Доктрина Гальштайна () — ключова доктрина зовнішньої політики Федеративної Республіки Німеччини (Західної Німеччини або «Боннської республіки») після 1955 р., названа на честь Вальтера Гальштайна.
Представлена публічно в радіо-інтерв'ю головним її ініціатором Вільгельмом Ґреве. Конрад Аденауер пояснив нариси цього політичного курсу в заяві німецького парламенту 22 вересня 1955 р. Важливі аспекти доктрини були відкинуті після 1970 р., коли їх стало важко підтримувати, і Федеральний уряд змінив політичний курс щодо Німецької Демократичної Республіки.
Жодного офіційного тексту цієї «доктрини» не існувало. Це припускало існування численних нюансів.
Зазвичай Доктрину представляють так: Федеративна Республіка не буде встановлювати чи підтримувати дипломатичні відносини з будь-якою державою, яка визнає Німецьку Демократичну Республіку (НДР, або Східну Німеччину). Це означало, що Федеральний уряд Німеччини буде розглядати його як недружній акт (), якщо треті сторони визнають НДР чи встановлять дипломатичні відносини з нею. Часто реакцією на такий недружній акт було розірвання дипломатичних відносин. Однак, на практиці, розрив стосунків не був автоматичною реакцією на відповідний політичний курс третіх держав. Нерідко рішення приймалось на підставі ultima ratio (лат., від лат. — ultimus — «останній», «крайній» і лат. — ratio — «розум», «прийом», «метод», дослівно — Останній аргумент королів).
Виняток з Доктрини встановлювався для Радянського Союзу, як однієї з чотирьох держав, відповідальних за повоєнну Німеччину.
Історична довідка
Поділ Німеччини
Після поразки Німеччини у Другій світовій війні територія на схід від лінії Одер-Нейсе була під радянським та польським управлінням та де-факто до них приєднана. Решта території була поділена на чотири окупаційні зони, контрольовані союзниками з попередньої столиці — Берліна, будучи аналогічно розділеною на чотири сектори.
Західні зони, контрольовані Великою Британією, Францією та Сполученими Штатами, були об'єднані в травні 1949 року для формування Федеративної Республіки Німеччина (ФРН); в жовтні 1949 року радянська зона стала Німецькою Демократичною Республікою (НДР). Вони були неофіційно відомі як Східна і Західна Німеччина. Тим не менш, до 1954 року союзники все ще офіційно несли відповідальність за всю територію Німеччини, та ні Східна ні Західна території не змогли відновити свою незалежність.
Основний закон ФРН, який набрав чинності у 1949 році, був написаний в конституції для всієї Німеччини, разом із Східною та Західною. Це заклало ідею возз'єднання Німеччини як цілі та вимоги і була проголошена в ім'я всього німецького народу.
Радянське визнання НДР
23 березня 1954 року СРСР заявив про можливість встановлення дипломатичних відносин з НДР. Це розглядалося як надання НДР рівня легітимності, характерного для окремої держави. Західнонімецький уряд у місті Бонн відкинув цю вимогу, заявивши, що ФРН є законним спадкоємцем Німецького Рейху.
Німецький суверенітет
Після ратифікації Паризьких домовленостей 5 травня 1955 року Генеральний договір (Deutschlandvertrag), який значною мірою відновлював (Західний) німецький суверенітет, набрав чинності.
Винятковий мандат
Уряд ФРН домагався права виступати від імені всього німецького народу; це знову було підтверджено у ряді декларацій. У Нью-Йоркській декларації від 18 вересня 1951 р. західні окупаційні держави заявили, що вони «розглядають тільки керівництво ФРН як єдиний уряд Німеччини, вільно та легітимно призначений, який має право виступати від імені всього німецького народу в міжнародних відносинах».
ФРН не визнала НДР і не підтримувала дипломатичні відносини ні з НДР, ні з іншими комуністичними державами Східної Європи.
Походження «доктрини»
1955 року Конрад Аденауер відвідав Москву, де була досягнута домовленість про те, що ФРН і СРСР встановлюють дипломатичні відносини. Це було, очевидно, в інтересах ФРН, але через те, що СРСР також підтримував дипломатичні відносини з НДР, це було несумісним із винятковим політичним мандатом, який наполягав на тому, що інші держави не повинні підтримувати дипломатичні відносини з обома німецькими «державами». Відповідно, існувала необхідність публічно визначати напрями політичного курсу та розповсюдити оголошення про те, що Федеративна Республіка не встановлює зв'язків з державами, що встановили дипломатичні відносини як з ФРН, так і з («так званою») НДР.
Вальтер Гальштайн і Вільгельм Ґреве були членами делегації, що супроводжувала Конрада Аденауера в Москву. На зворотньому рейсі з Москви вони сформулювали основні елементи нового політичного курсу; хоча інші напрямки політичного курсу були розроблені і реалізовувались Міністерством закордонних справ, Вальтер Гальштайн послався на встановлення дипломатичних відносин з СРСР як державою, яка мала привілейований статус окупаційної влади і, незважаючи на визнання останнім НДР, як «сторони договору».
Конрад Аденауер говорив про політику на конференції 16 вересня 1955 року і згодом — у заяві уряду в парламенті 22 вересня 1955 року, попередивши інші держави, що встановлення дипломатичних відносин з НДР буде розглядатися ФРН як недружній акт. 8 грудня 1955 року проходила зустріч голів всіх великих німецьких посольств та керівництва Міністерства закордонних справ. Політика невизнання НДР була основним пунктом на порядку денному. Текст виступу міністра закордонних справ Брентано, Гальштайна і Ґреве пізніше були розіслані у посольства по всьому світу.
Авторство і назва
Доктрина Гальштайна названа на честь Вальтера Гальштайна, майбутнього «державного секретаря» (найвищого державного службовця) в Міністерстві закордонних справ Німеччини, хоча значною мірою розроблена і реалізована керівником політичного відділу Міністерства закордонних справ Німеччини Вільгельмом Ґреве.
В період формування доктрини Гальштайна, міністром закордонних справ був Генріх фон Брентано, відомий завдяки веденому ним курсу політики, відомому як доктрина Брентано. Його посада була недавно створена, після отримання Західною Німеччиною суверенітету у 1955 році. До цього політичну відповідальність за зовнішню політику ніс канцлер, Конрад Аденауер.
У 1958 році журналісти назвали новий політичний курс доктриною Гальштайна-Ґреве, а згодом — доктриною Гальштайна. Сам Ґреве писав, що він сформулював основні риси курсу, але головною мірою, як один із варіантів була обрана позиція міністра закордонних справ Брентано та канцлера Аденауера. Тому назва «доктрина Гальштайна» не зовсім неправильна.
Зміст і обґрунтування доктрини
Доктрина Гальштайна виходила із заявленого виняткового мандата Федеральної Республіки представляти всю Німеччину (the Alleinvertretungsanspruch). Визначалось, що Федеративна Республіка Німеччина буде розглядати як недружній акт, визнання з НДР (Східної Німеччини) або підтримку з нею дипломатичних відносин третіми державами, за винятком Радянського Союзу, як однієї з чотирьох держав, відповідальних за Німеччину.
Які саме короткі дії з офіційного визнання та встановлення повних дипломатичних відносин стануть причиною застосування санкцій, і те, що ці санкції взагалі будуть, було свідомо незрозуміло, принаймні публічно, межі, встановлені для іноземних урядів. Ґреве попередив у приватному порядку, що гнучкість була важливою і що не було можливості вдавати, що держави Східна Німеччина як суб'єкта не існує і дав дипломатичній службі інструкцію щодо того, яка діяльність буде допускатися відповідно до політики.
Ні повних дипломатичних відносин, ні консульських відносин з аналогічним визнанням (екзекватури) допускатися не буде. Те ж саме стосується договорів, які не містять спеціальних умов і вказівок того, що договір не означає визнання. Однак, нормальна комерційна діяльність, в тому числі недержавні торгові представництва є прийнятними. Також була значна сіра зона, відкрита для інтерпретації. В той час, як Ґреве був дещо насторожений, міністру закордонних справ Брентано стало зрозуміло, що незалежно від економічних наслідків Федеративна Республіка неодмінно розірве дипломатичні відносини з будь-якою державою, яка визнає НДР де-юре чи признає існування двох німецьких держав.
Правова основа
Експерт з правових питань підготував юридичні висновки, які полягали у тому, що Радянська декларація (ініціювання дипломатичних відносин з НДР) нарешті відділила радянську зону від трьох західних зон, але так як це було під контролем СРСР, там не існувало окремого державного уряду, і, як наслідок, не було мінімальних ознак державності. Юридичний висновок продовжував стверджувати, що будь-яка держава, яка встановила дипломатичні відносини з ФРН чи оголосила кінець стану війни, побічно визнавала Федеративну Республіку як ту, що має винятковий мандат представляти всю Німеччину.
Західні союзники в різних угодах, зокрема і в Генеральному договорі 1955 року, погодились визнати тільки Федеративну Республіку Німеччина. Західна окупаційна влада (Франція, Велика Британія та США) прийняли подальше функціонування вже існуючої німецької держави; в Нью-Йоркській декларації від 18 вересня 1951 року заявлялось, що вони «розглядають керівництво Федеративної Республіки Німеччина тільки як єдиний уряд Німеччини, вільно та легітимно призначений і який має право виступати від імені всього німецького народу в міжнародних відносинах». В неопублікованих «пояснювальних протоколах» зазначалось, що ця формула не означає визнання уряду Федеративної Республіки де-юре урядом всієї Німеччини.
Юридичним підґрунтям політики було те, що існувало зобов'язання (на основі конституції і Генерального договору) прагнути до возз'єднання Німеччини і відповідно уникнути або запобігти визнання НДР, і, таким чином, поділу Німеччини. Політичними аргументами були: під визнанням розуміється прийняття поділу Німеччини; невизнання означало відмову від статусу-кво, невизнання давало моральну підтримку населенню Східної Німеччини у відхиленні від комуністичного режиму; невизнання послаблює міжнародні позиції Німецької Демократичної Республіки і Радянського Союзу та посилює становище Федеративної Республіки Німеччина; визнання Німецької Демократичної Республіки не призведе до возз'єднання, тому що друга сторона, як очікується, не буде йти на політичне самогубство.
Реакція НДР («Східної Німеччини»)
На початку НДР була під тиском возз'єднання, хоча вона не була готова прийняти вільні вибори за участі ООН. Починаючи приблизно з 1955 року, НДР виступала за рішення про створення двох держав та різко відкидала пропозицію ФРН представляти всю Німеччину; але Східна Німеччина не виголосила таких самих претензій. В 1960-х роках, після побудови Берлінської стіни, лідер Східної Німеччини Вальтер Ульбріхт заявив про бажання представляти всю Німеччину.