«Ти́ха лі́рика» — умовна назва ліричного струменя в українській літературі 70-х–початку 80-х років XX ст., що мав переважно стримане натурфілософське спрямування, характеризувався увагою до проблем існування людини, заперечував настанови «соцреалізму», намагаючись не конфліктувати з ним.
Ознаки «Тиха лірика» характеризується такими ознаками:
латентне заперечення настанов «соцреалізму»; увага до онтологічних проблем існування людини; елегійність та медитативність; практична відсутність «гучного» декларативного патріотизму та космічних мотивів; натурфілософські та кордоцентричні тенденції; домінування художніх концептів тиші та мовчання.
Митці прагнули забезпечити слово «духовністю ліричного героя» (Микола ІльницькийІльницький М. Сучасна молода українська поезія. – К.: Т-во „Знання”, УРСР, 1987. – 48 с.), повернути слову первісне значення. Внаслідок поміркованої позиції щодо політичної узурпації літературного процесу поети, хоча й на маргінесах, проте все ж таки отримали можливість висловлюватися й писати, творчо реалізувати тріадну концепцію «природа-естетика-людина», позбавлену декларативного патріотизму. Стиль «тихої лірики» був зорієнтований на естетизацію традиції (ранній романтизм Тараса Шевченка, поети-романтики, зокрема Яків Щоголів та ін.), що реалізувалася через неактуальні на той час фольклорні образи та мотиви, адже в 1970-ті рр. найпослідовніше застосовано поетичні досягнення в синтетичній пісенно-музичній формі у творах українського груву (фанку), який активно витіснявся в кінці 70-их на початку 80-их рр. ХХ ст., в часи злочинного брежнєвізму, пейзажність музагетівського символізму (наприклад, ранній Павло Тичина), естетизм неоромантиків (Максим Рильський), автокомунікативну заглибленість в себе, екзистенційне бачення дійсності крізь призму самотності (поети доби Розстріляного відродження, а саме В.Свідзінський, Є.Плужник тощо), віддзеркалення інтимного світу ліричного героя (Олександр Олесь, Андрій Малишко, Володимир Сосюра). Принципом творення цього напрямку була стилізація і водночас поліваріантність національної традиції як методика досягнення естетичного і мовного національного ідеалу. У творчості «тихих» наявні спільні риси змісту та форми з художнім доробком як попередників, так і їхніх сучасників («киян»). Адже творчість деяких представників Київської школи суголосна із «тихою лірикою», зокрема, наприклад, дитяча наївність в поезії Василя Голобородька; ранні вірші Миколи Воробйова — спроба модернізації письма елементами сюрреалізму та медитативності; топос, екзистенційність і лексичний світ, трансформований в авангардній поезії апокаліпсису Михайла Григоріва тощо.
Назва «тиха лірика» виникла наприкінці 1960-их років, яку літературознавці називали поетичним рухом,Ковалів Ю. З одного джерела. Діалектика художнього пошуку. Київ: Наук. думка, 1989. С. 100. ліричним струменем,Пастух Т. «Тиха лірика і сучасність». Слово і час. 2015. № 12. С. 84. поетичним явищем,Домчук М. «Амплітуда поета – від землі аж до неба»: Володимир Підпалий у контексті шкільної програми. Дивослово. 2004. № 5. С. 18. формою літературно-естетичного феномену доби, художньою тенденцією, художньою течією, естетичною течією,Будугай О. Аксіологічні й естетичні виміри «тихої лірики» Василя Діденка. Молодий вчений. 2017. № 12.1 (52.1). С. 81 поетичним напрямом,Анісімова Н. Світоглядні й естетичні засади поетичних поколінь 60–80-х років ХХ століття. Наукові записки Бердянського державного педагогічного університету. Філологічні науки. 2015. Вип. 8. С. 86. тихим напрямомЦимбалюк В. Зелене вруно новітньої української літератури: До 50-річчя виходу першої поетичної збірки Володимира Підпалого. Вісник Сквирщини. 2013. № 36. С. 2. тощо.
«Тиха лірика» др. пол. ХХ ст. стала опозицією до, так би мовити, «гучної лірики», адже радянська офіційна літературознавча думка та й сучасна також умовно поділяли поезію на такі бінарні пари як: «поезія серця» — «поезія думки»Кацнельсон А. «НТР і поезія. Деякі міркування з цього приводу». Література і сучасність: Літературно-критичні статті. Київ: Рад. письменник, 1976. Вип. 9. С. 21., «сугестивна» — «пізнавальна»,Макаров А. Лірика та критика. Література і сучасність: Літературно-критичні статті. Київ: Рад. письменник, 1977. Вип. 10. С. 103–104. «традиційна» — «умовна»,Славинський М. Освідчення в любові (Поезія останніх років: тенденції, проблеми, перспективи). Література і сучасність: Літературно-критичні статті. Київ: Рад. письменник, 1987. Вип. 20. С. 131. «тиха» — «стадіонна»,Кривуляк О. Реалізація естетичної програми поетів 70-х років через образно-символічну парадигму. Science and Education a New Dimension: Philology I (2). 2013, Issue 11, Nov. Р. 148–153. «тиха» — «естрадна»Слапчук В. Ефект розімкненого кола: інтерв’ю з Володимиром Базилевським. Дивослово: Українська мова й література в навчальних закладах. 2015. № 1. С. 62. лірика тощо. Поділ на «гучних» і «тихих», за переконанням О. Каленченка, був зумовлений «двома універсальними началами — раціональним і кардіоцентричним».Каленченко О. Поліфонізм поетичного дискурсу шістдесятників (В. Симоненко, М. Вінграновський, В. Підпалий): дис. ... канд. філол. наук: 10.01.01 / КНУ ім. Тараса Шевченка. Київ, 2009. С. 16. Така умовна бінарність літературного процесу 1960–80-х рр. прикметна тим, що, з одного боку, виокремилася загальновизнана творчість, у якій митці або протестували, або дотримувалася політичних догм із властивим екстравертним спрямування на свідомість мас. З іншого боку, сформувалася «тиха лірика», представники якої не популяризували ідеали й програми влади, проте завуальовано їй заперечували, що дозволяло залишалися в літературному процесі.
В дуальному поділі «гучні» та «тихі» відрізнялися між собою низкою відмінних філософсько-естетичних домінант, унаслідок чого в літературознавчій думці 1960–80-х рр. їхнє представництво поділяли на: «шістдесятництво» — «національно-визвольний рух» — «дисидентство»;Русначенко А. Національно-визвольний рух в Україні: середина 1950-х–початок 1990-х років. Київ: В-во ім. Олени Теліги, 1998. С. 167. «шістдесятників-конформістів» — «нонконформістів»-«киян» — «дисидентів»;Рубан В. Київська школа. Кур’єр Кривбасу. 2003. Листопад. С. 144. «офіційну літературу» — «тихе книжне протистояння» — «дисидентство», «художню інтелігенцію» — «радянську номенклатуру» — «дисидентів»Ясин Е. Шестидесятники. 8 заметок к возможной дискуссии. Алексеева Л., Голдберг П. Поколение оттепели. Москва: Захаров, 2006. С. 364.. Отож, такий тернарний підхід класифікує митців на: офіційних/конформістів (Іван Драч, Борис Олійник, Віталій Коротич, Дмитро Павличко тощо), нонконформістів/«киян» (Василь Голобородько, Віктор Кордун, Василь Рубан, Микола Воробйов і оточення) та «мовчазних»/дисидентів (Ігор Калинець, Василь Стус, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Іван Дзюба, Ліна Костенко та ін.). «Тиха лірика» доповнила цей тернарний поділ, поставши поетичним феноменом, який своєю естетичністю, народною чуттєвістю, філософічністю та закоріненістю в українськість мав розголос як серед естетів, так і серед широкого кола читачів. Елегійність, сугестивність та медитативність «тихої лірики», а також її «домашній герметизм»Ковалів Ю. З одного джерела. Діалектика художнього пошуку. Київ: Наук. думка, 1989. С. 101. творили варіант художньої української мови, спираючись не лише на аполітичність і «рафінованість» літературної мови, але водночас на простоту народного слова.
Представники
За генераційним підходом і з урахуванням напрацювань літературознавців, не претендуючи на класифікаційну і представницьку вичерпність, виділено гурт персоналій «тихої лірики», яка в контексті аполітичних, етнографічних, натурфілософських, кордоцентричних та герметичних тенденцій пов'язана передовсім з іменами Н. Білоцерківець, Ю. Буряка, Є. Гуцала, І. Жиленко, С. Короненко, С. Майданської, П. Мовчана, Л. Таран,Ільницький М. Перегук через покоління (Нотатки про сучасну молоду поезію). Київ. 1986. № 4. С. 135–142.Рябчук М. Потреба слова. Література і сучасність: Літературно-критичні статті. Київ: Рад. письменник, 1983. Вип. 16. С. 61. В. Базилевського, В. Діденка, В. Забаштанського, П. Засенка, Н. Кащук, Г. Кириченка, А. Кичинського, В. Коржа, В. Лучука, В. Малишко, Б. Мамайсура, П. Перебийноса, Л. Талалая, Д. Чередниченка, В. Яринича,Літературознавча енциклопедія: у 2-х т. / Автор-укладач Ю. Ковалів. Київ: Академія, 2007. Т. 2. 624 с.Третяченко А. «„Хіба ж даремно вік було прожито, як є між нами на землі місток...“: творчий профіль Володимира Підпалого». Тирасполь: [Б.в.], 2016. С. 17.Дзюба І. З криниці літ: у 3-х т. Київ: Києво-Могилянська академія, 2006. Т. 1. С. 475.Цимбалюк В. Поет-шістдесятник Володимир Підпалий та його «Тиха лірика»: (до 75-річчя з дня народження). Українознавство. 2011. № 1. С. 64. М. Вінграновського, В. Затуливітра, В. Осадчого,Мендель Ю. Натурфілософська металогія лірики Володимира Затуливітра в контексті поезії 1970–90 рр.: автореф. дис. ... канд. філол. наук: 10.01.01 / КНУ ім. Тараса Шевченка. Київ, 2012. С. 1. В. Підпалого, Л. Скирди, В. Іванціва, В. Кульбаби, І. Нижника,Зуб І. Як нерв, тривожна. Нотатки про поезію. Література і сучасність: Літературно-критичні статті. Київ: Рад. письменник, 1969. Вип. 2. С. 228. В. Бровченка, І. Драча, С. Йовенко, Т. Коломієць, Л. Костенко, Р. Лубківського, Б. Нечерди, Б. Олійника, Д. Павличка, П. Скунця,Зуб І. Здобутки, втрати, сподівання (Нотатки про сучасну поезію). Література і сучасність: Літературно-критичні статті. Київ: Рад. письменник, 1985. Вип. 18. С. 193. Л. Голоти,Ільницький М. «Висока хвиля в серце заплива…». Рік’82. Літературно-критичний огляд. Київ: Дніпро. 1983. С. 111–128. В. Коломійця,Ковалів Ю. Лірика і… лірики. Література і сучасність: Літературно-критичні статті. Київ: Рад. письменник. 1987. Вип. 20. С. 158. В. Бойка, Н. Гнатюка, Г. Гордасевич, Л. Горлача, С. Жолоб, Д. Онковича, П. Осадчука, С. Пушика, Г. Світличної, С. ТельнюкаІсторія української літератури XX століття: у 2 кн. / За ред. В. Дончика. Київ. Либідь, 1995. Кн. 2. (Ч. 2). С. 37–38. та багатьма іншими. Письмо кожного з цих ліриків відзначається неповторним стилем, домінуванням пейзажних, інтимних та філософських мотивів, нерідко поєднаних. У процесі творчої еволюції поети модернізувалися, збагатилися новими техніками, хоча не це становить їхній образотворчий «мейнстрим».
В 60-ті роки партійний літературний істеблішмент намагався вмонтовувати елементи «тихої лірики» в доктрини КПРС (Б.Олійник, М.Сингаївський тощо). У 70-ті роки владою здійснена імітаційна спроба плагіату «тихої лірики» для дискредитації поетичної мови та традиції в Україні, цей фейк керувався «літературознавцями в погонах», (І. Зуб, А. Кацнельсон, М. Славинський та ін.), очолених так званим цербером і нищителем української літератури академіком Леонідом Новиченком.
Примітки
Посилання Шарагіна О. В. Феномен української «тихої лірики» 60–80-х років ХХ століття. Київ, 2021. 264 с. Цимбалюк В. Поет-шістдесятник Володимир Підпалий та його «Тиха лірика»: (до 75-річчя з дня народження). Українознавство. 2011. № 1. С. 64–69. Шарагіна О. В. Художнє моделювання війни в екзистенційному коді "тихої лірики". Україна в світових війнах та людських конфліктах ХХ – на початку ХХІ століття: зб. матеріалів ХІІ Всеукраїнської науково-практичної конференції: м. Харків, 20 листопада 2019 р. – С. 102–105. Шарагіна О. В. Художня рецепція молитви в релігійному коді "тихої лірики" 60–80-х рр. ХХ ст. Соціально-гуманітарні аспекти розвитку сучасного суспільства: зб. матеріалів VII Всеукраїнської конференції студентів, аспірантів, викладачів та співробітників: м. Суми, 16–17 квітня 2020 р. – С. 224–228. Шарагіна О. В. Генезис "тихої лірики" (1960–1980 рр. ХХ ст.) в літературному процесі слов’янських народів (Україна, Росія, Болгарія). Наукові праці Чорноморського державного університету імені Петра Могили. 2016. Т. 277, Вип. 265. С. 92–97. Шарагіна О.В. Світоглядно-філософські та ідейно-стильові домінанти літературного феномену «тихої лірики». Закарпатські філологічні студії. 2018. Т. 3. Вип. 3. С. 29–34.