Бастіо́нна систе́ма — різновид європейських фортифікаційних споруд 16—19 століть, заснований на використанні бастіонів.

Бастіонні фортифікації зародились в Італії на початку 16 століття як відповідь на все ефективнішу стінобитну артилерію. Середньовічні укріплення не були здатні ефективно протистояти артилерії та розміщувати гармати в обороні, тому на заміну високим стінам і баштам прийшли присадкуваті фортифікації з товстими земляними стінами та широкими платформами для гармат. Бастіонна система швидко поширювалась Європою та отримувала нові елементи конструкції, що утворювали багатошарову оборону з перехресним вогнем у будь-якому напрямку.

Бастіонні фортифікації мали важливе стратегічне значення. Їхня висока вартість посприяла переходу від феодалізму в Європі до суверенних держав, а поза межами Європи вони стали інструментом західної колонізації, оскільки навіть невеликі гарнізони могли довго тримати оборону проти місцевого населення та піратів.

Бастіонна система почала втрачати свою ефективність з розвитком артилерії та облогових методів, остаточно занепавши в середині 19 століття з появою нарізних гармат. Її замінила , в яких відмовились від складних ламаних форм і суцільних фортечних обводів на користь великої кількості розосереджених фортів.

Історія

Передумови З доісторичних часів фортифікаційні споруди прагнули до збільшення висоти, оскільки вищу стіну важче штурмувати, а гравітація надає переваги при стрільбі чи метанні снарядів. Цей принцип зберігався й у середньовічній фортифікації.

Вогнепальна артилерія з'явилась у другій половині 13 століття в Китаї, а в 1320-ті опинилась в Європі. Ранні гармати в обох регіонах були невеликі за розміром і не могли завдати серйозної шкоди стінам, однак у другій половині 14 століття розвиток артилерії в цих двох регіонах пішов різними шляхами. мали землебитну основу та значну товщину, тож були здатні витримувати обстріли — відтак китайці не потребували більших гармат. Натомість європейські замкові та міські мури були тонкими, зазвичай не більше двох метрів. Наприкінці 14 століття артилерія показала свої стінобитні можливості в Європі, що стало поворотною точкою як для її розвитку, так і для розвитку фортифікації. В Європі з'явились потужні стінобитні бомбарди, які швидко ставали все більшими, а на межі 15 та 16 століть їх замінили значно компактніші, але ще потужніші «класичні гармати» з видовженими стволами та металевими ядрами. Тонкі стіни замків були недостатньо стійкі проти артилерійського вогню, а через великі розміри в них легко влучали навіть неточні гармати тих часів, хоча й далеко не завжди артилерії вдавалось брати добре захищені укріплення.

Спроби адаптації

Зі швидким розвитком артилерії середньовічні фортифікації все більше застарівали. Замки намагалися адаптувати до нової зброї, створюючи гарматні амбразури, додаткові башти й насипи для артилерійських позицій (больверки), тоді як верхівки башт розбирались. Стіни укріплювали похилими насипами та кладкою для більшої міцності. Найефективніше діяли фосебреї — низькі стіни з землебитною основою, розташовані перед основною стіною. Ще з облоги Орлеана (1429) відомо про дерево-земляні споруди, які заважали нападникам підводити гармати близько до стін. До кінця 16 століття посилені середньовічні твердині залишались поширеними попри появу зірчастих фортець.

Повністю нові укріплення другої половини 15 століття подекуди отримували низькі округлі башти (бастеї або ) й товстіші, подекуди похилі стіни. Для артилерії облаштовували відкриті позиції та каземати. Попри певні адаптації, до 1480-х європейські будівничі не мали розуміння того, як слід будувати укріплення, здатні як ефективно протистояти артилерії, так і ефективно використовувати її в обороні. Споруди приблизно 1450—1530 років, що засвідчували адаптацію до артилерії, називають перехідною фортифікацією.

Першою ґрунтовною роботою на тему перехідних фортифікацій став трактат «Etliche Underricht» («Декілька уроків») німецького художника й інженера Альбрехта Дюрера, виданий 1527 року. Хоча деякі його ідеї були рухом у правильному напрямку, як-от розміщення артилерії на широких винесених платформах, проєктам була властива надмірність розмірів. Вплив Дюрера був не надто великий, хоча в деяких німецьких містах за його принципами будували оборонні споруди. Впродовж 1539—1540 років у Англії збудували береговий , що перегукувався з ідеями Дюрера, тільки в менших розмірах. Він складався з ронделів, розташованих один над одним у кілька ярусів.

Однією з провісниць ідеї бастіонних фортифікацій могла стала облога Отранто (1480). Всередині фортеці замість проламу в стіні османські війська звели земляний насип, обгородивши його палями, скріпленими ланцюгами. Кіннота, що намагалась прорватись до міста, потрапила під перехресний вогонь. Такі внутрішні вали спрацювали також у битвах за Пізу (1500) та Падую (1509) під час Італійських війн.

Нова італійська школа

В основу майбутньої бастіонної фортифікації лягли бастіони — кутасті елементи фортифікації, що формують гострий виступ зі стіни. На відміну від середньовічних замкових веж, бастіони були невисокі. Вони почали з'являтись у 1450-ті роки під впливом Франческо ді Джорджо ді Мартіні. Системне впровадження бастіонів пов'язують з родиною Санґалло: найімовірніше, Джуліано да Санґалло спроєктував фортецю з 10 безсумнівними бастіонами, збудовану впродовж 1487—1511. Його брат 1494 року розпочав реконструкцію , де додав 4 бастіони. В подальших роботах архітектори використовували бастіони вільніше, наприклад, у 1501—1503 років до бастіонів додано заокруглені краї — орильйони, призначені для захисту фланків. Округлі орильйони надалі стали впізнаваним елементом італійських фортифікацій.

Бастіонні укріплення поступово поширювались Італією, в тому числі в палацах-фортецях (), однак систематично й у великому масштабі першим їх почав застосовувати венеційський архітектор Мікеле Санмікелі. Він був знайомий з родиною Санґалло та фортифікаціями Падуї, а 1530 року був призначений для зведення укріплень стратегічно важливого міста Верона. Він застосував форму Санґалло, однак самі бастіони зробив нижчими, засипаними землею, та додав до них внутрішні підстінки. Він вдало поєднував військову практичність з естетикою: зокрема, його конструкція брам з великою аркою для транспорту та маленькими арками для пішоходів стала стандартом на наступні століття. До кінця життя Санмікелі віддано працював на користь Венеційської республіки в різних містах, у тому числі й на Криті. Він здебільшого займався укріпленням міст, тоді як його савойський колега розробив поширену в майбутньому п'ятикутну фортецю-зірку. Італійці доби Відродження також захоплювались концепцією «мілітарного урбанізму» з геометрично досконалими містами-фортецями у формі кола або правильного багатокутника. Вони використовували дві схеми кварталів: , подібну до павутини, як у Пальманові, та сіткову, з прямокутними кварталами, як у Турині.

До середини 16 століття фортифікації нового типу, названі «новою італійською школою» або «італійським взірцем» (), були прийняті в усіх основних містах-державах Італії та до кінця століття набули систематизованої форми. Разом з бастіонами поступово з'являлись інші елементи системи. Наприклад, 1497 року генуезці у збудували трикутний зовнішній елемент, провісник равелінів. Початково він займав місце барбакана, а до кінця 16 століття їх почали додавати й перед куртинами для додаткового захисту й перехресного вогню перед бастіонами. До середини 16 століття мушкетери та гармати стояли на спільних позиціях, але 1556 року Нікколо Тарталья запропонував помістити стрільців на позиціях перед ровом, що їх називають прикритим шляхом, а додав туди плацдарми для збору особового складу перед . Для захисту піхоти та посилення основного валу перед цими позиціями додали пологий земляний насип — гласис. Прикритий шлях, равеліни та основне укріплення формували кількашарове укріплення, ефективне проти артилерії.

До італійської фортифікації долучились провідні ренесансні вчені, яким було властиве захоплення геометрією та природними формами, що могло справити вплив на результат. Як писав Вінченцо Скамоцці, «для потужної та добре розробленої фортеці ти маєш використати та розташувати елементи таким самим чином, як Природа, істинний учитель всього, впорядкувала частини людського тіла». Так, Леонардо да Вінчі, попри свою ненависть до війни, мав численні напрацювання у військовій справі та служив інспектором фортифікацій на службі Чезаре Борджіа, а Мікеланджело Буонарроті проєктував укріплення на благо Флорентійської республіки.

Поширення, розвиток і протидія

Завдяки новітнім фортифікаціям італійські військові інженери здобули славу за кордоном і почали будувати по всій Європі укріплення та геометричні міста. Радіальні структури отримали нідерландський Куворден і французьке Шарлеруа, сіткові — польське Замостя, англійське Деррі та французьке Вітрі-ле-Франсуа. Водночас місцеві інженери прагнули підтримувати престиж своїх країн і розвивати передові практики власноруч. Наприклад, французькі інженери змогли здебільшого самотужки укріпити завойований в англо-французькій війні 1550-х регіон Кале, а в Німеччині, Австрії та Богемії численні міста укріпив архітектор . На території України першим бастіонним укріпленням став Олицький замок, збудований 1564 року.

На початку Вісімдесятилітньої війни (1568—1648) іспанці, які на той час контролювали Нідерланди, почали активніше будувати укріплення для протидії повстанцям. Зокрема, 1567 року за участі Пачотто було збудовано бастіонну цитадель в Антверпені. Однак фортифіковані міста зіграли на руку повстанцям, оскільки ті одразу отримали собі укріплення. Впродовж війни відбувалась гонитва фортифікацій та облог, в якій нові практики, щойно з'явившись з одного боку, невдовзі копіювались з іншого — інформація про новації війни швидко розносилась Європою, поширювана офіцерами-іноземцями на службі обох армій. Якщо іспанці початково користувались послугами італійських інженерів, то нідерландці на основі їхніх напрацювань розвинули власну школу будування фортець. Основою нідерландського укріплення були земляні вали (часто без облицювання) та широкі рови з водою, які легко забезпечували численні річки та високі ґрунтові води країни. Перед основним валом зазвичай була розташована земляна фосебрея, а за ровом — прикритий шлях. Нідерландці розміщували бастіони ближче одне до одного, ніж італійці, на відстані рушничного пострілу. Самі бастіони мали гострі (60—75°) кути між фасами. За італійським зразком використовувались равеліни, але нідерландці додали кілька власних новацій: напівлюнети перед бастіонами та горнверки, призначені для флангового вогню на ключових підходах. Фортеці за нідерландським зразком з'явились у багатьох містах Європи, зокрема, в Берліні, Гамбурзі, Ростоку тощо.

Битви 16—17 століть обертались навколо облог міст, де нападники прагнули захопити місто, а оборонці — зібрати армію для зняття цієї облоги. Попри очевидну необхідність у гарматах, бастіонна фортеця могла тримати удар дуже довго, тож часто вирішальну роль відігравала легка кіннота, яка мала запобігати постачанню припасів до міста, а у випадку портових міст — флот, що тримав морську блокаду. Наприклад, османами тривала 21 рік, з 1648 до 1669 року. Разом зі зростанням ролі артилерії збільшилась й роль польових фортифікацій для протидії обстрілам з боку оборонців і захисту гармат від вилазок.