7,62-мм самозарядні гвинтівки системи Токарєва зразка 1938 і 1940 років (СВТ-38, СВТ-40), а також автоматична гвинтівка Токарєва зразка 1940 року — модифікації радянської самозарядної гвинтівки, розробленої Ф. В. Токарєвим.
СВТ-38 була розроблена для заміни автоматичної гвинтівки Симонова і 26 лютого 1939 року прийнята на озброєння Червоної армії. Перша СВТ зразка 1938 року була випущена 16 липня 1939 року. З 1 жовтня 1939 року розпочався серійний випуск на Тульському, а з 1940 року — на Іжевському збройовому заводі в Удмуртії.
Історія За роки робіт Ф. В. Токарєвим розроблені різні зразки автоматичних гвинтівок і карабінів з коротким ходом ствола: 1921, 1922, 1924, 1925, 1926, 1928, 1929 рр., Частина з них брала участь у випробуваннях автоматичних гвинтівок 1926 і 1928 років. У 1930 році Ф.B. Токарєв представив на випробування самозарядну гвинтівку з нерухомим стволом, перезарядження якої відбувається силою відведених порохових газів, слід за нею були представлені моделі 1931 і 1932 рр. B 1933 конструктор встановлює газову камеру над стволом, переносить прицільну колодку з кришки ствольної коробки на її передню частину, замінює рамковий приціл секторним, збільшує ємність магазина до 15 набоїв і робить його відокремлюваним. На базі цієї гвинтівки Токарєв у 1934 році розробив автоматичний карабін (надалі його основні технічні рішення були використані в СВТ-38). Після низки випробувань 1935—1936 рр., в яких брали участь зразки гвинтівок Токарєва 1935 і 1936 років, на озброєння була прийнята автоматична гвинтівка Симонова (АВС-36)Д. Н. Болотин. История советского стрелкового оружия и патронов. — СПб: Полигон, 1995 г. стр. 67-74.
22 травня 1938 року наказом народного комісара оборони та народного комісара оборонної промисловості був оголошений конкурс на розробку самозарядної гвинтівки. Конкурсні випробування відбувались з 25 серпня по 3 вересня 1938 року. На них були представлені системи Токарєва, Симонова, Рукавішникова та ін., засновані на використанні відводу порохових газів. 20 листопада 1938 відбулися остаточні випробування. За їх підсумками 26 лютого 1939 на озброєння Радянської Армії була прийнята «7,62-мм самозарядна гвинтівка системи Токарєва зразка 1938 року (СВТ-38)»Д. Н. Болотин. История советского стрелкового оружия и патронов. — СПб: Полигон, 1995 г. стр. 75.
19 січня 1939 року Сімонов доповів ЦК ВКП(б) про те, що він усунув усі виявлені недоліки своєї гвинтівки. 20 травня 1939 року було створено комісію для порівняння та оцінки у виробничо-економічному відношенні самозарядних гвинтівок Сімонова і Токарєва. Комісія дійшла висновку, що гвинтівка Симонова (СКС) простіша та дешевша у виготовленні, потребує менше металу і матеріалу. Питання про самозарядні гвинтівка розглядали на засіданні Комітету Оборони. На відміну від симоновської гвинтівка Токарєва вже двічі пройшла полігонні випробування, показавши непогані результати, і її виробництво почало розгортатись. 17 липня 1939 Комітет Оборони, керуючись прагненням швидше переозброїти Радянську Армію самозарядними гвинтівками за особистою вказівкою Сталіна, вирішив усі зусилля наркомату озброєння зосередити на виробництві СВТ-38. Зіграло роль і те, що Токарєва добре знав Сталін, ім'я Симонова йому мало що говорилоД. Н. Болотин. История советского стрелкового оружия и патронов. — СПб: Полигон, 1995 г. стр. 77.
Першим опанував випуск гвинтівок Тульський збройовий завод, що припинив у зв'язку з цим виробництво гвинтівок Мосіна-Нагана. При організації виробництва гвинтівки широко впроваджували автоматизацію, механізацію та потокове виробництво. Все це дало змогу у найстисліший термін, менше ніж за шість місяців, налагодити випуск гвинтівок ТокарєваД. Н. Болотин. История советского стрелкового оружия и патронов. — СПб: Полигон, 1995 г. стр. 78. 16 липня 1939 виготовлена перша гвинтівка Токарєва зразка 1938 року, з 25 липня почалось регулярне збирання гвинтівок малими партіями, а з 1 жовтня — валовий випуск. У 1940 році гвинтівки Токарєва почав виготовляти Іжевський збройовий завод замість знятих з виробництва автоматичних гвинтівок АВС-36Д. Н. Болотин. История советского стрелкового оружия и патронов. — СПб: Полигон, 1995 г. стр. 79.
Перше бойове застосування та модернізація Перше бойове застосування самозарядної гвинтівки Токарєва сталось на Зимовій війні 1939—1940 рр. На основі досвіду її бойового використання, а також військових і полігонних випробувань Комітет Оборони 13 квітня 1940 року ухвалив постанову про прийняття на озброєння Радянської Армії модернізованої гвинтівки Токарєва під найменуванням «7,62-мм самозарядна гвинтівка системи Токарєва зразка 1940 року (СВТ-40)». У червні 1940 року випуск СВТ-38 був припинений.
B процесі модернізації гвинтівки в неї були внесені деякі конструктивні й технологічні зміни, що покращили її бойові та експлуатаційні якості. Однак ряд недоліків, які вимагали для їх усунення істотної переробки, усунути не вдалось. Такими недоліками були: незручність регулювання газової системи, можливість загубити відокремлений магазин, чутливість до забруднення, запилення, густого мастила, високих і низьких температур. Також передбачалося зменшити вагу і габарити гвинтівки, проте незабаром з'ясувалося, що просте зменшення розмірів призводило до збою в роботі автоматики, тому розміри залишили незмінними, лише вкоротили багнет. Масу СВТ-40 вдалось знизити за рахунок тонших дерев'яних деталей і значної кількості додаткових отворів у кожусі.
З 1 липня 1940 почалося виготовлення самозарядної гвинтівки Токарєва зразка 1940 року з одночасним згортанням виробництва магазинних гвинтівок зразка 1891/30 року. B липні було виготовлено 3416 шт., В серпні — 8100, у вересні — 10700 і за 18 днів жовтня — 11960 шт..
У 1940 розроблена і надійшла на озброєння снайперська гвинтівка СВТ-40, тоді ж було припинено виробництво снайперських магазинних гвинтівок зразка 1891/30 років. Спеціально для СВТ був розроблений оптичний приціл ПУ зразка 1940 року . Снайперська самозарядна гвинтівка відрізнялась від основного зразка лише кронштейном з оптичним прицілом і ретельнішою обробкою каналу ствола. Проте, в порівнянні зі снайперською гвинтівкою зразка 1891/30 років мала більше розсіювання, і всі спроби поліпшення купчастості снайперських СВТ-40 показали, що без докорінної переробки системи виконати цю задачу неможливо. Тому на початку 1942 року було відновлено виробництво магазинних снайперських гвинтівок зразка 1891/30 років, а з 1 жовтня 1942 року припинено випуск снайперських СВТ-40. За 1941 року було виготовлено 34 782 снайперських СВТ-40, за 1942 г. — 14210Д. Н. Болотин. История советского стрелкового оружия и патронов. — СПб: Полигон, 1995 г. стр. 80.
Автоматична гвинтівка 20 травня 1942 Державний Комітет Оборони СССР прийняв постанову про виробництво автоматичної гвинтівки Токарєва зразка 1940 року (АВТ-40), яка з липня почала надходити в діючу армію. АВТ-40 за своєю будовою була аналогічна СВТ-40, але завдяки наявності перемикача, роль якого виконував запобіжник, могла вести як поодинокий, так і безперервний вогонь. Автоматична гвинтівка Токарєва призначена для виконання тих же завдань, що і самозарядна гвинтівка, тому основним видом її вогню був поодинокий. Стрільба короткими чергами допускалася лише при недостатній кількості ручних кулеметів, а безперервним вогнем — у виняткових випадках в момент найбільшої напруги бою. АВТ-40 дозволяла частково компенсувати брак ручних кулеметів і пістолетів-кулеметів на початку війни, але це був тимчасовий захід, оскільки при створенні гвинтівки Токарєва до неї не пред'являли вимоги щодо забезпечення інтенсивного автоматичного вогню.
Зміна режиму вогню призвела до пониження тривкості деталей гвинтівки і збільшенню кількості затримок, в тому числі таких серйозних, як поперековий розрив і не витягування стріляної гільзи, недозакриття затвора і осічки. Причиною таких затримок була недостатня жорсткість ствола і ствольної коробки і непридатність конструкції ударно-спускового механізму для автоматичної стрільби. За купчастістю бою автоматична гвинтівка при стрільбі одиночним вогнем поступалась навіть карабіну зразка 1938 року, а при стрільбі короткими чергами і безперервним вогнем — пістолетів-кулеметів Шпагіна зр. 1941 і Судаєва зр. 1943 років. Крім того, вона зберегла всі недоліки, властиві самозарядній гвинтівці. B донесеннях з фронтів Другої світової війни зазначалось, що «як самозарядні (СВТ-40), так і автоматичні (АВТ-40) гвинтівки використовуються в бойових умовах недостатньо, що війська пояснюють складністю конструкції, недостатньою надійністю і влучністю самозарядних і автоматичних гвинтівок». Зважаючи на зазначені недоліки виробництво самозарядних гвинтівок системи Токарєва починаючи з 1942 року стрімко скоротилось. Якщо в 1941 році було випущено 1031861 гвинтівок, то в 1942 році лише 264148.
Працюючи над удосконаленням своєї системи, Токарєв поліпшив окремі деталі гвинтівки, однак позбутися основних вад системи йому так і не вдалося. 3 січня 1945 вийшла постанова Державного Комітету Оборони СРСР про зняття з виробництва СВТ-40 і АВТ-40 (лише на 2 тижні раніше, ніж аналогічна постанову по гвинтівках зр. 1891/30 рр. ). Однак наказу про зняття з озброєння СВТ-40 досі нема.
Самозарядний карабін Також Токарєв проводив роботи зі створення самозарядних карабінів. У січні 1940 на полігонних випробуваннях були представлені самозарядний карабін, спроектований Токарєвим на основі СВТ-38, і карабін конструкції Сімонова. Обидва зразка були визнані недопрацьованими. У вересні 1940 року Токарєв на базі СВТ-40 розробив карабін з перемикачем для автоматичної стрільби (АКТ-40). В жовтні 1940 року пройшли повторні випробування карабінів Токарєва і Симонова, зброя знову не витримала висунутих вимог. Про ефективність автоматичного вогню з АКТ-40 може говорити той факт, що в полігонних умовах розсіювання влучень на відстані 100 метрів при стрільбі з упору складало при одиночному вогні близько 9 см, а при автоматичному вогні — від 70 (короткими чергами) до 100 см (довгими чергами) для серій по 20 пострілівПопенкер М. Р., Милчев М. Н. Вторая мировая: Война оружейников. М.: Яуза, Эксмо, 2008. стр. 647.
Автоматичні карабіни Токарєва на озброєння Червоної Армії офіційно не приймали, проте до початку радянсько-нацистської війни протягом 1940—1941 рр. Тульським збройовим заводом № 314 було випущено кілька сотень карабінів Токарєва моделі 1940 року. Ці карабіни випускали в самозарядному, автоматичному і снайперському варіантах (снайперські могли бути і самозарядними, і автоматичними). Карабіни могли відрізнятись кількістю отворів у верхньому кожусі — 4 або 5, а в ствольній накладці могло бути 1 або 2 отвори. Автоматичні варіанти мали виріз на правій стороні ложі для головки запобіжника-перемикача (як у АВТ-40). У 1941 році була випущена невелика партія автоматичних і самозарядних снайперських карабінів у подарунковому виконанні. Відомо, що в лютому 1941 року один карабін був вручений першому секретареві Тульського Обкому ВКП (б) В. Г. Жаворонкові, інший — Маршалу СРСР К. Є. Ворошилову.
Після евакуації заводу № 314 в листопаді 1941 року в місто Медногорськ самозарядні і автоматичні карабіни продовжували випускати невеликими партіями щонайменше до 1943 року включно. Карабіни Токарєва в деякій кількості були присутні у військах, самозарядний карабін був прийнятий на озброєння Вермахту під індексом SiGewehr 259/2(r). Також під час війни з гвинтівок СВТ-40 і АВТ-40, що вийшли з ладу, виготовляли сурогатні карабіни.