«Поліція Росії» () — складова частина єдиної централізованої системи Міністерства внутрішніх справ Російської Федерації. Включена в органи внутрішніх справ. (Ст. 14 Положення про Міністерство внутрішніх справ Російської Федерації, утв. Указом Президента Російської Федерації від 01.03.2011 № 248 «Питання Міністерства внутрішніх справ Російської Федерації»)
Поліція призначена для захисту життя, здоров'я, прав і свобод громадян Російської Федерації, іноземних громадян, осіб без громадянства; для протидії злочинності, охорони громадського порядку, власності та для забезпечення громадської безпеки.
У межах своєї компетенції керівництво діяльністю поліції здійснюють президент Російської Федерації безпосередньо або через міністра внутрішніх справ, керівники територіальних органів Міністерства внутрішніх справ і керівники підрозділів поліції. Зазначені керівники несуть відповідальність за виконання покладених на поліцію обов'язків.
Історія поліції Росії
XVIII століття
Петро I підпорядкував виконавчу поліцію спостереженню воєвод і губернаторів. «Воєводі піклування мати, щоб земська поліція Царської Величності правість і високість ні в чому від підданих, ніже від сторонніх не була порушена» «Воеводѣ попечѣніе имѣть, чтобы земская полиція Царскаго Величества правость и высокость ни въ чемъ отъ подданныхъ, ниже от постороннихъ не была нарушена» (інструкція або наказ воєводам і губернаторам 1719, п. 12). Для Петербурга в 1718 р був призначений генерал-поліцмейстером генерал-ад'ютант Дівієр; йому були підпорядковані канцелярія і поліцмейстери, а нижчий поліцейський персонал становили вибирані жителями старости, десятники і «караульники» (вартові), озброєні рушницями.
У 1721 р була заснована в Москві поліцмейстерська канцелярія під начальством обер-поліцмейстера. До відправлення поліцейських функцій, особливо для упіймання розбійників, злодіїв і злих людей, призивалися і військові команди (інструкція польових і гарнізонних команд офіцерам 24 грудня 1719, Полн. Собр. Зак. № 3477). Для цієї ж мети офіцери повинні були закликати з числа жителів «угодних людей». Навіть при земських комісарах, органах фінансового відомства, перебували «три особи підлеглих служителів», які зобов'язані були ловити лихих людей (інструкція земським комісарам 1719 п. 2, Полн. Собр. Зак. № 3 235).
Губернаторам наказувалося тримати «таємних подсильщиків»; для спостереження, щоб «між людьми не було будь-якого хитання». За «Установою про губернії» (1775) поліцейська діяльність у губернії була довірена губернатору і губернському правлінню під головним віданням генерал-губернатора. У місті поліцейське управління було доручено городничому, в повіті — нижньому земському суду (справнику і трьом засідателям), у Петербурзі — обер-поліцеймейстера. Городничий і земський суд під начальством губернського правління відали поліцейські справи: охорона благочиння, порядку і приведення у виконання рішень вищих присутствених місць. Статут Благочиння, виданий в 1782 р., довірив поліцейське управління в містах управам благочиння.
У 1787 р на старшин і старост було покладено охорону безпеки в казенних селищах. Проф. І. Андріївський, виклавши реформи Петра I і Катерини II в області поліцейського управління, головну відмінність між ними бачив у тому, що Петро I, наслідуючи західноєвропейські держави, прагнув посилити поліційну діяльність держави (бюрократична або монократична форма управління), тоді як Катерина II привернула до поліцейському управлінню станові елементи. Навпаки, проф. М. Владимирський-Буданов («Огляд іст. Російського права», 2-е видання, 1888, стор. 239 сл.) Вважається, що між реформами місцевих установ Петра I і Катерини II існує нібито генетичний зв'язок: і Петро, і Катерина прагнули виділити поліцію з інших галузей управління, залучити до поліцейського управління суспільні елементи, організувавши місцеві установи на станових засадах (Бурмистерская палата в Москві, земські хати, городові магістрати — за Петра I).
Павло I, започаткувавши для Петербурга замість міської думи «комісію про постачання резиденції припасами, розпорядком квартир та інших частин, що до поліції приналежать», підпорядкував їй і міське правління (ратгауз), камеральний департамент якого відав господарською поліцією; виконавча поліція була підпорядкована безпосереднього відання губернатора. Аналогічний порядок був введений і в Москві. При Олександрі I поліція матеріального добробуту була доручена Міністерству внутрішніх справ, а поліція безпеки, з 1811 по 1819 г. — Міністерству поліції, по скасуванні якого справи поліція безпеки були зосереджені в Міністерстві внутрішніх справ (Особлива канцелярія).
У 1826 р було утворено Третє відділення Власної Його Величності канцелярії, що відав:
вищої поліцією безпеки, відкриттям винних у підробці фальшивих асигнацій, адміністративною висилкою, справами про секти, збором відомостей про осіб, які перебували під наглядом поліції, інститутом жандармерії. Воно було скасовано 6 серпня 1880
У пристрої органів виконавчої поліції в губерніях, повітах і столицях Олександр I повернувся до початків Катерини II; були відновлені управи благочиння і земські суди, виборний початок було проведено і в знову приєднаних областях, наприклад в Бессарабії. У 1837 було видано положення про земську поліції, докладно визначило коло влади і предмети відомства поліції і довіривши функції поліції виконавчої в повіті вибирати дворянством земському справника і назначавшимся губернським правлінням становим приставам. Нижчий виконавчий персонал склали десятники, соцькі, пятісотскіе і тисяцькі.
Загальні недоліки дореформених поліцейських установ зводилися: до неповноти і непослідовності проведення початку поділу влади; до роздробленості поліцейських сил щодо попередження та припинення злочинів; до вкрай незадовільного положенню земської поліції: виборний справник не мав фактичної влади над підлеглими йому становими, а сільські засідателі «постійно перебували тільки в сінях» (Ю. Самарін), і до вкрай недостатнього змістом поліцейських чиновників, наслідком чого було розвиток хабарництва.
З введенням судових слідчих (1860 р) поліція була усунена від провадження кримінальних наслідків; роль її була обмежена виробництвом дізнань. Тимчасовими правилами про устрій поліції 26 грудня 1862 (2-е Повна. Собр. Зак., 39087) повітова і міська поліція були об'єднані в загальну повітову поліції; тільки в губернських і деяких великих містах утворено окреме міське поліцейське управління. Земський суд був замінений загальним присутністю повітового поліцейського управління, до складу якого входили: справник і помічник його, призначувані губернатором, і засідателі від дворян і сільських обивателів, скасовані законом 1889 (до складу міського поліцейського управління входили два депутати від міського суспільства, також скасовані за законом 1889). Зміст поліцейських чинів було збільшено; в 1867 р змінена форма обмундирування та озброєння поліції.
XIX століття
У 1837 році було видано положення про земську поліції, за яким главою поліції в повіті стали вибирати дворянством земський справник. Йому підпорядковувалися назначавшимся губернським правлінням станові пристави. Ім. у свою чергу, підпорядковувалися десятники, соцькі, пятісотскіе і тисяцькі з селян.
У 1862 році була проведена реформа поліції. Звання городничого було скасовано; городніческіе правління в тих містах, які були підпорядковані повітової поліції, були приєднані до земським судам, перейменованим в повітові поліцейські управління, а в тих містах, які зберегли свою, окрему від повітової, поліцію, вони були перейменовані в міські поліцейські управління.
У 1866 р в повітах Царства Польського була заснована земська стража.
У 1866 році петербурзький обер-поліцмейстер Ф. Ф. Трепов направив Олександру ІІ записку, в якій говорилося: «Істотний пробіл в установі столичної поліції становила відсутність особливої частини зі спеціальною метою виробництва досліджень для розкриття злочинів, вишукування загальних заходів до попередження і припинення злочинів. Обов'язки ці лежали на чинах зовнішньої поліції, яка, несучи на собі всю тяготу поліцейської служби, не мала ні коштів, ні можливості діяти з успіхом у зазначеному відношенні. Для усунення цього недоліку і запропоновано заснувати розшукову поліцію».
Вперше в Російській поліції спеціалізовані підрозділи з розкриття злочинів та проведення дізнання були створені в Санкт-Петербурзі, де в 1866 році була заснована розшукова поліція при канцелярії обер-поліцмейстера. До цього розшукні функції здійснювали судові слідчі і вся поліція в тому вигляді, в якому вона існувала на той момент. Спочатку штат карного розшуку Санкт-Петербурга був невеликий, відділення нараховувало крім начальника його помічника, 4 чиновника з особливих доручень, 12 поліцейських наглядачів (сищиків) і 20 вільнонайманих сищиків (службовців, що мають цивільні чини). Першим начальником Санкт-Петербурзької розшукової поліції 31 грудня 1866 призначений титулярний радник Іван Дмитрович Путілін. З часом, подібні підрозділи були створені в поліцейському управлінні Москви та інших міст. Так з'явилася служба карного розшуку. До 1907 року вони були в Москві, Києві, Ризі, Одесі, Тифлісі, Баку, Ростові-на-Дону і деяких інших великих містах.
У 1879 р було утворено інститут поліцейських урядників у сільській місцевості. Поліцейські урядники призначалися в допомогу становим приставам «для виконання поліцейських обов'язків, а також для нагляду за сотскими і десятниками».
6 серпня 1880 скасована III Відділення Власної Є. І. В. канцелярії і утворено Департамент поліції. З 1889 р начальник поліції в повіті став називатися повітовим справником.
XX століття
У 1903 році в сільській місцевості, спочатку в 46 губерніях, була введена повітова поліцейська варта. До 1916 р вона поширювалася на 50 губерній.
9 серпня 1910 міністром внутрішніх справ П. А. Столипіним була видана Інструкція чинам розшукових відділень, яка визначала їх завдання та структуру. Кожне розшукове відділення складався з чотирьох структурних підрозділів-столів: Особистого затримання. Розшуків. Спостереження. Довідкового реєстраційного бюро.
За розпорядженням П. А. Столипіна при Департаменті поліції були утворені спеціальні курси для підготовки начальників розшукових відділень. На проведеному в 1913 році в Швейцарії Міжнародному з'їзді криміналістів російська розшукова поліція була визнана найкращою у світі за розкриття злочинів. Після лютневої революції постановою Тимчасового Уряду від 10 березня 1917 Департамент поліції був скасований.
Один з ленінських «Квітневих тез» до доповіді «Про завдання пролетаріату в даній революції» від 4 квітня ставив завдання «усунення поліції, армії, чиновництва».
Постановами Тимчасового Уряду «Про затвердження міліції» і «Тимчасовому положенні про міліцію», виданими 17 квітня 1917 засновується «народна міліція». Народна міліція оголошується виконавчим органом державної влади на місцях, «складається в безпосередньому віданні земських і міських громадських управлінь».
Одночасно з державною «народною міліцією» ради робітничих депутатів організовували загони «робочу міліцію» та інші збройні формування, які перебували під впливом різних політичних сил, а часом і поза ними. При цьому робоча міліція не полягала в підпорядкуванні у комісарів міської міліції.
Утворено 3 червня під егідою більшовиків Рада петроградської народної міліції вступив у конфлікт з начальником міської міліції, виставивши політичні гасла у зв'язку з відмовою додатково платити за службу в робочій міліції робочим, які отримують повну зарплату на заводах. Руйнувалася найважливіша державна структура.
Принцип самоорганізації сил правопорядку реалізовувався партією більшовиків деякий час і після жовтня 1917 року. У постанові НКВС «Про робочу міліцію» від 28 жовтня (10 листопада) 1917 року не передбачалися організаційні форми державного міліцейського апарату. Армія і поліція ліквідовувалися, а їх функції переходили до збройного народу.