Історія Алжиру тісно пов'язана з історією Північної Африки, яку також часто називають Магриб. Магриб часто служив транзитним регіоном при пересуванні в напрямку Європи чи Близького Сходу. Таким чином, на мешканців країни сильно впливало населення інших регіонів.

Перші мешканці Перші знахідки залишків людини відносяться до 200000 р. до н. е. З 6000 до 2000 р. до н. е. на місці Алжиру розвивалася неолітична культура. З зуміші різних племін утворилися бербери. Оскільки вони не мали своєї писемності, про давніх берберів мало що відомо.

Античний період

Карфаген Фінікійські купці досягли узбережжя Алжиру близько 900 р. до н. е. Близько 800 р. до н. е. переселенці з фінікійського міста Тір осіли на території сучасного Тунісу і з часом утворили незалежну державу Карфаген. Розташовані на захід від міста Аннаба Скікда й Алжир, відомий карфагенянам під назвою Ікосім (Оул або, можливо, Торн), були торговими факторіями Карфагену, що знаходилися на шляху до Іспанії.

Нумідійські царства

У 146 до н. е. Карфаген був зруйнований римлянами. На території Нумідії, як тоді називався Алжир, утворилося два царства. Одне з них знаходилось на заході, столицею другого, розташованого на сході, було місто Цирта (сучасна Константина). Двома найвідомішими нумідійськими царями були Масінісса (238–148 рр. до н. е.), який з допомогою римлян об'єднав обидва царства, і його онук Югурта, який вступив у війну з римлянами, зазнав поразки і був страчений у Римі в 104 р. до н. е.

Римська імперія Згодом вся територія Алжиру стала володінням Римської імперії. Почався процес будівництва великих міст, були споруджені дороги, мости і акведуки. У період римського правління населення країни прийняло християнство, при цьому багато з християн стали прибічниками донатистського релігійного руху. Донатизм є формою духовно-політичного протесту проти римського правління. Найвпливовішою фігурою церковної і літературної історії римського Алжиру був св. Августин (354–430). У 429, вже після падіння Римської імперії, по території Алжиру пройшли орди вандалів, що рухалися з Іспанії в Туніс. Хоча у VI ст. Візантії вдалося встановити відносний порядок на території Тунісу і в районі узбережжя, в самому Алжирі панував безлад. Внутрішні райони країни перебували в руках берберських племінних вождів.

Середні віки

Завоювання Алжиру мусульманами Наприкінці VII ст. н. е. на території Північної Африки з'явилися араби-мусульмани. Відносно швидко, у цьому ж столітті, вони покінчили із залишками візантійського правління, але тільки після жорстокої боротьби змогли підпорядкувати берберів. Завойовники примусили місцеве населення прийняти іслам, нав'язали свою мову, культуру, систему правління, створивши арабо-берберську цивілізацію, яка проіснувала до наших днів.

В період арабських завоювань в Іспанії і Сицилії основним центром арабської могутності був Туніс, пізніше сама Іспанія і Марокко. Хоча в період арабського правління на території Алжиру (700–1500 рр.) виникали незначні державні утворення, вони, як правило, підпорядковувались правителям Тунісу, якщо знаходилися у східній частині країни, або ж правителям Марокко, якщо знаходилися на заході.

Османське правління Наприкінці XV ст. християнська Іспанія, розгромивши на своїй території останню мусульманську державу Гранаду, направила війська в Африку і захопила алжирські порти Мерс-ель-кебір, Оран, Алжир, Аннаба і Беджаія. Місцеві арабські правителі звернулися за допомогою до падишахів Османської імперії. Османи вигнали іспанців з Північної Африки, але після цього відсторонили від влади арабів і почали правити самостійно.

Засновниками воєнної колонії Алжир, пізніше відомої в Європі під назвою Алжирського регентства, були брати Барбаросса. Старший з них, Орудж, у 1516 р. встановив контроль над Алжиром, а після цього поширив свою владу на Тлемсен. Його молодший брат і наступник Хайраддін розширив кордони володінь, приєднавши Аннабу, Константину, Біскру та оази Уаргла і Туггурт. У 1553 р., після тривалих сутичок між арабами, іспанцями і османами, був приєднаний Тлемсен.

Протягом більше ніж 100 років країною управляли губернатори (паші), які призначалися зі Стамбула. Після 1671 р. Алжир як османське володіння почав користуватися значною автономією на чолі з правителем, який довічно обирався вищими чиновниками і офіцерами цивільної, військової і морської служб Алжиру. Однак, корпус яничарів, що був найважливішою частиною Османської армії в Алжирі, набирався з жителів Анатолії, і якщо в XVII ст. чисельність яничарів становила близько 20 тис. осіб, то до 1830 р. їх залишилося приблизно 5 тис. Правитель Алжиру визнавав себе васалом султана Османської імперії, і у випадку військових дій алжирський флот був зобов'язаний допомагати османському. Упродовж XVI ст. алжирський флот являв собою грізну силу, і коли у 1543 р. Франциск I вступив у союзницькі відносини з Османською імперією, французький порт Тулон був наданий алжирським морякам як зимова стоянка. Османська мова використовувалася в системі управління країни, лише османи могли обіймати відповідальні адміністративні посади.

Традиції корсарства, закладені ще братами Барбаросса, зберігалися в Алжирі протягом трьохсот років османського правління. Розквіт корсарства припав на XVI і XVII ст.ст., після цього, у міру вдосконалення мореплавних якостей і озброєння європейських суден, цей промисел почав зводитися нанівець. Тим не менше, аж до захоплення Алжиру у 1830 р. французами місцеві корсари становили загрозу для суден торгового флоту.

У період османського володіння Алжир був поділений на три провінції (бейліки) — Константину, Тіттері (Медеа) і Маскару (сучасн. Оран). Місцеві арабські племена і бербери фактично отримали змогу діяти самостійно. Земля в Алжирі XVI–XVII ст., як правило, перебувала у володінні всього племені, ніхто не мав особистих наділів, але в Кабілії та інших місцях розселення берберів вже почали з'являтися перші села. Здійснювався значний за обсягом експорт пшениці, а також родзинок, фініків, ткацьких виробів, тютюну, шкіри і бджолиного воску. Вироби алжирських ремісників надходили на місцевий ринок. Ввезення дешевих промислових товарів, що почалося після захоплення Алжиру Францією, призвело до майже повного занепаду місцевого ремісничого виробництва. У період османського правління європейський імпорт становили в основному предмети розкоші. Французьким підприємцям належала концесія на добування коралів та деякі інші види промислів.

В цей час укладалися договори з іноземними державами і створювалися посольства і консульства. Карбувалася власна алжирська монета, при правителі функціонувала рада, що складалася з міністра у справах зовнішньої політики і флоту (Увакіль аль-харіфк), військового міністра (ага) і міністра, який відповідав за державну скарбницю і внутрішні справи (хазнаджі).

Французьке правління

Завоювання Алжиру французами (1830–1850)

Висадка французьких військ в Алжирі у 1830 р. ознаменувала поновлення французької експансії у Північній Африці, перерваної у кінці періоду правління Наполеона. Агресія розгорталася на тлі загострення давніх конфліктів через затримки Францією платежів за придбане на початку XIX ст. алжирське зерно. Ситуація посилювалася тим, що під час публічної аудієнції 29 квітня 1827 р. розлючений дей злегка вдарив опахалом французького консула Деваля, який зухвало поводився. Цей інцидент став приводом для подальшої ескалації конфлікту між країнами. Французький уряд Карла X побоювався втрати торгових факторій в Ла-Калі, Аннабі і Колло та мав намір зміцнити свої позиції з допомогою військової сили. Ліквідація влади дея була представлена зовнішньому світу як бажання покласти край піратству алжирських моряків, що не могло не викликати позитивної реакції з боку європейських держав. 14 червня 1830 р. французькі війська під командуванням генерала де Бурмона висадилися у містечку Сіді-Фарруш за 21 км на захід від Алжиру і швидко розгромили армію дея. 5 липня дей проголосив капітуляцію.

Французькі війська поступово зайняли всі прибережні райони поблизу Алжиру, Беджаії, Аннаби, Мостаганема, Арзева й Орану, у внутрішніх областях країни утворилася незалежна племінна держава на чолі з еміром Абд аль-Кадиром, яка чинила жорстокий опір французькій окупації. У 1834 р. статус нового володіння був визнаний за договором Демішеля, а пізніше, у травні 1837 р., уточнений відповідно до договору, підписаного у Тафні.

Французький уряд схвалив план захоплення території всього Алжиру, і протягом наступних семи років французькі війська під командуванням генерала Бюжо вели збройні дії проти загонів Абд аль-Кадіра. У 1844 р. Абд аль-Кадір звернувся за допомогою до султана Марокко Мулай Абд-ар-Рахмана, і марроканські війська вирушили до кордону з Алжиром. У серпні 1844 р. у битві на р. Іслі поблизу м. Уджди марокканці зазнали нищівної поразки від французів. 10 вересня султан Марокко був змушений підписати Танжерський договір, згідно з яким зобов'язувався не надавати підтримки Абд аль-Кадіру. У 1847 р. емір був змушений здатися, але потрібен був ще не один похід французьких військ, щоб завоювати Кабілію і райони крайнього півдня, де у період 1849–1850 рр. були знищені дві оази — Зааджа і Нара.

У 1848 р. Алжир був проголошений французькою територією, три його провінції перетворилися у департаменти на чолі з префектами, що здійснювали адміністративні функції. У 1858–1860 рр. Алжир перебував під безпосереднім управлінням міністра у справах колоній у Парижі, після цього був переданий військовій адміністрації.

Народження національного руху Алжирський національний рух зародився у період після закінчення Першої світової війни. Перша політична партія в Алжирі була створена у 1923 р. Мессалі Хаджем. Національно-революційний рух мав на меті боротьбу за поліпшення умов праці робочих в усій Північній Африці. Після цього він почав називатися Партією алжирського народу, а дещо пізніше був перейменований у Рух за торжество демократичних свобод.

Фархат Аббас, фармацевт із Сетифу, спершу виступав за повну асиміляцію мусульман і поширення на них прав у галузі освіти і політичних прав в цілому, якими до тих пір користувалися в країні лише європейці. Цьому політичному діячу належить ініціатива створення партії, відомої під назвою Демократичний союз Алжирського маніфесту. У 1956 р. Фархат Аббас вступив у лави Фронту національного звільнення (ФНЗ), а пізніше став першим прем'єр-міністром тимчасового уряду Алжирської Республіки (ТУАР). Третім політичним об'єднанням, яке ставило за мету національне звільнення, була створена приблизно у 1935 р. Асоціація алжирських улемів-реформаторів, на чолі якої стояв шейх Абд аль-Хамід Бен Бадіс. Об'єднання виступало за очищення ісламу і звільнення його від адміністративної залежності від французьких владних інститутів, ратувало за створення шкіл з викладанням лише арабською мовою.

Під час Другої світової війни у результаті закликів союзницьких військ до самовизначення, розгрому Франції, підйому арабського націоналізму в цілому, до присутності на території країни англійських та американських військ національні почуття загострилися. У травні 1945 р. всі ці чинники, а також голод і жебрацтво воєнного часу, спровокували стихійні народні виступи у Сетифі, під час яких були вбиті 88 французів. У відповідь почалися репресії з боку влади, внаслідок яких французькими солдатами і європейськими поселенцями були вбиті 8 тис. алжирських мусульман.

У 1947 р. французький уряд, відмовившись обговорювати пропозиції Ферхата Аббаса щодо федерації, нав'язав Алжиру Органічний статут, відповідно до якого Алжир оголошувався групою департаментів з власним громадянством і фінансовою автономією. Статут передбачав створення Алжирських зборів у кількості 120 членів, при цьому в них повинні були брати участь представники європейців і мусульман; надання повного французького громадянства 30 тис. мусульман, які відповідали певним освітнім і громадянським вимогам, а також задоволення багатьох серйозних претензій мусульманської громади.

Боротьба за незалежність