Люди́на (; українське слово походить від ) — жива, наділена інтелектом істота, суб'єкт суспільно-історичної діяльності і культури.Великий енциклопедичний словник
Параметри трактування Відмінними рисами людини, які визначають її унікальність у Всесвіті, є її свідомість, здатність мислити і здатність здійснювати вільний вибір, брати відповідальність за власні дії; наявність моральних суджень. Описуючи людину, відмічають її біологічну непристосованість, відсутність спеціалізації її органів для якого-небудь конкретного простого тваринного існування, здатність створювати знаряддя праці і користуватися ними та вогнем, дар мови, пластичність поведінки. Невідомо жодної іншої істоти, яка має вищі емоції, традиції, здатність мислити, стверджувати, заперечувати, рахувати, планувати, фантазувати, знає про свою смертність, має почуття гумору, здійснює свої задуми, відтворює наявне і створює щось нове. Людина вивчає і змінює як навколишній світ, так і саму себе, розбудовує культуру і створює власну історію. Сутність людини, її походження і призначення, місце людини у природі є основними питаннями права, філософії, релігії, науки і мистецтва.
Розрізняють не менш п'ятьох підходів до розгляду терміна «людина»: людина як суб'єкт права; людина розумна як біологічний вид; людина як щось, що виходить за рамки живого світу і значною мірою протистоїть йому; людина як людство в цілому; людина як індивід, особистість.
Біологічні особливості
У сучасній систематиці біологічний вид людина розумна (лат. Homo sapiens) належить до роду людина (Homo) з родини гомінід в ряді приматів класу ссавців.
Відносно великий головний мозок людини, п'ятипала хапальна кисть з плоскими нігтями і протиставленим великим пальцем і деякі інші особливості є загальними для людства і більшості приматів. За результатами досліджень порівняльної анатомії, фізіології, молекулярної біології, імунології, патології найближчими до сучасної людини є африканські людиноподібні мавпи — шимпанзе і дещо менше — горили. ДНК людини і шимпанзе мають не менш 90 % схожих генів.
Тіло людини має ряд відмінностей від мавп: ноги довші ніж руки; S-подібна форма хребта з помітними шийним і поперековим вигинами; зв'язані з прямоходінням форма, розмір і розташування деяких м'язів і зв'язок; низькою розширеною формою тазу; в передньозадньому напрямку грудна клітка відносно плоска; склепінчастість стопи, яка має масивний і приведений великий палець при зменшенні інших пальців, повне протиставлення великого пальця кисті; добре розвинені папілярні візерунки на подушечках пальців
Мозок людини також відзначається деякими особливостями: абсолютно і відносно багато більший розмір (в середньому його маса перевищує мозок шимпанзе і горил в 3-4 рази); прогресивна диференціація ділянок мозку, які можуть бути пов'язані з розвитком членороздільної мови (його лобова, нижньотім'яна, скронева частини).
Є й інші відмінності від приматів, наприклад: анатомічні особливості, пов'язані з ускладненням апарату голосоутворення, в тому числі особливий голосовий м'яз гортані; збільшення мозкового відділу черепа внаслідок зменшення лицьового; виродження волосяного покриву тощо.
Походження
Порівняння послідовностей ДНК показують, що найближчими родичами людини з сучасних видів є два види шимпанзе (звичайний і бонобо)Kumar S. et al. Placing confidence limits on the molecular age of the human-chimpanzee divergence. PNAS, 2005, v. 102, p. 18842-18847Brunet M. et al. A new hominid from the Upper Miocene of Chad, Central Africa. Nature, 2002, v. 418, p. 145—151. Філогенетична лінія, з якою пов'язано походження сучасної людини (Homo sapiens) відділилась від інших гомінід 6-7 млн років тому (в Міоцені)Chen F-C, Li. W-H. Genomic Divergences between Humans and Other Hominoids and the Effective Population Size of the Common Ancestor of Humans and Chimpanzees. Am. J. Hum. Genet., 2001, v. 68 p. 444—456M. Ruvolo. Molecular Phylogeny of the Hominoids: Inference from Multiple Independent DNA Sequence Data Sets, Mol. Biol. Evol. 14 (1997) 248—265.Salem A-H. et al. Alu elements and hominid phylogenetics. PNAS, 2003, v. 100, p. 12787-12791. Інші представники цієї лінії (головним чином, австралопітеки і ряд видів роду Homo), до сьогодення вимерли. Найближчим відносно надійним встановленим предком Homo sapiens була Homo erectus. Homo heidelbergensis, прямий нащадок Homo erectus і нащадок неандертальців, судячи з усього, не був пращуром сучасної людини, а був представником бокової еволюційної лінії. Більшість сучасних теорій пов'язують виникнення Homo sapiens з Африкою, тоді як Homo heidelbergensis виник в Європі. Поява людини було пов'язано з низкою суттєвих анатомічних і фізіологічних модифікацій, в тому числі: структурні перетворення мозку збільшення мозкової порожнини і головного мозку розвиток двоногого пересування (біпедалізм) розвиток хапальної кисті опущення гортані і під'язикової кістки зменшення розміру ікол редукція більшої частини волосяного покрову.
Порівняння поліморфізмів мітохондріальної ДНК і датування скам'янілостей дозволяють зробити висновок, що Homo sapiens з'явились близько 200 000 років тому (це приблизний час, коли жила «Мітохондріальна Єва» — жінка, яка була останнім пращуром всіх нині живих людей по материнській лінії; спільний пращур всіх нині живих людей по батьківській лінії -«Y-хромосомний Адам» — жив дещо пізніше)Cavalli-Sforza L. L., Feldman M. W. The application of molecular genetic approaches to the study of human evolution. Nature genetics, 2003, v. 33, p. 266—275. 2009 року група вчених під керівництвом Сари Тішкофф з університету Пенсильванії опублікувала в журналі «Science» результати комплексного дослідження генетичного різноманіття народів Африки. Вони встановили, що найдавнішою гілкою, яка відчула найменшу кількість змішувань, як раніше і передбачалося, є генетичний кластер, до якого належать бушмени і інші народи, які говорять на койсанських мовах. Скоріш за все, вони і є тією гілкою, яка ближче всього до спільних предків всього сучасного людства. Більш того, в 2023 році вчені з Університету Нельсона Мандели (ПАР) повідомили, що вони виявили найстаріший слід Homo sapiens віком 153 тисяч років.
Близько 74 000 років тому невелика популяція (близько 2 000 осіб), яка пережила наслідки дуже потужного вулканічного виверження (~20-30 років зими), ймовірно вулкана Тоба в Індонезії, стала предком сучасних людей в Африці. Можна припустити, що 60 000-40 000 років тому люди мігрували в Азію, і звідти в Європу (40 000 років), Австралію і Америку (35 000-15 000 років).
Разом з тим, еволюцію специфічних людських здібностей, таких як розвиток свідомості, інтелектуальні здібності і мова, проблематично досліджувати, оскільки їх зміни неможливо прямо відстежити за залишками гомінід і слідам їх життєдіяльності, для вивчення еволюції даних здібностей вчені інтегрують дані різноманітних наук, в тому числі фізичної і культурної антропології, зоопсихології, етнології, нейрофізіології, генетики.
Питання в тому, як саме еволюціонували згадані здібності (мова, релігія, мистецтво), і в чому складалася роль в появі складної соціальної організації і культури Homo sapiens, залишаються до сьогодні предметом наукових дискусій. Крім головних теорій антропогенезу, існує і багато менш відомих, неперевірених гіпотез походження людини (аж до відверто фантастичних). Наприклад, гіпотеза про південноамериканське походження людини. Більшість альтернативних гіпотез — це праця паранауки, і академічна наука їх спростовує.
Поняття про сутність людини При дослідженні сутності людини, прагнуть знайти серед численних відмінних ознак головну, яка вирішить її відмінність від тварин. Найвідомішим і найбільш широко розповсюдженим атрибутом людини є наявність розуму, людину визначають як «людина розумна» — (homo sapiens). Інше важливе визначення людини пов'язано зі здібністю трудитися, його називають homo faber — людина діюча, що виготовляє. Наступною ознакою є наявність мови. Наприклад, Е. Кассірер визначав людину як homo symbolicus — людина символічна, тобто істота, що створює символи, найголовнішим з яких є слово. Слово дає людині можливість спілкуватися з іншими людьми, що робить набагато ефективнішими процеси розуміння і практичного використання реального світу. Розуміння людини як істоти суспільної відомо з часів Арістотеля, який свого часу вважав це важливим. Це далеко не повний перелік сутнісних визначень людини, в яких відмічені найважливіші, основоположні властивості людини, тим не менш, серед них немає жодного всеохоплюючого, на базі якого було б можливо створити і розвивати загальноприйняту концепцію природи людини. Пошук такого визначення природи людини, яке, з одного боку, повністю узгоджувалося б з емпіричними даними про властивості людини і дозволяло би передбачити шляхи його розвитку, а також з'ясування сенсу його існування були найважливішими темами досліджень на всіх етапах розвитку філософської думки.
У східній і західній міфології, в античній філософії відобразилось розуміння людини як своєрідного ключа до розгадки багатьох таємниць Всесвіту. У давності людина не відділяла себе від решти природи, відчуваючи свій зв'язок з життям оточуючого світу, що відобразилось в антропоморфізмі — підсвідомому сприйнятті Всесвіту і діючих в ньому сил як живих істот, подібних йому самому. В давній міфології і філософії розглядається паралелізм і ізоморфність мікрокосмосу, тобто внутрішнього світу людини і макрокосмосу — величезного світу, який лежить назовні людини. Прикладами цієї космогонічної міфіфологеми «всесвітньої людини» є — пуруша в Ведах, скандинавський Імір у «Едді», китайський Пань-Гу.
Історія поняття В античний час вважають, що людину робить унікальним розум. У християнстві з'являється уявлення про людину як особистість, яка має свободу вибору між добром і злом. Ідея гуманізму, яка з'явилася в епоху Відродження в Європі, стверджує людину як вищу цінність, яка має своєрідну і самобутню індивідуальність. В епоху Просвітництва превалює сприйняття людини як незалежної і розумної особистості з необмеженими можливостями. Німецька класична філософія розглядає проблему свободи людини як духовної істоти. У XIX столітті, в працях І. Канта сформульовані думки про створення філософської антропології. Вивчення біологічної природи людини супроводжувалось критикою об'єктивно-ідеалістських поглядів панлогізму. Романтизм основну увагу приділяє найтоншим нюансам людських турбот, які володіють неповторним багатим внутрішнім світом, тобто як важлива відмінна риса людини вже сприймаються не тільки розумові, але і чуттєві можливості.
К. Маркс розглядав людину з суспільно-історичної точки зору, у нього людина насамперед суспільна істота, яка визначається конкретними умовами його функціонування і розвитку, а також його свідомою діяльністю, а саме: «сутність людини… є сукупність всіх суспільних відносин». Людина — це причина і результат історії. Особистий і історичний розвиток людини — це опанування і відтворення досвіду всього людства. Філософсько-антропологічна концепція Маркса отримала розвиток як в працях російських і радянських філософів, так і в працях представників Франкфуртської школи, було показано, що в процесі розвитку людина стає залежна від соціальних інститутів, створених нею самою.
Неокантіанець Кассірер розглядає людину як «символічну тварину». В основі філософської антропології як самостійної дисципліни лежать праці М. Шелера, X. Плеснера, А. Гелена. Поняттю безсвідомого визначальне значення надають в психоаналізі З. Фрейда, аналітична психологія К. Г. Юнга. Екзистенціалізм розглядає питання сенсу життя, провини і відповідальності, проблеми вибору і прийняття рішення, відношення людини до свого призначення і до смерті. Персоналізм розглядає людину як фундаментальну онтологічну категорію, структуралізм — як відкладення в глибинних структурах свідомості минулого.