Украї́нські євре́ї, євреї в Україні (, ) — єврейська етнорелігійна спільнота, яка історично проживає на території сучасної України. Становить невіддільну частину українського суспільства та є однією з найдавніших і культурно найбагатших єврейських громад у світі. Більшість українських євреїв належить до субетнічної групи ашкена́зі, проте історично в Україні також сформувалися та проживають інші специфічні групи єврейського походження: караї́ми, кримчаки́.
Відомі на території українського Криму з IV століття до н. е. Традиційно сповідують юдаїзм. Від часів середньовіччя складали суттєву частину українського міщанства. Мешкали у єврейських містечках, зберігаючи свою конфесійно-національну окремішність. Займалися переважно торгівлею, фінансами, ремісництвом, урядовим адмініструванням. Через релігійні й соціальні розбіжності мали складні стосунки з християнським українським населенням, насамперед козаками і селянством. Постраждали внаслідок Хмельниччини (1648—1657), Гайдамаччини, Голокосту (1939—1945). Були творцями хасидизму та унікальної літературної традиції, написаної мовою їдиш. До ХІХ ст. переважно говорили на їдиш, польською та українською. За російсько-радянської доби, внаслідок русифікації, перейшли на російську мову, частково асимілювалися з місцевим населенням, відійшли від юдаїзму. Частина українських євреїв мігрували до США, країн Західної Європи та Ізраїлю через антисемітизм в Російській імперії та СРСР. Відомими представниками українського єврейства є письменник Шолом-Алейхем, ізраїльський провідник Голда Меїр, комуністичний діяч Лев Троцький та інші.
Історія
Київська Русь Євреї як частина зростаючої діаспори Середземноморського басейну оселилися на території України протягом перших століть нашої ери. Перші євреї в Україні були купцями-мореплавцями, які разом із греками-колоністами засновували міста на узбережжі Чорного моря. Вони привозили товари з Китаю, Персії, Північної Африки, Північної Європи, а згодом — із Візантійської імперії. Кілька століть їхній осередок був у Криму, зокрема в районах сучасних Керчі, Севастополя (античного Херсонесу) та високогірного поселення Чуфут-Кале поблизу Бахчисарая. Мацевоти (традиційні надгробки), руїни синагог, мікви (ритуальні купальні) та інші археологічні артефакти свідчать про давню історичну присутність євреїв на півострові. Єврейське купецтво засновувало невеликі, але жваві громади з традиційною юдейською інфраструктурою: центром була синагога, навколо якої групувалися соціальні інститути. Там викладали класичні тексти — Писемну Тору (П’ятикнижжя) та Усну Тору, а релігійні обряди ґрунтувалися на рабиністичній традиції. Пізніше цих євреїв назвали «кримчаками». Їхні громади мирно існували до IX століття, поки їхніми сусідами не стали караїми.
Караїми були єврейською сектою з Персії, що через Землю Ізраїлю дісталася південного Криму й осіла у Теодозії (Феодосії) — майбутньому найбільшому порту Чорномор’я. Коли у 1475 році північне узбережжя перейшло під владу Османської імперії, нові правителі за ісламським звичаєм толерували обидві групи, проте розрізняли їх: місцевих кримчаків називали «євреями з пейсами», а караїмів, які відкидали рабиністичне право, — «євреями без пейсів». Також євреї розселялися на землях у сфері впливу Хозарського каганату. Популярна середньовічна легенда з твору «Кузарі» філософа Єгуди Галеві розповідає, що у VIII столітті хозарський цар Булан після дискусії між представниками трьох монотеїстичних релігій обрав юдаїзм як найраціональнішу віру. Згодом він нібито запросив рабинів і поширив юдейський вплив на все царство, перетворивши каганат на унікальну юдейську державу. Ця оповідь, заснована на пізніших свідченнях арабських мандрівників, є типовою середньовічною легендою про «вибір віри». Справді, групи єврейських купців мешкали на хозарських землях і займалися місіонерством, що було заборонено в тогочасній Європі. Проте, навіть якщо окремі представники еліти прийняли юдаїзм, сам Хозарський каганат ніколи не був юдейською державою.
Євреї прибули до Київської Русі з Центральної Європи, найімовірніше — з богемських і моравських земель (сучасна Чехія). Це були ашкеназі, чиєю розмовною мовою був їдиш. Їхня етнічна назва походить від старозавітного слова «Ашкеназ», яким середньовічні євреї називали німецькі землі. Хоча точний час їхньої появи невідомий, достеменно встановлено, що на початок XIII століття вже існували невеликі організовані громади ашкеназі в таких містах, як Острог, Володимир-Волинський та Чернігів.
Документів про ці найдавніші поселення вкрай мало. Відомості про них збереглися переважно у респонсах — рабиністичному листуванні, що мало статус правових рішень. Інші згадки містяться в літописах, наприклад, оповіді про ченців Києво-Печерського монастиря, які нібито вели нічні богословські диспути з юдеями. Проте сучасні науковці довели, що такі сюжети часто були лише літературним відображенням філософсько-полемічних тенденцій пізніших православних авторів, а не описом реальних зустрічей.
Давньослов’янські джерела свідчать про групу євреїв, які вже на початку Х століття мешкали в Києві на Подолі (Нижньому місті). Точне розташування цієї громади не встановлене, проте відомо, що її склад був строкатим: серед лідерів були вихідці з Центральної Європи, Хозарії та місцеві євреї. Останні були настільки інтегровані в руське суспільство, що дехто з них мав слов’янські імена.
Багатовимірне коріння цієї спільноти підтверджує «Київський лист» — унікальний документ, знайдений у Каїрській генізі (архіві застарілих рукописів). Цей рекомендаційний лист був написаний очільниками громади для київського єврея, який став жертвою грабунку і намагався зібрати кошти, щоб розплатитися з боргами.
Євреї Київської Русі підтримували тісні зв’язки з європейськими ашкеназі в інтелектуальній та релігійній сферах. У ХІІІ столітті єврей із Чернігова навчав старослов’янської грамоти християнського вченого в Лондоні. Інший волинянин вивчав Тору в Толедо (Іспанія), а ще один — у єшивах Німеччини. Складні релігійні питання місцеві громади адресували рабинам із руху «Хасидей Ашкеназ» — побожної еліти, що мешкала на прикордонні Німеччини та Польщі.
Хоча ранні поселенці мали різне походження (зокрема й слов’яномовне), до XV століття їдишомовні переселенці асимілювали місцеві групи. Саме їдиш став домінуючою мовою, а ашкеназі очолили релігійний, інституційний та культурний розвиток єврейської громади України на наступні століття.
Кримське ханство Після розпаду Київської Русі євреї, як і етнічні слов’яни на українських землях, опинилися під владою трьох держав: Литви, Польщі та Кримського ханату. У мусульманському Криму євреї мали статус зіммі (араб. дхіммі) — захищеної релігійної меншини. Це давало право вільно сповідувати віру, займатися торгівлею, працювати лікарями та перекладачами при дворах. Натомість вони визнавали вищий статус ісламу, сплачували подвійні податки та дотримувалися певних обмежень. Євреям заборонялося володіти зброєю, їздити верхи чи публічно підкреслювати свій престиж. Попри це, єврейські та караїмські громади Каффи (Феодосії), Ґьозлеве (Євпаторії) та Чуфут-Кале процвітали протягом пізнього Середньовіччя.
Велике князівство Литовське та Польське Королівство На землях під владою Литви та Польщі (Волинь, Галичина, Поділля) євреї мали статус servi camerae — підданих королівської скарбниці. Юридично вони вважалися власністю монарха, що, з одного боку, робило їх залежними від його волі, а з іншого — гарантувало захист. Згідно з привілеями XIII–XIV століть, напад на єврея прирівнювався до нападу на власність короля. Життя громад регулювалося системою privilegias (привілеїв), за зразком Богемії та Центральної Європи. Перші такі документи підписували Болеслав Побожний та Казимир III Великий. Ашкеназьке походження цих громад підтверджувалося використанням мови їдиш. Євреям дозволялося займатися кредитуванням, обміном валют, збором податків та торгівлею, а також гарантувалася повна релігійна свобода. На початку XV століття осередки з власною освітньою та юридичною інфраструктурою вже діяли у Львові, Луцьку, Острозі та Києві.
Річ Посполита У XVI столітті, після створення Речі Посполитої (1569), міграція євреїв на схід посилилася. Однак через вплив Контрреформації та тиск християнських купців-конкурентів політика толерантності змінилася. Деякі королівські міста отримали право De non tolerandi Judaeis, що забороняло євреям селитися в межах міських мурів. Це змусило їх шукати кращих умов у володіннях магнатів. Польська аристократія, отримавши після Люблінської унії величезні малозаселені території України, була зацікавлена в економічному розвитку своїх латифундій. Магнати ігнорували релігійні обмеження та запрошували євреїв на управлінські посади. Так виникли численні магнатські містечка — Тульчин, Полонне, Корець, Шаргород. Євреї отримували виключні права на оренду млинів, збір мита, виробництво алкоголю (шинкарство) та торгівлю. До середини XVII століття понад сорок таких містечок, зокрема Умань, перетворилися на потужні економічні центри з розвиненою інфраструктурою, де єврейські ремісники та купці складали основу міського життя.
Умань та численні інші міста Волинського, Подільського, Брацлавського та Київського воєводств розбудовувалися в межах системи латифундій, встановленої польськими магнатами та впроваджуваної переважно євреями. Як і в інших частинах Речі Посполитої, євреї на українських землях мали високий рівень юридичної та громадської автономії.
Рада чотирьох земель (давньоєбр. Ваад Арба Арацот), що діяла з початку XVI століття до 1764 року, була центральним органом самоврядування, який об’єднував усі єврейські громади країни. Вона працювала за взірцем польського Сейму: представляла інтереси євреїв перед короною, відповідала за збір податків, захищала економічні та релігійні привілеї, а також видавала соціокультурні приписи, обов’язкові для виконання.
Кожна окрема громада керувалася кагалом — адміністративною інституцією під проводом місцевої фінансової та торгової еліти. Кагал контролював оподаткування, керував благодійними фондами, стежив за дотриманням релігійних норм, наймав рабинів та опікувався освітніми братствами. Через тісний економічний союз євреїв із польськими магнатами — на додачу до тогочасних християнських установок — православне сільське населення України часто сприймало євреїв як «чужинців».
Соціальне напруження іноді призводило до заворушень і насильства, у яких євреї ставали жертвами. Проте, попри ці конфлікти, українці та євреї протягом понад чотирьохсот років польсько-литовського панування перебували у складних симбіотичних відносинах. Це було співіснування, засноване на взаємовигідному економічному обміні між двома народами.
Безперервні суспільні та етнічно-релігійні сутички між місцевим православним населенням та панівною польською аристократією Речі Посполитої призвели до значних змін у житті євреїв протягом XVII століття. Найважливішим із цих протистоянь було повстання під проводом Богдана Хмельницького, яке увійшло в єврейську пам’ять як «Ґзерот тах ве-тат» (Катастрофа 1648–1649 рр.). Війна між запорозькими козаками та польською шляхтою завдала найтяжчого удару східноєвропейській єврейській громаді за всю її попередню історію. Проте, всупереч описам Натана Ганновера у книжці «Безодня відчаю» (1653), козацька революція не знищила єврейське життя повністю.
Захищаючи свої привілеї та православну віру, козаки прагнули позбутися безпосередніх ворогів: аристократії, Римо-католицької та Греко-католицької церков. Водночас міське єврейське населення потерпало кожного разу, коли повстанці захоплювали міста. Більшість євреїв вважали польську владу легітимною, а козаків — варварами, тому часто пліч-о-пліч із поляками обороняли фортеці. Проте існували й винятки: дослідник Абрам Гаркаві виявив випадки, коли євреї ставали на бік козаків. Такі приклади амбівалентного ставлення згодом знайшли відображення в літературі, зокрема у Юрія Косача.