Монгольсько-цзінська війна ( Měng jīn zhàn zhēng, 1211—1234) — війна між Монгольською імперією і чжурчженською державою Цзінь, що завершилося розгромом цзінської держави і встановленням монгольського контролю над територією сучасного північного Китаю.
Передісторія
З середини XII століття цзінські імператори проводили в суміжних монгольських степах політику «скорочення повнолітніх». Раз на три роки експедиційний корпус імперії Цзінь вторгався в межі Східної Монголії, винищував місцеве чоловіче населення або викрадав його в рабство в Цзінь. У відповідь кочівники настільки ж регулярно плюндрували прикордонні області імперії чжурчженів. Багато клопоту імперії завдавали своїми набігами татари.
У 1196 в похід проти татар виступила армія під командуванням Ваньянь Сяну. Татари були розбиті біля річки Керулен, і тікали по річці Ульчжа. Їх переслідував цзінський корпус під командуванням Ван Аньго, який запропонував Тоорилу і Чингісхану виступити проти татар. Кереїти Тооріла і монголи Чингісхана розгромили татар біля озера Торей. За цю допомогу Чингісхан отримав від цзінських властей чин чаутхурі, а Тооріл — титул ван. Отримання чину від чжурчженів сприяло зміцненню становища Чингісхана.
У 1198 році армія Цзінь під командуванням видатного чжурчженського полководця Ванья Цзунхао зробила новий похід до Східної Монголію проти хунгіратів та інших татаро-монгольських племен. Були підпорядковані ряд племен на захід від Хінгана. Проте в результаті внутрішніх негараздів зовнішньополітична активність чжурчженської держави стала слабшати. Це створило Чингісхану сприятливі умови для закріплення в Східній Монголії. У 1202 році Чингісхан розгромив татар, «зробивши їх кормом для свого меча», а в 1203 розбив своїх колишніх союзників — кереїтів. У 1204 році Чингісхан розгромив найманів в Західній Монголії і меркитів на Алтаї. В 1206 році Чингісхан був проголошений всемонгольським ханом.
У 1206—1209 роках Чингіз-Хан провів ряд кампаній проти держави Сі Ся, що знаходилася західніше Цзінь. Чжурчжені надали допомогу Сі Ся — цзінський імператор наказав викупити всіх рабів-тангутів в імперії і відправити їх на батьківщину, щоб зміцнити армію Сі Ся. Після низки поразок тангути попросили військової допомоги у чжурчженів, але ті відмовили, порахувавши, що і так багато допомогли Сі Ся. За тангутсько-монгольському договору 1210 року тангутський правитель визнав свою залежність від монголів, пообіцявши «бути правою рукою Чингіз-хана» (тобто брати участь в його війнах і походах). Тангутська принцеса Чахе була віддана в дружини Чингісхану.
У 1207 році старший син Чингісхана — Джучі — був відправлений з експедиційним корпусом на північно-західні кордони Монголії для підкорення «лісових народів». В результаті походів Джучі під владу Чингісхана потрапив ряд народів Південного Сибіру.
У 1208 році помер імператор Цзінь, новим правителем був проголошений Ванья Юнцзі. Він був поставлений на трон в обхід правил спадкування, що створило конфліктну ситуацію в керівництві імперії. Чингіз-хан, все ще формально залишався васалом цзінців, відмовився кланятися при отриманні звістки про сходження на престол нового імператора, сказавши: «Я вважаю імператором в Серединної рівнині того, хто відзначений Небом. Але ж цей же є пересічним і боязким, як такому кланятися!». Ряд вчених вважають, що слова Чингіз-хана були невипадкові — до сходження на престол Юнцзі їздив до монголів послом чжурчженів і не справив на них гарного враження.
Новий цзінській імператор спочатку хотів оголосити монголам війну, проте не наважився це зробити. Те ж саме хотів зробити і Чингіз-хан, але прийшов до висновку про необхідність спочатку краще підготувати війська — як написано в «Юань-ши»: "цзінський посол, повернувшись, все розповів. Юнь-цзі розлютився, але побажав вичекати, коли правитель знову з'явиться з підношеннями і тут-то прийде момент його погубити. Правитель дізнався про це і тому порвав з Цзінь, збільшив строгості [дисципліни] у військах, щоб були готовими ".
У 1211 році на сторону Чингісхана добровільно перейшов ідікут уйгурів Барчук, так як уйгури давно ворогували з тангутами і страждали від кара-киданів (з якими воював Чингісхан). В результаті під контроль монголів без війни потрапив багатий і стратегічно важливий регіон. У цьому ж році Чингісхану добровільно підкорилися тюрки — карлуки, що кочували по річках Або і Чу біля озера Балхаш.
У 1204—1209 роках Цзінь воювала з Південною Сун. На боротьбу з китайцями був відправлений Ванья Цзунхао. Він завдав ряд поразок південносунській армії, після чого Китай пішов на мир. Незважаючи на перемогу в цій війні, найбільш боєздатні війська чжурчженів перебували на південному напрямку, що полегшило монголам військові дії на північних територіях Цзінь.
На думку ряду фахівців, чжурчжени були змушені залишити свої найкращі війська на півдні, так як вони прикривали шляхи до економічно важливих районів імперії від Китаю. До того ж в 1204 році Південна Сун напала на Цзінь без оголошення війни, тому чжурчжени були змушені рахуватися з можливим вторгненням південного сусіда.
Сили сторін
Монгольська армія
Станом на 1206 «Таємна історія монголів» фіксує у складі держави Чингісхана 95 «тисяч» (тобто військово-адміністративних одиниць кочових народів, кожна з яких може виставити як мінімум тисячу вояків). Після підкорення «лісових народів», які могли виставити до декілька десятків тисяч воїнів, до початку зовнішньої експансії безпосередньо монголи (включаючи монголізованих тюрків), які були консолідовані Чингісханом, могли виставити не менше 130 тисяч воїнів в регулярній армії, 10 тисяч чоловік у гвардії-кешику, і мали приблизно стільки ж людей резерву у вигляді старших синів у кожній родині-кибитці. Крім них, на стороні Чингіз-хана воювали союзники: карлуки, особливий тумен онгутів (монгольської народності), окремий корпус уйгурів та інші. Загальна чисельність воїнів союзників невідома.
За підрахунками монгольського історика Чулуун Далая, в той період часу на території Монголії проживало 2 мільйони чоловік. Оскільки сім'я з 5 чоловік могла виставити одного воїна, то він зробив висновок, що весь степ міг виставити до 400 тисяч вояків. Необхідно врахувати, що воїном вважався вершник з повним озброєнням. Прислуга, зброєносці та інші воїнами не рахувалися, але в разі необхідності брали участь у боях зі зброєю в руках.
У ході війни з імперією Цзінь, армія Чингісхана повинна була чисельно збільшитися, оскільки до неї приєднувалися кидані, китайці, власне цзінські воєначальники. Але точної інформації про чисельність цих військ немає.
Цзінська армія Армія держави Цзінь була багатонаціональною: вона складалася з киданів і китайців, а також з бойових частин, що складалися із підкорених народів. Так як використовувалися примусові заходи набору в армію, то військові формування часто були нестійкими; представники підкорених народів не відчували бажання битися за імперію і легко здавалися в полон.
Збереглися документи по складу армії Цзінь на 1161 рік: Чжурчженські війська, у тому числі: Регулярні частини — 25 200 чоловік Резервна, або «народна», армія — 40 000 чоловік. Резервні киданські, китайські та бохайські частини — 700 000 чоловік Мобілізаційний резерв — 300—400 тисяч чоловік
На 1211 рік подібних даних не збереглося, але, згідно з даними «Цзінь ши», в 1216 році в цзінській армії «між усіма воєначальниками розподілено не менше мільйона солдатів». Відомо також, що наприкінці XII століття чисельність регулярних частин зросла — в них було близько 173 тисяч осіб, з яких 116 200 були розподілені в гарнізонах.
На кордонах цзіньці тримали як військові поселення з солдатів у відставці регулярних частин, так і прикордонні загони, сформовані з нечжурчженських народів. Всі війська отримували гарне постачання, яке складалося з грошей, рису, вати, землі тощо. Виняток становили лише війська племен сі, яким постачання не належало, але і як такої регулярної служби вони не несли.
Регулярні та резервні війська мали свою специфіку. У кожного воїна був зброєносець — «Аліши». Він не вважався воїном, але брав участь у битвах. Забезпечення на нього не покладалося, всі турботи і постачання для Аліши покладалися на воїна.
Цзінська армія поділялася на піхоту і кінноту. Піхотні з'єднання мали багато частин, набраних з китайців, бохайців і корейців, а кіннота була в основному чжурчженською і киданською, становила кістяк регулярної армії. До того ж чжурчженська армія мала артилерією. За своїми бойовими якостями та кількістю воїнів цзінська армія була найсильнішою не лише в регіоні, а й у світі.
Розгром 1211 року
Монгольський похід на Цзінь почався в березні 1211 року. Чингісхан особисто очолив навалу майже стотисячної армії монголів. Перед виступом у похід, в лютому 1211 року, він зробив збір сил на річці Керулен, де до нього приєдналися нещодавно придбані союзники — карлуки і уйгури. З Керулена вони виступили до озера Далай-Нур. Від Далай-Нура основна частина війська під командуванням Чингісхана пішла на південний захід, до кордонів сучасної провінції Шаньсі, в загальному напрямку на Західну столицю Цзінь, провідниками були онгути (чий вождь — Алахуш-дігітхурі — порвав з васалітетом Цзінь і перейшов на бік Чингісхана). Інша частина війська під командуванням Джебе вирушила на південний схід — до Східної столиці Цзінь.
Перший бій із цзінцями
Спочатку Чингісхан зайняв місто Фучжоу, яке перебувало на північному кордоні Цзінь. У його околицях, у хребта Ехулін, відбулася перша велика польова битва армії Чингісхана з прикордонними частинами цзінського полководця Дін Се, які висунулися назустріч монголам. Цзінці були розбиті, а прикордонні округи уздовж Великого муру — Дашуйло і Фенлі, що залишилися без захисту, були захоплені монголами. Зайнявши їх, монголи змогли як скористатися розташованими там пасовищами, так і почекати повернення корпусу Джебе (тим більше, що фортеця Ушапу все ще продовжувала опір).
Головною причиною поразок Цзінь на початковому етапі війни стала некомпетентність цзінського імператора, недооцінка загрози і небажання звертати увагу на монголів.
Східний рейд Чжебе Монголи під проводом Чжебе раптово з'явилися у Східній столиці, але були відбиті гвардією. Тому монголи, розоривши околиці, швидко відійшли на якусь відстань назад, після чого чжурчжені вирішили, що напад закінчився. Але насправді Джебе, залишивши обози і відібравши найжвавіших скакунів, раптово повернувся до міста, захопив його, пограбував, і повернувся до Чингісхана, що знаходився під Фучжоу. Рейд Джебе відтягнув на себе значні сили противника і змішав всі карти цзінцям. Падіння Східної столиці підштовхнуло киданей, що проживали в тих місцях, до відходу від чжурчженів — уже у 1211 році киданець Елюй Люге, колишній військовий губернатор Луньані, збунтувався проти чжурчженів, а на початку 1212 відправив послів до монголів для укладення союзу проти Цзінь.
Прорив крізь Великий мур У серпні 1211 Чингісхан відправив корпус Джебе до фортеці Ушапу і укріпленого табору Уюеін. Взявши їх, Джебе, скориставшись перемогою, опанував важливим стратегічним пунктом — заставою Байденчен, через яку можна було пройти всередину Великого китайського муру. У цей пролом негайно пройшла монгольська армія, яка, розділившись на кілька окремих корпусів, почала рух по різних напрямках.
Взявши Байденчен корпус Джебе оточив і атакував Західну столицю. Цзінський військовий комендант Ваньянь Чен '(інше ім'я — Хушаху) покинув місто і втік, а монгольські війська, взявши місто, кинулися в погоню за Ваньянь Хушаху до міста Сюаньдефу і взяли його.
Виділені з основного угруповання рейдові загони під командуванням синів Чингісхана — Джучі, Угедея і Чагатая — вирушили від Байденчена на південний захід і зайнялися розоренням цзінських округів уздовж Великого китайського муру: були захоплені і розорені округи Юньней, Дуншен, Ушо та інші.