Штірліц

Макс Отто фон Шті́рліц (; він же Максим Максимович Ісаєв, справжнє ім'я Всеволод Володимирович Владіміров) — літературний персонаж, герой багатьох творів російського радянського письменника Юліана Семенова, штандартенфюрер СС, радянський розвідник-нелегал, що працював в інтересах СРСР у нацистській Німеччині та деяких інших країнах. Всесоюзну славу о́бразу Штірліца приніс багатосерійний телефільм Тетяни Ліознової «Сімнадцять миттєвостей весни» за однойменним , де його роль зіграв В'ячеслав Тихонов. Цей персонаж став найзнаменитішим образом розвідника в радянській і пострадянській культурі.

Біографія Усупереч поширеній думці, справжнє ім'я Штірліца — не Максим Максимович Ісаєв, як це можна припустити з «Сімнадцяти миттєвостей весни», а Всеволод Володимирович Владіміров. Прізвище Ісаєв представлене Юліаном Семеновим як оперативний псевдонім Всеволода Володимировича Владімірова вже в першому романі про нього — «Діаманти для диктатури пролетаріату».

Максим Максимович Ісаєв — Штірліц — Всеволод Володимирович Владіміров — народився 8 жовтня 1900 року («Експансія — II») в Забайкаллі, де його батьки перебували в політичному засланні. Якщо вірити самому Штірліцу, то певний час у дитинстві він провів в околицях старовинного російського містечка Гороховець. Треба відзначити, що Юліан Семенов не говорить про те, що його герой народився тут: «Штірліц зрозумів, що його тягнуло саме до цього озера, тому, що виріс він на Волзі, біля Гороховця, де були точно такі ж жовто-блакитні сосни»Юлиан Семёнов «Семнадцать мгновений весны». Сам Гороховець стоїть на річці Клязьма і до Волги від нього далеко. Але Ісаєв міг провести дитинство «на Волзі поблизу Гороховця», оскільки Гороховецький повіт, що існував у той час, був учетверо більшим за нинішній Гороховецький район і доходив у північній частині до Волги.

Батьки: Батько — росіянин, Володимир Олександрович Владіміров, «професор права Петербурзького університету, звільнений за вільнодумство і близькість до кіл соціал-демократії». Залучений до революційного руху Георгієм Плехановим. Мати — українка, Олеся Остапівна Прокопчук, померла від сухот, коли синові було п'ять років.

Батьки познайомилися й одружилися на засланні. Після закінчення заслання батько і син повернулися до Петербурга, а потім певний час провели в еміграції, у Швейцарії, в містах Цюриху і Берні. Тут у Всеволода Володимировича проявилася любов до літературної праці. У Берні він підпрацьовував у газеті. На Батьківщину батько та син повернулися в 1917 році.

Відомо, що 1911 року шляхи Владімірова-старшого і більшовиків розійшлися. Уже після революції, в 1921-му — в той час, як його син перебував у Естонії — Володимир Владіміров був направлений у службове відрядження до Східного Сибіру і там трагічно загинув від рук білогвардійців.

Родичі з боку матері: Дід — Остап Микитович Прокопчук, український революційний демократ, також був у забайкальському засланні зі своїми дітьми Олесею і Тарасом. Після заслання повернувся в Україну, а звідти — до Кракова. Загинув у 1915 році. Дядько — Тарас Остапович Прокопчук. У Кракові одружився з Вандою Крушанською. У 1918 розстріляний. Двоюрідна сестра — Ганна Тарасівна Прокопчук. Двоє дітей. Професійна діяльність: архітектор. У 1941 році вся її сім'я загинула в нацистських концтаборах («Третя карта»). Померла в концтаборі Освенцим.

У 1920 році Всеволод Владіміров працює під ім'ям ротмістра Максима Максимовича Ісаєва в прес-службі колчаківського уряду.

У травні 1921 банди барона Унгерна, захопивши владу в Монголії, намагалися вдарити по Радянській Росії. Всеволод Владіміров під виглядом білогвардійського ротмістра пробрався до штабу Унгерна і передав своєму командуванню військово-стратегічні плани противника.

У 1921 він уже в Москві, «працює у Дзержинського» помічником начальника іноземного відділу ВЧК Гліба Бокія. Звідси Всеволода Владімірова направляють в Естонію («Діаманти для диктатури пролетаріату»).

У 1922 молодий чекіст-підпільник Всеволод Володимирович Владіміров за дорученням керівництва евакуюється з білими військами з Владивостоку до Японії, і звідти переїжджає в Харбін («Пароль не потрібен», «Ніжність»). Протягом наступних 30 років він постійно знаходиться на закордонній роботі.

Тим часом на Батьківщині у нього залишається єдина на все життя любов і син, що народився в 1923 році. Сина звали Олександр (оперативний псевдонім у розвідці  — Коля Грішанчіков), його мати — Олександра Миколаївна («Майор Вихор»), або Олександра Романівна («Пароль не потрібен») ГаврилінаСеменов Ю. С. Бриллианты для диктатуры пролетариата. Пароль не нужен. М., 2009. С. 354.. Про сина Штірліц уперше дізнається 1941-го року від працівника радянського торгпредства в Токіо, куди він виїжджає для зустрічі з Ріхардом Зорґе. Восени 1944 року штандартенфюрер СС фон Штірліц випадково зустрічає свого сина в Кракові — він перебуває тут у складі розвідувально-диверсійної групи («Майор Вихор»).

Від 1924 до 1927 року Всеволод Владіміров живе у Шанхаї.

У зв'язку з посиленням націонал-соціалістичної німецької робітничої партії і загостренням небезпеки приходу Адольфа Гітлера до влади в Німеччині, в 1927 році було вирішено направити Максима Максимовича Ісаєва з Далекого Сходу в Європу. Для цього була створена легенда про Макса Отто фон Штірліца, пограбованого в Шанхаї німецького аристократа, що шукає захисту в німецькому консульстві в Сіднеї. В Австралії Штірліц деякий час пропрацював у готелі у німецького господаря, пов'язаного з НСДАП, після чого був переведений до Нью-Йорку.

З партійної характеристики члена НСДАП з 1933 року фон Штірліца, штандартенфюрера СС (VI відділ РСХА): «Справжній арієць. Характер — нордичний, витриманий. З товаришами по роботі підтримує гарні стосунки. Бездоганно виконує службовий обов'язок. Нещадний до ворогів Рейху. Відмінний спортсмен: чемпіон Берліна з тенісу. Неодружений; у зв'язках, що ганьблять його, помічений не був. Відзначений нагородами фюрера та подяками рейхсфюрера СС…»

У роки Другої світової війни Штірліц був співробітником VI відділу РСХА, яким завідував бригадефюрер СС Вальтер Шелленберг. В оперативній роботі в РСХА використовував псевдоніми «Бруно» і «Бользен». У 1938 році працював в Іспанії («Іспанський варіант»), у березні—квітні 1941-го — у складі групи Едмунда Веєзенмайера в Югославії («Альтернатива»), а в червні — у Польщі і на окупованій території України, де спілкувався з Теодором Оберлендером, Степаном Бандерою і Андрієм Мельником («Третя карта»).

У 1943 році побував під Смоленськом, де продемонстрував вражаючу мужність під радянськими обстрілами.

Наприкінці війни Йосип Сталін доручив Штірліцу відповідальне завдання: зірвати сепаратні переговори німців із Заходом. Починаючи з літа 1943 року рейхсфюрер СС Генріх Гіммлер через своїх довірених осіб почав здійснювати контакти з представниками західних спецслужб з метою укладення сепаратного миру. Завдяки мужності та інтелекту Штірліца ці переговори були зірвані («Сімнадцять миттєвостей весни»). З-поміж американців, що вели закулісні переговори з лідерами Третього рейху, Юліан Семенов указує на Аллена Даллеса, який очолював американську штаб-квартиру в Берні, столиці Швейцарії.

Начальником IV відділу РСХА був группенфюрер СС Генріх Мюллер, який викрив Штірліца у квітні 1945 року, проте збіг обставин і хаос, що творився при штурмі Берліна, зірвали плани Мюллера з використання Штірліца у грі проти командування Червоної Армії («Наказано вижити»).

Улюблений напій Штірліца — , улюблені сигарети — «Каро». Він кермує машину марки HorchДив. результати пошуку «Хорьх» (так у Юліана Семенова) за Lib.ruУ романі «Сімнадцять миттєвостей весни» мовиться про машину марки «Horch», але в однойменному серіалі — про «Мерседес-Бенц».. На відміну від Джеймса Бонда, до жінок Штірліц ставиться холоднокровно (що, втім, не виключає короткочасних постільних епізодів, як у романі «Наказано вижити»). На заклики повій він звичайно відповідає: «Ні, краще каву». Мовна характеристика, що повторюється з твору в твір: фрази часто закінчує питанням «Ні?» або «Чи не так?».

Перед закінченням війни Штірліцу було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Після закінчення Другої світової війни Штірліц у несвідомому стані, поранений радянським солдатом, вивозиться німцями в Іспанію, звідки потрапляє до Південної Америки. Там він виявляє законспіровану мережу нацистів, які втекли з Німеччини.

Під час і після Другої світової війни працював під кількома псевдонімами: Бользен, Брунн та інші. Як ім'я зазвичай використовував варіації імені «Максим»: Макс, Массімо («Експансія»).

В Аргентині та Бразилії Штірліц працює разом з американцем Полом Роуменом. Тут вони виявляють конспіративну нацистську організацію «ODESSA», якою керує Мюллер, а потім виявляють агентурну мережу і захоплюють Мюллера. Розуміючи, що після промови Вінстона Черчілля у Фултоні і влаштованого Гувером «полювання на відьом» Мюллер може уникнути покарання за свої злочини, вони вирішують видати його радянському уряду. Штірліц відправляється в радянське посольство, де повідомляє, хто він такий, а також інформацію про місцезнаходження Мюллера. Співробітники МДБ здійснюють арешт Штірліца і на теплоході переправляють у СРСР. Ісаєв потрапляє до в'язниці («Відчай»). Там він зустрічається з Раулем Валленбергом і веде власну гру. Тим часом його сина і дружину розстрілюють за розпорядженням Сталіна. Після смерті Берії Штірліц виходить на свободу.

Через місяць після нагородження «Золотою Зіркою» він починає працювати в Інституті Історії з теми «Націонал-соціалізм, неофашизм; модифікації тоталітаризму». Ознайомившись із текстом дисертації, секретар ЦК Михайло Суслов порекомендував надати товаришу Владімірову вчений ступінь доктора наук без захисту, а рукопис вилучити, передавши до спецхрану…

Ще одного разу він зустрінеться зі своїми старими знайомими по РСХА, колишніми нацистами, в Західному Берліні в 1967 році («Бомба для головуючого», 1970). Цього разу літньому, але ще міцному Ісаєву вдалося запобігти викраденню ядерних технологій приватною корпорацією і зіткнутися з радикальною сектою з Південно-Східної Азії…

Крім звання Героя Радянського Союзу, присвоєного в 1945, станом на 1940 був нагороджений ще двома орденами Леніна і орденом Червоного Прапора («Майор Вихор»). Також мав нагороди Франції, Польщі, Югославії та Норвегії («Бомба для головуючого»).

Твори Ю. Семенова, в яких діє Штірліц Назва твору Назва твору Роки дії Роки написанняСеменова О. Ю. Юлиан Семенов. М.: Молодая гвардия, 2006. С. 273–275. Діаманти для диктатури пролетаріату 1921 1970 Пароль не потрібен 1921—1922 1963 Ніжність Нежность 1927 1972 Іспанський варіант 1938 1973 Альтернатива 1941 1973 Третя карта 1941 1974 Майор «Вихор» 1944—1945 1964—1965 Сімнадцять миттєвостей весни 1945 1968 Наказано вижити 1945 1982 Експансія — 1 Экспансия - 1 1946 1984 Експансія — 2 Экспансия - 2 1946—1947 1985 Експансія — 3 Экспансия - 3 1947 1986 Відчай 1947—1953 1988 Бомба для головуючого 1967 1970

Анекдоти Штірліц є персонажем одного з найбільших циклів радянських анекдотів, зазвичай вони пародіюють голос оповідача, що постійно коментує думки Штірліца або події фільму. У серіалі «Сімнадцять миттєвостей весни» це був голос актора ВДТ Юхима Копеляна. На цьому ґрунті Юхима Захаровича поза очі називали Юхимом Закадровичем.

Виробилася традиція, що гумор багатьох анекдотів про Штірліца заснований на використанні каламбурів — одних слів (або їх словоформ або словосполучень) у значенні інших, що звучать так само (або їх словоформ, словосполучень).

Штірліц у культурі Літературний персонаж Штірліц щільно увійшов у різні культурні сфери життя: він стає героєм літературних сиквелів та збірників анекдотів, епізоди з оригінальних творів знаходять своє відображення в творах інших авторів. Штірліц — герой естрадних пісень, естрадних пародій.

Штірліц також присутній у музиці, кінематографі, комп'ютерних іграх.

Існує соціонічний тип «Штірліц» — логіко-сенсорний екстраверт.

Пам'ятник Штірліцу