: документальний Автор: Юлия Шипицына Режиссер: Юлия Рябкова У фільмі беруть участь: засновник гурту Звуки Му Александр Ліпніцкій, скрипаль Сергій Риженко, музикант Сергій Бугаев, президент Ленінградського рок-клубу Микола Михайлов, художник Дмитро Шагін, директор музею «Камчатка» Сергій Фірсов, лідер групи «Аукцион» Олег Гаркуша, лідер групи «Чайф» Владімір Шахрин і ін. У тогочасному підпільному середовищі людей, які займалися менеджментом таких заходів, називали «упорядниками» (поняття «промоутер» чи «агент» тоді ще не використовувалися). За свідченнями очевидців, діяльність «упорядників» часто мала виражений комерційний інтерес, оскільки заробітки на нелегальних концертах («сейшенах») могли бути дуже високими. Вхід на деякі закриті квартирники міг коштувати значно дорожче за офіційні заходи — наприклад, до 20 рублів, тоді як пересічний квиток у державний концертний зал обходився усього в 5 рублів. Зокрема, прибутки приносила організація таємних виступів у будинках культури: за середньої місткості залу близько 300 осіб і вартості квитка від 3 до 10 рублів, сукупні збори були суттєвими, тоді як максимальний гонорар рок-колективу обмежувався 500 рублями, а решта суми залишалася організаторам.
Квартирники або короткі уривки з них представлені у низці документальних і біографічних стрічок, присвячених життю Віктора Цоя. Зокрема, у фільмах «Голка Remix», «Последний герой», «Солнечные дни» та «Просто хочешь ты знать» атмосферу цих заходів відтворено завдяки збереженим аматорським відеозаписам, а також спогадам близьких і колег музиканта.