Paradise Lost () — британський метал-гурт, заснований в місті Галіфакс. Разом із Anathema і My Dying Bride вважаються засновниками стилю дез-дум-метал та готичний метал. Гурт вплинув на музичне становлення таких колективів, як Katatonia та Anathema і на творчість ранніх The Gathering.
Історія гурту
Гурт був заснований у 1988 в місті Галіфакс у Великій Британії. Назвою для гурту послужила поема Втрачений рай автором якої є англійський поет Джон Мілтон. Гурту було потрібно записати всього дві демо-стрічки, щоб отримати контракт на повноцінний альбом. В кінці 1989 року гурт закрився у нині легендарній Academy Studios, результатом чого став дебютний альбом Lost Paradise (1990), він відрізнявся важким звучанням, повільним темпом композицій, похмурою атмосферою і гроулінгом вокаліста Ніка Голмса. Він миттєво став найбільш продаваним релізом Peaceville Records, і гурт відправився в європейське турне на розігріві у дез-метал гурту . Наступний альбом Gothic (1991), записаний у тому ж стилі, звучав більш мелодійно, почасти завдяки появі партій клавішних і сопрано. Gothic приніс гурту широку популярність. З цим альбомом гурт потрапив на сторінки всіх музичних журналів і пішли пропозиції від різних фірм грамзапису. Оперативніше усіх виявилася компанія Music for Nations, яка і прибрала до рук висхідних зірок важкої музики. За ним пішов альбом Shades of God (1992). Дещо м'якше став вокал Ніка Холмса, а в музичному плані гурт швидше рушив в напрямку класичного дума за типом Candlemass і Saint Vitus, тільки з більш екстремальним звучанням.
Наступний альбом — Icon, що вийшов у 1993, — продовжив стилістичні зміни, започатковані в Shades of God. Композиції стали більш мелодійними і простими за структурою, а гроулінг Голмса змінився хрипким вокалом. Одержаний стиль не вписувався в рамки Doom / Death Metal і був згодом названий Gothic Metal. Вже після виходу альбому гурту довірили очолювати найвідоміший нідерландський фестиваль Dynamo Open Air, на якому Paradise Lost виступили перед 100 000 фанатами. У тому ж році на ринку з'явилося відразу два відео гурту, Music for Nations записали на відеоплівку один з останніх концертів гурту, «добили» її кліпами і видали касету під назвою Harmony Breaks (уривок запису концерту можна побачити тут ). А Peaceville Records розкопали у себе в архівах запис концертного виступу 1989 року і випустили її під назвою Live Death. До речі, на офіційному сайті ця касета не зазначена і в даний час є раритетом. У 1994 році виходить міні-альбом Gothic EP, до якого увійшли перезаписані варіанти двох пісень з Lost Paradise і ще двох з Gothic.
Гурт продовжував активну концертну діяльність. Крім підкорення традиційних метал-ринків, тобто Європи та США (в 1995 вони були поза конкуренцією і здобули як визнання Metallica, які помітили їх в 1992-му році, так і Pantera), Paradise Lost вдалось виступити в таких країнах як Ізраїль і ПАР. Інтенсивне турне зробило тяжкий вплив на барабанщика Меттью Арчера, він залишив гурт і був замінений Лі Морісом з Heavy / Power Metal — команди Marshal Law. Альбом 1995 Draconian Times продовжив тенденцію зміни звучання, відрізняючись більш складними аранжуваннями і повним зникненням елементів дез-металу. Цей альбом вивів гурт в ряд найпопулярніших англійських важких гуртів. Однією з ідеї створення прославленого альбому було бажання музикантів поекспериментувати з голосом Холмса, який в деяких композиціях з цього релізу манерою співу нагадує Джеймса Гетфілда.
В 1997 вийшов альбом One Second, який охарактеризувався різкою зміною стилю навіть на тлі того, що жоден альбом гурту не схожий на інші. Тепер звучання Paradise Lost можна було описати, як готик-рок з активним використанням клавішних та електронних ефектів.
За словами Ґреґа, One Second називається так тому що він на тому етапі, <blockquote>«… коли ти турбуєшся про свою смертність. Коли ти стаєш старшим, то починаєш дивуватися „куди пішов цей час? і здається, що минуло 5 хвилин з тих пір як ми заснували цей гурт, а тут нам всім 60 років робимо нашу фігню. І коли ти по-справжньому старий, ти, можливо, відчуваєш те ж саме, думаєш, куди подівся час… Отже, ця бабуся на обкладинці озирається назад на своє життя і думає, що все трапилося як за одну секунду“. </blockquote> Стилістичні зміни гітарист пояснив тим, що з виходом Draconian Times люди чекали більше змін у звучанні гурту, але по-факту це виявилися зміни щодо Icon (1993). З Секундою хлопці захотіли повною мірою самостійно і незалежно від слухачів розвивати свої ідеї. Докладне інтерв'ю про ті роки на офіційній сторінці музичного гурту.
Нік Голмс заспівав чистим голосом. Багато гітів з альбому, особливо однойменний One Second, а також Say Just Words і Mercy досі виконуються на концертах. Відбулися зміни і в зовнішньому вигляді гурту — музиканти всі, як один, змінили пишне волосся на короткі зачіски. Концертна версія альбому (One Second Live) була видана на відеокасетах і згодом перевидана на DVD. Слідом за альбомом послідувало глобальне турне. Договір з Music for Nations, закінчився в 1998 році і гурт до себе підписала одна з найбільших фірм звукозапису — EMI. „На прощання“ Music for Nations вирішили випустити збірку найкращих речей — Reflection, доповнений трьома концертними речами. У паузах між турне Нік Холмс взяв участь у записі сольного альбому співачки Лів Крістін Deus Ex Machina. Він записав частину вокальних партій до пісні „3 А. М.“. Тим часом французька фірма Holy Records підготувала триб'ют Paradise Lost As We Die For....
Наступний альбом — Host (1999) — пішов ще далі, в альбомі активно використовуються семпли, арпеджіатори, а гітарний звук майже на всьому альбомі оброблений так, що часто впізнати гітару в звучній партії досить складно, втім свою фірмову меланхолійну атмосферу гурт не розгубив. Такі гіти, як Nothing Sacred, Behind the Grey , So Much Is Lost, Made the Same, цілком гідні звання одних з найкращих пісень, написаних Paradise Lost. Host, як і подальший Believe In Nothing (2001), вийшов на лейблі-мейджері EMI.
Варто відзначити, що експерименти гурту, починаючи з альбому One Second, припали до смаку далеко не всім шанувальникам, саме з того моменту беруть початок знамениті розмови і суперечки про „опопсіння“ Paradise Lost — за альбом „Host“ гурт за очі обзивали новим Depeche Mode. Парадокс чи ні, але продажу здавалося б більш доступних для масової публіки „Host“ і „Believe In Nothing“ були помітно менше, ніж бестселера „Draconian Times“. Believe In Nothing став другим і останнім альбомом Paradise Lost на лейблі EMI. Дана робота стилістично тяжіє до попереднього релізу, але містить менше електроніки і більше гітарного (альтрок- і гранжевого) саунду.
Альбом 2002 Symbol of Life спродюсував Рис Fulber (Line Assembly Front, Fear Factory) і був випущений на лейблі GUN, підрозділі BMG. Звук на альбомі ще важчий, ніж на Believe In Nothing, однак навряд чи має багато спільного з попереднім і зі старим матеріалом гурту. На „Symbol of Life“ активно використовуються індустріальні електронні ефекти, жорсткі сучасні нью-металу (Isolate) рифи і семпліровані ударні. Одне лише залишається незмінним: фірмова меланхолійна атмосфера та тексти Голмса. Треки Erased і No Celebration часто присутні і в сучасних концертних сет-листах гурту.
Однойменний альбом Paradise Lost (2005) ознаменував собою часткове повернення до „коренів“, стилістично його можна описати, як якийсь сплав старої творчості (Draconian Times) і пізніших релізів. Гітарний звук знову став превалюючим в музиці гурту, електроніка практично пішла в небуття. Голмс і Макінтош знову обзавелися довгим волоссям, немов натякаючи про те, що повернення до старого відбулось всерйоз і надовго. Хлопці відгукнулися про свій десятий повноформатник позитивно, назвавши його „об'єднуючим“ колишні й майбутні роботи.In Requiem (2007) характеризується ще більш очевидним поверненням до саунду періоду „Icon“, „Draconian Times“, тільки в сучасному варіанті і при деякому збереженні напрацювань періоду 1997—2002 рр. Заодно „In Requiem“ став найбільш продаваним з часів „Draconian Times“. Музиканти охарактеризували його як „початок чогось нового“.
У серпні 2008 року ударник Джеф Сінгер оголосив про своє рішення покинути гурт у зв'язку з тим, що музична кар'єра стала для нього обтяжливою і не дозволяє приділяти час спілкуванню з сім'єю. Деякий час по тому новим ударником колективу став Адріан Ерландссон (Cradle Of Filth, The Haunted, At The Gates).
У вересні-жовтні 2009 року гурт випустив дванадцятий за рахунком студійний альбом, який отримав назву Faith Divides Us - Death Unites Us. Гітаристи Ґреґор Макінтош і Аарон Еді вперше взяли в руки семиструнні гітари, а продюсером диска виступив Єнс Богрен. Звучання Paradise Lost стало ще важче, ніж на альбомі In Requiem — принаймні, самі музиканти зізнаються, що не писали таких агресивних пісень вже довгий час. Gothic Metal як і раніше є головною і невід'ємною складовою стилю гурту, але на Faith Divides Us - Death Unites Us в окремих піснях виразно помітні елементи дум-металу й навіть геві-металу.
Нік Голмс: „Що стосується важкого саунду двох останніх альбомів, то справа перш за все в студійній реалізації, а не в особливостях пісень і композицій. На трьох альбомах, що передували In Requiem, вокал в центрі уваги — він був виведений вперед, а гітари і барабани, навпаки, приглушені. На In Requiem ми звернулися до характерного металевого звучання, зробивши наголос на гітари і гучну ритм-секцію. А на Faith Divides Us - Death Unites Us пішли ще далі, викрутивши ручки на повну. З кожним альбомом ти прагнеш виразити себе найбільш повно, домогтися досконалості — і іноді це спрацьовує. Іноді — ні. Але ми дійсно постаралися записати один із найекстремальніших дисків в історії Paradise Lost.“
На початку 2010 Paradise Lost змушені були тимчасово змінити головного гітариста у зв'язку з сімейними проблемами Ґреґора Макінтоша, який не зміг продовжити концертний тур на підтримку нового альбому. Тимчасовим гітаристом колективу став Міллі Еванс (за сумісництвом клавішник у групі Terrorvision).
2011 рік ознаменувався для гурту та її фанатів перевиданням альбому Draconian Times, приправленого виходом концертного DVD „Draconian Times MMXI“ (2011). Позитивна реакція публіки на міні-тур на підтримку класичного альбому гурту за відгуками самих музикантів „перевершила всі наші очікування“, а також дозволила Ґреґору Макінтошу згадати як і чому він грав в колишні часи так, а не інакше. Варто додати, що Драконівські Часи після перевидання звучать дійсно чистіше: ремастеринг пішов альбому на користь, та й раннє невидані пісні порадують будь-якого цінителя PL.
У результаті всієї цієї справи 23 квітня 2012 відбувся реліз чергового повноформатного альбому групи — Tragic Idol, що став 13-м за рахунком для музичного колективу. Більшість музичних оглядів, рецензій та інтерв'ю з гуртом про нову роботу свідчать про те, що цей альбом — один з найсильніших за всю історію групи. Аарон Еді вже назвав Tragic Idol „найкращим“ і „улюбленим“, а Ґреґор Макінтош відчуває його як продовження альбому Icon (1993) — настільки близький йому Tragic Idol за стилем і атмосферою. Крім того, кожен, хто знає творчість цих вихідців із Сполученого Королівства, погодиться, що „Fear of Impending Hell“ вражаюче схожа за структурою на „Hallowed Land“ з згаданого вище Draconian Times, а епічність „The Glorious End“ нагадує» Jaded", якою і завершуються Драконівські Часи. В цілому — альбом вийшов більш жорстким і мелодійним, ніж його попередник. Клавішні семпли в тілі пісні присутні тільки в старої школи Doom Metal треку «Solitary One», з якою і стартує Tragic Idol, а елементів думу в поєднанні з класичним геві-металом (послухати ту ж «In This We Dwell») цей реліз несе в собі багато більше. Так, наприклад, друга композиція під назвою «Crucify» написана під неприхованим музикантами впливом на них дідів важкого року (так само як і основоположників пред-дума) Black Sabbath.