Кабарда (; ) — країна на Північному Кавказі, складова Черкесії. Історичний регіон у Російській Федерації.
Населення Автохтонне населення — кабардинці, етнографічна група адигів (черкесів), представники кавказьких народів. Панівна релігія — суннітський іслам.
Історія Найдавніші пам'ятки культури, виявлені на території історичної Кабарди, належать до майкопської культури, яка існувала в IV тис. до н. е. Сучасні дослідники виявили, що адиго-абхазькі народи є нащадками носіїв цієї культуриСамир Хотко: ЧЕРКЕССКИЙ ИСТОРИКО-КУЛЬТУРНЫЙ ТИП. История ЧЕРКЕСИИ в средние века и новое время. Дата обращения: 17 мая 2012.
Давньоруські літописи називали кабардинців — касоги, а пізніше п'ятигірські черкаси. Назва касогов збереглося в позначенні кабардинців у осетинів і сванів. У XIII—XV століттях спостерігався зворотний рух у Центральне Передкавказзі, яке завершилося утворенням Кабарди — самостійної політичної одиниці та початком формування кабардинського етноса.
Адигі під терміном «Кабарда» розуміли ту частину Черкесії, у якій відокремлено проживали кабардинці. Так само шапсуги проживали в Шапсугії, абадзехи проживали в Абедзехії тощо, і всі ці території залишалися у складі Черкесії. У XVI столітті Кабарда потрапили у сферу впливу Османської імперії та його васала — Кримського ханства. У 1-й третині XVI ст. владу в Кабарді захопили Жанхотови. Згодом їх змінили Ідарови.
Намагаючись звільнитися з кримського підданства підтримували тісні контакти із Московією. Внаслідок цього у них виникли плани об'єднати зусилля для боротьби із спільним ворогом, тому в 1561 Іван IV Грозний одружився з дочкою відомого кабардинського князя Темрюка Ідарова — Ідархе Гуашеней і після хрещення в Москві вона стала царицею Марією. Різні нащадки Ідарових поступили на московську службу, їм було присвоєно прізвище «Черкаських» і вони започаткували деякі князівські роди.
На початок XVII століття Кабарда була розділена між трьома лініями Іналідів: Кайтукіними, Ідаровими і Тлостановими. 1615 року на нетривалий час владу в Кабарді захопив рід Тлостанових. До середини XVII століття Кайтукіних видавив Ідарових на нижній Терек (князівство Сунчалєєвичів-Черкаських), а Тлостанових у Терсько-Сунженське міжріччя. Підконтрольна Кайтукіним територія (з цього моменту власне Кабарда) отримала в іноземних джерелах назву — Великої Кабарди (або Верхньої Кабарди), на відміну від Малої Кабарди, яка ніколи не становила політичне ціле, а складалося з князівств Талостанів і Джиляхстанів у Терсько-Сунженському міжріччі Центральный Государственный Архив Кабардино-Балкарской Республики, ф. 29, оп. 1, д.10, л. 55.
Велика Кабарда у другій половині XVII століття була поділена між трьома братами, які стали патріархами трьох (пізніше чотирьох) князівства Атажукіни, Мисостови і Джамбулатови, останні розділилися в XVIII столітті на князівства Кайтукіних і Бекмурзіних.
1708 року кабардинці здобули перемогу в Канжальській битві над військами Кримського ханства, після якої кримські набіги на Кабарду остаточно припинилися. 1711 року за Прутським мирним договором Московсьце царство відмовлялося від прав на Кабарду. У грамоті Петра I султану Ахмеду III від 20 березня 1722 Російська імперія визнавала протекторат Кримського ханства над Кабардою і відмовлялася від будь-яких домагань на неї.
1739 року Велика і Мала Кабарда отримали незалежність за результатами Белградського мирного договору між Російською та Османською імперіями. Із середини XVIII ст. російсько-кабардинські відносини вступили в смугу серйозних труднощів. Ситуація ускладнювалася боротьбою, що посилилася, між Російською імперією, з одного боку, і Османською імперією та Кримським ханством — з іншого. У самій Кабарді з 1720 року йшло протистояння князівських партій — кашкатавської та баксанської, між князями Великої та Малої Кабарди. З 1746 року почалася низка постійних та різких змін політичних коаліцій та угруповань, внаслідок чого вплив Російської імперії значно зменшилася. За цих умов 1753 року за втручання російських представників було укладено мир між кашкатавцями і баксанцями.
У 1760-х роках Кабарда була анексована Росією. У 1763 році Російська імперія на території Кабарди розпочала будівництво фортеці Моздок. Посольство Великої Кабарди, прийняте імператрицею Катериною II у 1764 році, вимагало припинити будівництво фортеці, але отримало відмову. Царський уряд, посилаючись на статті Адріанопольського трактату з Туреччиною, заявив про права на черкеські землі. 1769 року князі місостови визнали владу Кримського ханства. В той же час Атажукіни підтвердили присягу на вірність Російській імперії.
1 листопада 1772 року кримський хан Сахіб II Ґерай Карасуський договором визнав владу Росії над Великою і Малою Кабардою Архив внешней политики Российской империи, ф. Сношения России с Крымом. Опись 123/3. Дело 27. Лист 515. Загалом його умови підтвердував Кючук-Кайнарджійський мирний договір 1774 року. Спроба нового хана Девлета IV 1774 року відновити владу в Кабарді зазнало невдачі внаслідок поразки в Баксанській битві проти російських військ та проросійських кабардинських князів.
У 1778, 1794, 1804, 1810 і 1822 роках стала місцем антиросійських повстань, що були жорстоко придушені загарбниками. 1778 року повстання після придушеня повстання на Кабарду було накладено величезну контрибуцію, що розорила кабардинський народ. У грудні 1778 року було взято присяги з князів Великої і Малої Кабарди на вірність російській імператриці Катерини II. Також Кабарда втрачала право як вести самостійну зовнішню політику стосовно таких держав, як Російська і Османська імперії, а й самостійно встановлювати будь-які зв'язки із сусідніми гірськими народами. Присяги значною мірою обмежували колишню владу власників над селянами, яким офіційно було дозволено вдаватися до захисту Росії, якщо їм могло здатися, що їх обтяжують надмірними податями. Цим заходом російська влада втручалася в соціальні відносини в Кабарді, тим самим підриваючи основи феодально-кріпосницького ладу. Вони мали політичні цілі і намагалися дестабілізувати суспільно-політичну ситуацію в Кабарді, щоб послабити можливості її військового опору Кажаров В. Х. Столкновение цивилизаций и первые поражения Кабарды в 60–90-х гг. XVIII века // Исторический вестник. 2006. Вып. IV. С. 245.
Придушення повстання 1804 року завдало особливо сильного удару кабардинському народу. Військовий гніт і вилучення земель призвели до того, що доведений до крайнього жорстокості народ Кабарди знову повстав у 1810 році. Новою каральною експедицією повстання було придушене генералом Булгаковим. При цьому в 1811 році найбільшого удару було завдано по Малій Кабарді, яка фактично обезлюдніла після чуми. Підсумком каральної експедиції Булгакова стало спалення 200 селищ і 9585 жител, що супроводжувалося тотальним пограбуванням. В 1822 на повсталу востаннє Кабарду вдерся генерал О.Єрмолов.
Ослаблена епідеміями чуми і відходом значної частини населення Чечню і Західну Черкесію, Кабарда остаточно зламано. Внаслідок геноциду адизьких народів, здійсненого росіянами й козаками, населення Кабарди скоротилося вдесятеро (з 300 тисяч у 1763 році до 30 тисяч після 1822 року). У 1825 році Кабарда була остаточно включена до складу Російської імперії. Проте частина кабардинців продовжувала військовий опір російським військам, організувавши в Закубання «Хажретову Кабарду» («Біглу Кабарду»).
Опір загарбникам продовжувався до кінця Кавказької війни в 1864 році, після чого декілька сотен тисяч кабардинців було депортовано до Османської імперії. У 1864–1917 роках — становила Кабардинський (Нальчикський) округ Терської області Російської імперії; російські імператори мали титул «государ Кабардинської землі».
З 1922 року — Кабардинська автономна область у складі радянської Росії. З 1936 року — у складі Кабардино-Балкарської АРСР. З 1991 року — у складі Кабардино-Балкарської республіки Російської Федерації.
Устрій На чолі стояв пщишхуе (верховний князь), що мав вищу політичну, військову (виступати організатором військових походів () та судову владу. Після розпаду Кабарди на чолі кожного з князівств перебував свій князь (пши). У XVI—XVIII століттях зберігалися архаїчні форми влади: народні збори, таємні чоловічі спілкиКабардинцы Архивная копия от 14 июня 2013 на Wayback Machine // Народы и религии мира. Энциклопедия. М., 2000, с. 207—208. У XVII ст. значного впливу набули станово-представницькі збори (хасе).
Кабардинські князі стояли на чолі феодальної ієрархії «шляхетних» і очолювали населення свого володіння, маючи статус правителів. Князь в якості власника аулом (куодж), називався куодже-пші, а в якості правителя і власника народу (чілле) — чілле-пші. Князі могли делегувати свою владу. Показовим прикладом є діяльність такої категорії населення, як пшекеу (князівська огорожа), які займалися виконанням доручень князя «ім'ям князя», і ніхто не міг безкарно їм протидіяти.
Головним радником та помічником князя в управлінні внутрішніми та зовнішніми справами, як в окремому князівстві, так й Кабарді загалом, був кодз ().
Внаслідок війн з Російською імперією у 1825 році у Кабарді нароховивалося 20 князівських родин (41 чоловік), 1828 року їх кількість скоротилася до 19 родин (37 чоловік), а в 1867 році стало 23 родини (67 чоловіків). До кінця 60-х років. ХІХ ст. кабардинські князі майже втратили колишній свій соціально-економічний статус і авторитет.
Верховні князі (пщишхуе, валій-пши) Інал Великий (1430—1453) Табулд (1460-?) Бугашік (1552-?) Таздруй (1556-?) Темрюк Ідаровіч (1556—1570) Пшепшуко (1570—1577) Камбулат Ідарович (1577—1589) Асламбек Кайтуков (1589—1590) Янсох (1590—1595) Шолох Тавсултанов (1595—1615) Сунчалей Янгалічев (1615) Куденек Камбулатов (1615—1624) Пшимахо (1624—1631) Муца (1631—1661) Хасбулатов-мірза (1661-?) Ісламбек Місостов (1720—1721) Асланбек Кайтукін (1721—1736) Джанхот Сідаков (1768—1770) Місост Атажукін (1770—1774)
Суспільство Поділялося на стани «шляхетного» населення і стани з категорії «нешляхетного» населення. Усі пши (князі) та уздені (шляхетські групи населення) належали до категорії «шляхетний». Селянські верстви населення належали до категорії «нешляхетних» за походженням та заняттями.
Відмінності між аристократією, очолюваною князями, і простим народом виявлялися в костюмі, манері триматися, у формах взаємного обходження, у способі життя, у правах та обов'язках. У традиційному кабардинському суспільстві «шляхетному» населенню належало полювати, займатися наїзництвом, воювати, захищати народ, керувати людьми та регулювати суспільні справиИнтериано, Джорджио. Быт и страна зихов, именуемых черкесами. Достопримечательное повествование // Адыги, балкарцы и карачаевцы в известиях европейских авторов XIII—XIX вв. / Сост. В. К. Гарданов. Нальчик: Эльбрус, 1974, с. 49.
Система васалітету пов'язувала представників князівських родів з родовитою шляхтою (уорками) — тлекотлешам та дижинуго. Нижчі у станової ієрархії — беслан-уорки і уоркшаотлугуси ставали вірними (васалами) тлекотлешів і дижинуго. Васали зобов'язані були своєму сеньйору допомогою (військовою, адміністративною, економічною) та порадою. Також вони повинні були брати участь в управлінні володінням, підтримці порядку та служити у війську свого сеньйора. Натомість сеньйор зобов'язувався чинити заступництво васалу. По прибутті на службу уорки-васалы отримували подарунок — уорктин, який переходив у спадок. У випадку, коли уорк бажав залишити свого сеньйора, він мав повернути йому уорктинКажаров В. Х. Избранные труды по истории и этнографии адыгов / Сост. А. Х. Абазов. Нальчик: ООО «Печатный двор», 2014. 904 с. С. 325—327.