Битва за Тулагі, Гавуту і Танамбого (, Фурорида-сьото: но татакаї, «Битва за Флоридські острови») — бій на Тихоокеанському театрі бойових дій Другої світової війни між силами японського Імператорського флоту і Союзниками (головним чином морською піхотою США). Відбувалась 7-9 серпня 1942 року на Соломонових островах під час висадки десанту Союзників на острови на початковому етапі битви за Гуадалканал.

В битві морські піхотинці під командуванням генерал-майора Александера Вандегріфта успішно висадились і захопили острова Тулагі, Гавуту і Танамбого, на яких японський флот будував військово-морську базу і базу гідролітаків. Десанту чинили сильний опір японські моряки, які, попри чисельну перевагу противника і слабке озброєння, фанатично боролись до останнього солдата.

Одночасно з висадкою на Тулагі, Гавуту і Танамбого війська Союзників також висадились на сусідньому острові Гуадалканал з метою захоплення японського аеродрому, який там будувався. На відміну від кровопролитної боротьби на Тулагі і Гавуту, десант на Гуадалканалі майже не зустрів супротиву. З висадки на Тулагі і Гуадалканалі почалась шестимісячна Гуадалканальська кампанія і серія битв з перемінним успіхом між військами Союзників і Японської імперії в районі Соломонових островів.

Передісторія 7 грудня 1941 року японці почали бойові дії проти США на Тихому океані нападом на гавань Перл-Гарбор на Гавайських островах. Внаслідок нападу були потоплені і пошкоджені більшість американських лінкорів — війна між двома державами формально розпочалась.

Першочерговими завданнями японського командування в війні стали нейтралізація американського флоту, захоплення родовищ корисних копалин і організація стратегічних військових баз для захисту Японської імперії в Азії та на Тихому океані. На виконання цих завдань японські війська захопили Філіппіни, Таїланд, Малаю, Сінгапур, Голландську Ост-Індію, острів Вейк, Острови Гілберта, Нову Британію і Гуам. Вступ США у війну проти Японії був останнім із Антигітлерівської коаліції, деякі з них, зокрема Велика Британія, Австралія й Нідерланди вже були атаковані японцямиMurray, с. 169—195..

Дві спроби японського флоту захопити стратегічну ініціативу й розширити оборонний периметр у південну й центральну частини Тихого океану було зірвано морськими битвами в Кораловому морі й поблизу атола Мідвей. Ці дві битви стали стратегічними перемогами Союзників, внаслідок чого вони перехопили ініціативу і отримали можливість почати наступальні дії проти Японської імперії на Тихому океані.Murray, War to be Won, с. 196. Союзники вибрали напрям на Соломонові острови, насамперед на південну частину архіпелагу: Гуадалканал, Тулагі і Флоридські острови для початкового наступу.Loxton, Shame of Savo, с. 3.

В рамках операції, яка стала результатом битви в Кораловому морі, японський флот відправив війська окупувати Тулагі і найближчі острови південних Соломонових островів. Ці війська, головним чином з 3-го загону морської піхоти Куре, висадились на Тулагі 3 травня 1942 року і почали будівництво бази гідролітаків, цистерн для заправки кораблів і бази постачання на Тулагі і найближчих островів Гавуту, Танамбога і Флорида, всі з них незабаром запрацювали. Союзники дізналися про збільшення активності японців на Тулагі на початку липня 1942 року, коли японський флот почав будівництво великого аеродрому біля мису Лунга на Гуадалканалі. До серпня 1942 року японський контингент нараховував 900 солдатів на Тулагі і найближчих островах, а також 2 800 осіб (головним чином корейські та японські будівельники) на Гуадалканалі.Frank, Guadalcanal, с. 23-31, 129, 628. Після завершення будівництва аеродром повинен був захищати японську базу в Рабаулі, нападати на лінії постачання країн Союзників, а також стати плацдармом для можливої майбутньої окупації Фіджі, Нової Каледонії і Самоа (Операція ФС).

План Союзників по захопленню південних Соломонових островів був запропонований адміралом США Ернестом Кінгом, головнокомандуючим флотом США. Він запропонував наступ на південні Соломонові острови, щоб запобігти створення японцями там військових баз, з яких вони зможуть порушувати постачання між США і Австралією, та використовувати їх як плацдарм для бойових дій з метою захоплення або нейтралізації головної японської бази в Рабаулі, підтримавши війська Союзників, що брали участь у Новогвінейській кампанії, з можливою ціллю відкрити шлях США для повернення Філіппін.Morison, Struggle for Guadalcanal, с. 12. Адмірал США Честер Німіц, командуючий силами Союзників на Тихому океані, створив штаб військ на Південнотихоокеанському театрі бойових дій під командуванням віце-адмірала США Роберта Л. Гормлі для керування наступом Союзників на Соломонових островах.Murray, War to be Won, с. 199—200.

В процесі підготовки наступу в травні 1942 року генерал-майор США Александер Вандегріфт наказав передислокувати 1-у дивізію морської піхоти із США в Нову Зеландію. Інші сухопутні, морські і повітряні підрозділи Союзників були переправлені на бази Фіджі, Самоа і Нової Каледонії.Loxton, Shame of Savo, с. 5.

Еспіріту-Санто на Нових Гебридах був вибраний штаб-квартирою і головною базою для майбутнього наступу, який отримав кодову назву «Уотчтауер», і початкова дата якого була призначена на 7 серпня 1942 року. Спочатку наступ військ Союзників планувалося тільки на Тулагі і острови Санта-Крус, виключаючи Гуадалканал. Тим не менше, після отримання розвідувальних даних про будівництво японцями аеродрому на Гуадалканалі, захоплення аеродрому було включено в план, а острова Санта-Крус виключені.Frank, Guadalcanal, с. 35-37, 53. 1-ша дивізія морської піхоти внаслідок відсутності американських сухопутних підрозділів, що мали амфібійну підготовку, в тихоокеанському регіоні(Christ, с. 25).

Для здійснення операції «Вотчтауер» Союзники зібрали експедиційний флот із 75 військових і транспортних кораблів, в який ввійшли кораблі із США і Австралії, і який об'єднався біля Фіджі 26 липня 1942 року і провів десантні навчання до того, як вирушив на Гуадалканал 31 липня.Morison, Struggle for Guadalcanal, с. 15.McGee, The Solomons Campaigns, p. 20-21.

Вандергріфт був призначений головнокомандуючим 16 000 солдатів Союзників (переважно морські піхотинці США), які безпосередньо брали участь у висадці і він повинен був особисто командувати висадкою на Гуадалканалі. Командуючим 3 000 морських піхотинців, виділених для десанту на Тулагі і найближчі острови Флорида, Гавуту і Танамбого був призначений бригадний генерал Вільям Х. Рупертус на транспортному кораблі «Невілл».Frank, Guadalcanal, с. 57, 619—621, Jersey, Hell's Islands, с. 129.

Підготовка до битви

Погана погода дозволила експедиційним силам Союзників наблизитись до Гуадалканалу непоміченими японцями до ранку 7 серпня. Японці перехопили радіо перемовини від кораблів Союзників, що підходили до островів, і приготувалися відправити розвідувальні літаки на світанку.Jersey, Hell's Islands, с. 77, McGee, The Solomons Campaigns, с. 21. Кораблі з десантом були розділені на дві групи, одна повинна була направитися до Гуадалканалу, а друга призначалась для захоплення Тулагі, Флориди і Гавуту-Танамбого.Frank, Guadalcanal, с. 60. Літаки з авіаносця Уосп скинули бомби на позиції японців, обстріляли та знищили 15 японських гідролітаків, що були розміщені в районі якірної стоянки біля островів. Деякі з гідролітаків прогрівали двигуни, збираючись злетіти, і були знищені разом з екіпажами і технічним персоналом.Hammel, Carrier Clash, с. 46-47, Jersey, Hell's Islands, с. 78 и Lundstrom, Guadalcanal Campaign, с. 38.

Крейсер «Сан Хуан» і есмінці «Монссен» та «Б'юкенен» провели бомбардування ймовірних зон висадки на островах Тулагі і Флорида. Для прикриття десанту на Тулагі, Гавуту і Танамбого морські піхотинці з 1-го батальйону 2-го полку морської піхоти (США) здійснили висадку на острів Флорида в 07.40, не зустрівши жодного спротиву. Їх вели провідники — австралійські солдати, такі як лейтенант Френк Стекпул, який був знайомий з районом Тулагі-Флорида, де раніше проживав і працювавZimmerman, The Guadalcanal Campaign, с. 26-27, Peatross, Bless 'em All, с. 36, Jersey, Hell's Islands, с. 96, 124—125. Жоден із японських солдатів на Тулагі не загинув під час попередніх бомбардувань авіації і бойових кораблів. В 10.04, під час бомбардування Гавуту, відбувся вибух пороху на «Сан-Хуані», при якому загинуло сім членів екіпажу і було поранено 11. Мангри, які росли на межі моря і суходолу, являли собою перешкоду для великих амфібійних десантів. Визначаючи до виходу з Нової Зеландії зони висадки, ґрунтуючись на своїх знаннях узбережжя Тулагі і навколишніх рифів, лейтенант Стекпул додав місця для висадки з амфібій них катерів на берег Тулагі, вільні від мангрових хащ.

Битва за Тулагі

О 08:00 два батальйони морської піхоти, в тому числі 1-й рейдерський батальйон підполковника Меррітта А. Едсона (рейдери Едсона) і 2-й батальйон 5-го полку морської піхоти (2/5), не зустрівши опору, здійснили висадку на західний берег Тулагі приблизно по середині острова.Frank, Guadalcanal, с. 72-73. Корали біля берегів не давали десантному катеру наблизитись до нього. Однак, морські піхотинці змогли пройти вбрід близько 100 метрів без протидії з боку японських солдатів, для яких висадка стала неочікуваною і тому вони не змогли чинити спочатку організованого спротиву ворогу.

Водночас японські війська на Тулагі і Гавуту, а саме 3-ій загін морської піхоти Куре і військовослужбовці Йокогамської авіагрупи під командуванням капітана Сігетосі Міядзакі, передали своєму командиру в Рабаулі, капітану Садайосі Ямаді, що вони піддались нападу, знищили своє обладнання і документи, і передали повідомлення: «Ворогів набагато більше, ніж нас, ми будемо боротися до останнього бійця.» Масаакі Судзукі, командир підрозділу морської піхоти, наказав своїм солдатам зайняти попередньо підготовлені оборонні позиції на Тулагі і Гавуту.Alexander, с. 51, 81-82, Jersey, Hell's Islands, с. 80, 133—134, Zimmerman, The Guadalcanal Campaign, с. 27-28 і Lundstrom, Guadalcanal Campaign, с. 38. Це відділення 3-го куре морської піхоти підпорядковувалось 8-му флоту під командуванням адмірала Гун'їті Мікави. 3-є куре морської піхоти головним чином складалося з резервістів, більшій частині яких було за 40 років. Також на Тулагі знаходилися японські електрики і інженери з 14-го будівельного підрозділу, які, не дивлячись на те, що не мали бойової підготовки, допомагали 3-му загону морської піхоти Куре захищати острів.

Морські піхотинці з 2-го батальйону висадились на північно-західній стороні острова Тулагі і приєднались до рейдерів Едсона в наступі на південно-східну частину острова. Протягом дня вони просувались до місця призначення, подолавши при цьому декілька ізольованих осередків японського опору. Близько полудня Судзукі перемістив свою головну лінію оборони на пагорб, який отримав від американців назву Висота 281 по висоті пагорбу і найближчій ущелині, що розміщене на південно-східній стороні острову. Японська оборона включала в себе десятки тунелів і печер, прокладених у вапнякових скелях пагорбу, а також кулеметні гнізда, обложені мішками з піском. Морські піхотинці підійшли до лінії оборони в сутінках, оцінивши, що денного світла недостатньо для проведення повномасштабної атаки, вони окопалися перед настанням ночі.Peatross, Bless 'em All, с. 37-41, Zimmerman, The Guadalcanal Campaign, с. 28-31, Jersey, Hell's Islands, с. 82, 131, 138—139, Alexander, с. 82. Командир рейдерів «С» Кеннет Д. Бейлі захопив японський бункер до того, як отримав поранення в стегно і був евакуйований.

Вночі, починаючи з 22.30 японці п'ять раз атакували позиції морських піхотинців.Shaw, First Offensive, с. 8-9, Peatross, Bless 'em All, с. 41, Jersey, Hell's Islands, с. 140. Наступи являли собою фронтальні атаки, що чергувалися з індивідуальними вилазками і проникання малих груп до командного пункту Едсона, що іноді призводило до рукопашних боїв з морськими піхотинцями. Японці на деякий час прорвали лінію оборони морської піхоти і захопили один кулемет, але незабаром були відкинуті.