Кальміуська паланка (рідше — Єланчицька, Бердовська паланка) — адміністративно-територіальна одиниця на південному сході Війська Запорозького Низового періоду Нової Січі у 1739—1775 рр. Паланка займала територію у межах сучасних Донецької, Луганської, Запорізької та Дніпропетровської областей України.
Центром паланки було селище біля самого гирла Кальміусу при впадінні в Азовське море, де колись була паланка Домаха, а 1779 року збудоване місто Маріуполь.
Географія Паланка була розташована між Вовчою, Кальміусом та Азовським морем, у майбутніх межах Олександрівського, Бахмутського й Маріупольського повітів. Козацькі села, слободи, хутори, зимівники, «уходи» цієї паланки були також у басейні річок Міус, Сухий Яланчик, Берда (усі басейну Азовського моря) та інших, в урочищах Зайцева Балка, Підгоринь, Клеповата Балка, Добова та інших.
Поселення Кальміуської паланки
У гирлі річки Кальміус на місці сучасного міста Маріуполь був центр паланки — фортеця Домаха, — тут знаходилися адміністрація, суд, торгові крамниці та ремісничі майстерні, дерев'яна церква (оновлена 1754) на честь св. Миколая Мір Лікійського чудотворця. 1767 церква була перевезена в с. Кам'янка напроти Нового Кодака (нині на території м. Дніпро), а на її місці поставлено кам'яний храм. У гирлі річки Міус була каплиця (відомості датовані 1769).
Станом на кінець XVIII ст. територія паланки налічувала 61 зимівник (1775 р.), де проживали 674 козака (1762 р.)Саенко Р. И. — Из истории основания города Мариуполя. — С. 5.
У паланці було відомо два села: Ясенувате (сучасне селище Ясинівка Донецької області) Макарове (сучасне село Макарів Яр Сорокинського району Луганської області)Ігор Саєнко — Минуле українського козацтва на Луганщині. Історичні нариси. 2010 — с. 18
Устрій Існувала паланочна символіка, що відображалася на паланочних печатках. На чолі паланки стояла старшина, яку комплектували під час виборів у Запорозькій Січі. Від середини XVIII ст. вона призначалася почергово по куренях з-поміж заслужених козаків; до її складу входили полковник, суддя, писар, осавул, шафар, можливо, хорунжий та деякі інші посадовці.
На підставі матеріалів архіву Запорозького Коша вдалося установити, що полковниками Кальміуської паланки в 1740—1770 рр. були: Василь Кишенський (1743—1745), Андрій Чорний (1746), Марко Ус (1747), Григорій Якимів (1748), Чуб (1753), Андрій Порохня (1753—1754), Петро Ногай (1755), Григорій Гаркуша (1756), Василь Магро (1756), Павло Ногай (1756—1757), Андрій Вербицький (1758—1761), Кузьма Чорний (1762), Лаврін Череда (1763), Степан Чуб (1764), Лаврін Глоба (1765), Іван Засуха (1767), Іван Череда (1768), Сидір Чалий (1769), Олекса Сокур (1770), Петро Велигура (1772—1774).
Писарі паланки: Олексій Петруша (1745), Д.Малиновський (1754), Йосип Іванович Сербинів (1756—1759), Г.Швидкий (1761—1762).
Міуський отаман — С.Красій.
Серед єланецьких полковників згадуються в 1743 р. Павло Таран, у 1744 р. Осип Баран, у 1746 р. Леонтій Таран. Останні приклади переконують, що на початку 1740-х рр. поруч з Кальміуською паланкою існувала й Єланицька на схід від Кальміусу.
Кальміуська паланка, як й інші паланки, мала господарське та військове призначення. Вона була одним із центрів освоєння та заселення Північного Приазов'я, особливо активно розвивалися тут мисливський та риболовецький промисли (на річках та на Азовському морі), торгівля сіллю та скотарство, а в останній період існування Січі — також хліборобство, городництво й ремесло.
При паланці стояли гарнізони січовиків із різних куренів, які охороняли кордони від ординських нападів, хоча досить частими були й конфлікти з Військом Донським.
До виникнення паланки Паланковий устрій запорозьких земель після виходу у світ фундаментальної праці Д. І. Яворницького не був предметом спеціальних досліджень, хоча деякі його питання висвітлювалися в радянській історіографії. Кальміуська паланка являла собою східну околицю запорозьких земель і досі в літературі немає єдиної думки не лише в питаннях часу її виникнення, але й території, котра їй належала, та ходу її освоєння. Суттєвий внесок у висвітлення цих питань доклав донецький вчений-історик, д.і.н., професор Пірко В. О.
XIII—XV ст. Після походів Батия в Європу Степова Україна була включена до складу створеної ним на завойованих землях монголо-татарської держави під назвою Золота Орда. За степовими просторами Північного Причорномор'я та Приазов'я внаслідок відсутності тут постійної державної адміністрації та осілих поселень закріпилася назва Дике поле. Якщо кочовики використовували його здебільшого для випасу худоби, особливо в посушливі роки, та для мисливства, то населення сусідніх держав на перших порах займалося тут відхідництвом. Українська людність — переважно рибальством, мисливством та соляним промислом.
Особливо посилився приток українців в Причорномор'я наприкінці XIV — в XV ст., у зв'язку з інкорпорацією українських земель Великим князівством Литовським. На півдні кордони Литовської держави від Поділля по Дністру проходили до Чорного моря, його північним узбережжям до Дніпра, а відтак Дніпром до впадіння в нього р. Конки (Кінські Води), по ній до її витоків, далі по Приазовській височині виходили на Ізюмську переправу, де зустрічались з південно-західними кордонами Московського князівства. Щоб захистити південні рубежі від зовнішньої агресії Литва на рубежі XIV—XV ст. зводить укріплені міста, розміщає в них військові гарнізони, що, звичайно, сприяло притоку в ці місця українського населення. Тому не дивно, що до того часу й відносяться перші згадки про козаків, під якими в українській традиції розуміли промисловців, вільних від феодала людей, а з кінця XV ст. — воїнів, захисників південних кордонів.
Розпад Золотої Орди в XV ст. призвів до створення на її руїнах окремих держав, у тому числі й південного сусіда Литви — Кримського ханства. З переходом Криму наприкінці XV ст. під протекторат Османської імперії виникла загроза нападів кримських феодалів на українські землі. Не маючи достатньо сил, щоб захистити їх від постійної небезпеки, Польсько-Литовська держава сприяла міграції українців на південь та збільшенню чисельності козацьких загонів, яких вона розглядала як захисників південних кордонів. Тому й не дивно, що на кінець XV — початок XVI ст. припадає чимало згадок про сміливі напади козаків на турецько-татарські чамбули на шляхах, що вели з Криму на Україну та в Московську державу.
XVI—XVII ст. Через Північне Приазов'я в межі України й Московської держави вів з Криму Муравський шлях («сакма») з його Ізюмським і Кальміуським відгалуженнями. Це й визначило значною мірою зосередження козаків на цій території.
Уже на початку XVI ст. в Подінців'ї діяли козацькі загони. Путивльський воєвода Троєкуров у 1546 р. повідомляв у Москву, що «нині… на Полі козаків багато: і черкасьців, і киян, і твоїх государевих; вийшли… на поле із усіх окраїн».Сухоруков В. Историческое описание Земли Войска Донского. —Новочеркасск, 1902.— С.3 Щоб попередити раптові напади татар на південні повіти Московії, уже з 1520-х рр. московський уряд залучав їх до так званої сторожової служби, що доходила до Сіверського Дінця і зобов'язана була стежити за його переправами, повідомляючи порубіжним воєводам про пересування татар і їх наміри.
Помітно активізувалася діяльність козацьких загонів в Подінців'ї з середини XVI ст., з часу створення Війська Донського та походів козаків під орудою Дмитра Вишневецького (який деякий час з запорозькими козаками перебував на службі у московського царя) на Азов і Північний Кавказ.
З того часу наявні постійні згадки про козаків у середньому Подінців'ї. Є підстави вважати, що вони пов'язані з розвитком соляних промислів на Торі, бо місцеві соляні джерела, згідно з достовірними повідомленнями забезпечували сіллю не лише мешканців Лівобережної України під час загострення кримсько-українських стосунків, але й південних повітів Московської держави.
За даними джерел першої половини XVII ст. на Тор за сіллю приїжджали одночасно до 500 чумаків. Тому недивно, що напередодні повстання Хмельницького в цьому районі діяли козацькі загони, які нараховували по декілька тисяч козаків. Так, у загоні С. Забузького, який під Пилявцями зрадив Б.Хмельницького й перейшов на бік поляків, нараховувалось до 2 тис. козаків.Пірко В. Заселення Степової України в XVI—XVIII ст. — Донецьк, 1998.— С. 29
Під контролем козацьких загонів перебував весь район від Ізюмського перевозу до Дону, про що свідчить універсал Богдана Хмельницького від 15 січня 1655 р. Через цю територію також проходили шляхи, якими запорозькі козаки з Січі добиралися на Дон, а донські — на Запоріжжя. Ці контакти запорозьких і донських козаків особливо посилились у першій половині XVII ст., в час спільних дій запорозьких і донських козаків проти Кримського ханства та основної турецької бази в Приазов'ї м. Азак (Азов), яке було взяте ними в 1637 р. й перебувало в їх руках до 1642 р. (дослідники підкреслюють, що запорожці відіграли вирішальну роль у цій спільній операції).
Деколи, у зв'язку із блокуванням турецьким флотом гирла Дніпра, запорозькі козаки для спільних з дончаками морських походів використовували потайний вихід у Чорне море на чайках через Самару, Вовчу і Кальміус, і поверталися цим шляхом назад. Тому недивно, що на початку XVII ст. при гирлі Кальміусу на місці венеціансько-генуезького поселення Адомахи запорожці побудували своє укріплення Домаху, а вздовж шляху завели пікети та зимівники.История родного края.— Донецк, 1998. — С.91-92 Найбільше їх зосереджувалось при витоках Кальміуса та Вовчої.
На початку XVIII ст. з Кальміусу постачали городину та тваринницьку продукцію до новозбудованого міста Бахмута, щоб обміняти її там на сіль.
Господарське освоєння Середнього Подінців'я особливо активізувалося в другій половині XVII ст., у зв'язку з масовим переходом українського населення з Правобережної України на Лівобережну й заселенням межиріччя Сіверського Дінця й Дону та утворенням на цій території Охтирського, Харківського, Сумського, Рибінського (Острогозького), а з 1685 р. Ізюмського слобідських полків. До останнього відійшли збудовані в другій половині XVII ст. в межиріччі Дінця й Тору міста Маяки, Соляне (Тор), Городок (Райгород), а з 1704 р. й Бахмут. Усі згадані містечка стали сотенними центрами Ізюмського полкуПірко В. Заселення Степової України в XVI—XVIII ст. — Донецьк, 1998. — С.45.
XVIII ст. Зі сходу в Подінців'я просувалися і донські козаки, що призвело до суперечок між ними та слобідськими козаками за Бахмутські соляні промисли в 1702—1703 рр. Оскільки переважну більшість населення новозбудованого м. Бахмут становили українці, то Петро І в жовтні 1704 р. розпорядився зарахувати його до Слобідської України, а соляні промисли відписати на казну. Це рішення послужило поштовхом до повстання донських козаків під керівництвом отамана бахмутських солеварів К. Булавіна, в якому взяли участь і запорожці.
Розгром царськими військами повстання К.Булавіна та Старої Січі в 1709 р., за перехід разом з гетьманом Іваном Мазепою на бік шведського короля Карла XII, а також поразка Петра І у війні з Туреччиною при р. Пруті призвели не лише до змін у ставленні царського уряду до донського й запорозького козацтва, але й територіально-адміністративних змін у регіоні.
Наприкінці 1708 р. була створена Азовська губернія, до якої була приєднана значна частина території Ізюмського полку, зокрема міста Бахмут, Тор, Маяки, Райгородок з прилеглими до них землями, що склали Бахмутський повіт, призваний зміцнити вплив царської влади в регіоні.
Однак поразка царських військ при Пруті змусила Петра І не тільки повернути Туреччині здобутий в 1696 р. Росією Азов, але й значну частину Північного Приазов'я.