Hydro-Québec — канадська державна компанія, заснована у 1944, відповідальна за виробництво, транспортування і збут електроенергії у Квебеці. Штаб-квартира знаходиться в Монреалі.
Маючи в своєму розпорядженні 60 гідроелектростанцій і одну атомну електростанцію, Hydro-Québec є головним виробником електроенергії в Канаді і найбільшим виробником гідроелектроенергії у світі. Встановлена потужність його обладнання становить 36671 мегават (МВт), а число його клієнтів у 2010 склало 4 мільйонів суб'єктів.
Завдяки тому, що Hydro-Québec інтенсивно і безперервно протягом півстоліття розвивав гідроенергетику — побудував електростанції Берсіміс, розширив електростанції Боарнуа, Карійон, Манік-Утард, Черчилл-Фоллз і гігантський проєкт Затока Джеймс, — Квебек зміг зменшити свою залежність від органічного палива. У 2006 енергетика була головним джерелом первинної енергії, спожитої у Квебеку, і становила 40,4% квебецького енергетичного балансу. Між тим, це вплинуло на тубільців, що проживали в Північному Квебеці, які були категорично проти спорудження та експлуатації Квебеком гідроелектростанцій.
З моменту свого заснування Hydro-Québec відіграє визначальну роль в економічному розвитку Квебека судячи з розміру його інвестицій, з розвитку визнаної експертизи — особливо в області інженерного консалтингу, транспортування електроенергії і управління великими інфраструктурними проєктами — і по його здатності виробляти велику кількість електроенергії за низькою ціною.
Збільшення витрат енергетики у 2000-х, низькі процентні ставки і вироблення міжнародного консенсусу з питання про кліматичні зміни надали позитивний вплив на прибуток Hydro-Québec. З 2005 по 2009 підприємство виплатило 10 мільярдів канадських доларів дивідендів уряду Квебека, як і раніше гарантуючи квебекцям стабільні і одноманітні ставки тарифів на електроенергію, що є одними з найнижчих в Північній Америці.
Історія У роки, що пішли за Великою депресією 1930-х, виникають вимоги втручання уряду в сектор енергетики. Все більше дорікають «електричний трест»: його тарифи вважаються надмірними, а прибуток — завеликим. Під впливом націоналізації виробництва і муніципалізації розподілу, проведених в Онтаріо сером Адамом Беком на початку XX століття, такі діячі, як Філіп Амель і Т.-Д. Бушар, пропонують перейняти досвід сусідньої провінції. Прийшовши до влади в 1939 , Аделяр Годбу поділяє ідеї прихильників націоналізації. Він заявляє про неефективність системи, керованої інтересами англомовних, а також про таємний зв'язок між двома головними суб'єктами — Montreal Light, Heat and Power (MLH & P) і Shawinigan Water and Power, — який він називає «брудною і порочною економічною диктатурою».
Дві націоналізації
Перші роки Восени 1943 року уряд Годбу вносить законопроєкт про початок контролю над MLH & P, що володіє монополією в основній зоні Монреаля. 14 квітня 1944 Законодавчі збори Квебека приймають закон, що створює комерційне підприємство у державній власності — Commission hydroélectrique de Québec (Квебецька гідроенергетична комісія), скорочено Hydro-Québec. За законом новій компанії довірені повноваження з «поставки електроенергії […] за якомога нижчими тарифами згідно з розумним фінансовим управлінням», з відновленням старої електричної мережі та з розвитку електрифікації сільських областей, що не обслуговуються існуючими підприємствами.
Придбання контрольного пакету акцій MLH&P відбувається на наступний день, 15 квітня 1944 . Поразка ліберальної партії Годбу, завдана їй кількома місяцями пізніше Національною спілкою Моріса Дюплессі, не стосується цього рішення. Міністр Деніел Джонсон, з 1966 по 1968 був прем'єр-міністром, знаходиться серед тих, хто підтримує розвиток Hydro-Québec.
Нове керівництво швидко приходить до висновку, що воно має швидко збільшити свою виробничу потужність, якщо хоче витримати збільшення попиту. У 1948 Hydro-Québec приступає до роботи над другою фазою електростанції Боарнуа, яка завершиться в 1953. Закінчив цей проєкт, компанія береться за спорудження двох електростанцій на річці Бетсіаміт в Кот-Норі в 700 км від Монреаля. Будівництво електростанцій Берсімі-1 і Берсімі-2 закінчується між 1953 і 1959. Це була перша технічна проба і прообраз розвитку Північного Квебека в наступні десятиліття.
Тиха революція
Тиха революція не перериває будівництво нових гребель. Навпаки, вона дає йому новий поштовх під управлінням Рене Левека, який успадковує посаду міністра, відповідального за Hydro-Québec, після обрання «класної команди» Жана Лесажа . Міністр схвалює продовження проєктів і готується до націоналізації 11 приватних компаній, що переважають у виробництві і розподілі в більшій частині областей Квебека.
12 лютого 1962 Левек починає свою кампанію з націоналізації. У промові, виголошеній перед представниками промисловості, він виступає проти поточного становища і «такого надзвичайного і дорогого безладу». Він додає також, що реформа посприяє «розумного пристрою нашої економіки». Потім міністр об'їжджає Квебек, щоб заспокоїти населення і спростувати аргументи Shawinigan Water & Power — головного противника проєкту. 4 і 5 вересня 1962 на таємному засіданні ради міністрів в риболовецькому таборі озера Лак-а-л'Еполь йому вдається переконати своїх колег з ліберального уряду підтримати націоналізацію. Це питання буде згодом ключовим на дострокових загальних виборах. Обрана тема обговорень — «Господарі у себе».
У листопаді 1962 уряд Лесажа переобирається і Рене Левек рішуче продовжує розпочату справу: Hydro-Québec випускає публічну пропозицію покупки акцій і купує все акції 11 приватних компаній на суму 604 мільйони доларів. Майже всі електричні кооперативи і частина муніципальних мереж також приєднуються. 1 травня 1963 Hydro-Québec стає, таким чином, найбільшим квебецьким постачальником електроенергії.
1960-і і 1970-і роки Незабаром після націоналізації 1963 Hydro-Québec просуває три великі проєкти. Подвоєння в розмірі змушує його реорганізуватися для включення нових філій в існуючі структури, як і раніше залишаючи робочою мовою підприємства французьку. У той же час відбувається переведення тисяч клієнтів з Абітібі на стандартну частоту 60 герц . І все це одночасно із спорудженням іншого великого гідроелектричного комплексу в Кот-Норі.
Манік-Утард
З 1959 втілення проєкту Манік-Утард йде повним ходом в районах, прилеглих до Бе-Комо. Тисячі робітників задіяні в будівництві семи електростанцій цього комплексу, символом якого є колосальна гребля Деніел-Джонсон. Гребля була названа на честь прем'єр-міністра, який помер біля неї 26 вересня 1968 за кілька годин до церемонії відкриття.
Проєкт Манік-Утард складається з чотирьох ГЕС загальною потужністю 3675 МВт на річці Манікуаган і трьох ГЕС (1842 МВт) на річці Утард. Будівництво комплексу було завершено у 1976 на річці Манікуаган монтажем останніх агрегатів на ГЕС Рене-Левек і у 1978 на річці Утард з пуском ГЕС Утард-2.
Питання про витрати на транспортування електроенергії, виробленої цими новими греблями, розташованими в сотнях кілометрів від великих міських центрів, викликав дискусію серед інженерів Hydro-Québec. Інженер Жан-Жак Аршамбо пропонує побудувати лінії в 735 кіловольт (кВ) — з набагато більшою напругою, ніж зазвичай використовувалося в той час. Його небувалий проєкт об'єднує зусилля Hydro-Québec і деяких найбільших міжнародних постачальників високовольтних матеріалів, і 29 листопада 1965 здається в експлуатацію перша лінія мережі в 735 кВ.
Водоспад Черчилл
Купуючи у 1963 Shawinigan Water & Power і сотні його філій, Hydro-Québec отримує частку в 20% в капіталі компанії, що планує спорудження гідроелектростанції на водоспаді Черчилл на Лабрадорі разом з консорціумом британських фінансистів British Newfoundland Corporation Limited (Brinco) під керівництвом Едмунда де Ротшильда з NM Rothschild & Sons. Після декількох років переговорів 12 травня 1969 сторони укладають остаточну угоду.
На підставі угоди Hydro-Québec протягом 65 років купує майже всю вироблену електроенергію за однією четвертий цента за кіловат-годину (кВт · год) — точна розцінка була встановлена в розмірі 0,25425 цента до 2016 і 0,2 цента на наступні 25 років договору. Натомість він розділяє процентний ризик і викуповує частину боргу за проєктом для збільшення до 34,2% частки в капіталі компанії-власника об'єкта, Churchill Falls (Labrador) Corporation Limited (CF(L)Co.) ГЕС Черчилл-Фолс встановленою потужністю 5428 МВт вирконує свої перші поставки Hydro-Québec 6 грудня 1971, а у 1974 завершується здача 11 турбін в експлуатацію.
У Ньюфаундленді в 1972 змінюється уряд і місце ліберала Джоуї Смолвуда займає консерватор Френк Мурс. Новий уряд обурений цінами, передбаченими в договорі, тим більше що в той період ціни на енергоресурси злетіли після першого нафтового шоку. Під загрозою закону про експропріацію Brinco в червні 1974 Ньюфаундлендський уряд викуповує частку підрядника в CF (L) Co. за 160 мільйонів доларів. Так провінція повернула гідроенергетичних концесію нижньої течії річки Черчилл.
Потім новий власник контрольного пакета акцій наполягає на проведенні нових переговорів з Hydro-Québec з продажу електроенергії. Тоді починається судова баталія, яка закінчиться в два підходи в Верховному суді Канади. Обидва рази, у 1984 і 1988, суд вирішує справу на користь Hydro-Québec.
Затока Джеймс
Через рік після свого обрання новий прем'єр-міністр Робер Бурасса запускає «проєкт століття», щоб спробувати стримати обіцянку створити 100 000 нових робочих місць. 30 квітня 1971 він оголошує членам Ліберальної партії Квебеку, що Hydro-Québec будуватиме гідроелектричний комплекс в 10 000 МВт в Жамезі — області у затоки Джеймс . Оцінивши наявні варіанти, наступного року уряд і Hydro-Québec висловлюються за спорудження трьох електростанцій на річці Ла-Гранд: LG-2 , LG-3 і LG-4.
Крім технічних та логістичних труднощів, які викликав проєкт такого розмаху в практично незайманому і віддаленому краї, голові Енергетичної компанії затоки Джеймс Роберту А. Бойду доводиться витримувати опір 5000 крі, які мають постійне місце проживання на цій території і побоюються за наслідки, які викличе проєкт в їх традиційному способі життя. У листопаді 1973 крі домагаються постанови, призупиняючої роботи. Опір корінних жителів змусить уряд Бурасса досягати з тубільцями компромісу.
Після більш ніж річних перемовин і Канади, Hydro-Québec, Енергетична компанія затоки Джеймс і Скарга Великої ради крі в суд змушує уряди Квебека домовлятися про розв'язання питання. 11 листопада 1975 сторони підписують Угоду про Затоку Джеймс і Північний Квебек. В угоді крі і ескімосам надається фінансова компенсація, визначається територія і управління службами охорони здоров'я і освіти в обмін на взаємне територіальне визнання і припинення процесу.
У 1977–1981, на будівельних майданчиках проєкту затоки Джеймс працює від 14 до 18 тисяч трудящих. Після свого відкриття 27 жовтня 1979 підземна електростанція LG-2 початковою потужністю 5328 МВт стає найпотужнішою у своєму роді в світі. Електростанція, гребля і водосховище будуть перейменовані на честь Робера Бурасса через кілька днів після його смерті у 1996. Спорудження першої черги проєкту завершується LG-3 в червні 1982 і LG-4 на початку 1984 . Друга черга проєкту, що включає розміщення п'яти додаткових електростанцій — LG-1 (1436 МВт), LG-2A (2106 МВт), Лафорж-1 (878 МВт), Лафорж-2 (319 МВт) і Брізе (469 МВт), — реалізована у 1987–1996.
1980-і і 1990-і роки
Перехід під річкою
Після двох десятиліть безперервного зростання 1980-і та 1990-і роки виявляться складними для Hydro-Québec, який пережив кілька екологічних диспутів і деяку недовіра до нього населення через розбіжності і підвищення ставок. Відлуння другого нафтового шоку і наступний за ним важкий спад також змусив підприємство змінювати свою стратегію розвитку, щоб перемістити свої пріоритети ближче до інтересів споживачів. Так, новий проєкт гідроелектростанції та спорудження лінії високої напруги, призначеної для експорту в Нову Англію, зазнав протидії тубільців і канадських і американських екологічних груп.